– Потрібно зібрати більше фактів, аби зробити остаточні висновки, містере Мак, – нарешті сказав він, опускаючись на коліна перед трупом. – Можна викликати дворецького на хвильку?.. Так… Емсе, кажете, що ви часто бачили цей дивний знак на руці містера Дуґласа: випалений трикутник посередині кола?
– Звісно, сер.
– Ви ніколи не чули якихось пояснень із цього приводу?
– Ніколи.
– Це, без сумніву, тавро. Так… Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота містера Дуґласа. Ви його помітили?
– Авжеж, сер. Учора вранці він порізався, коли голився.
– А траплялося йому раніше порізатися при голінні?
– Не так давно, сер…
– Так-так! Це може бути випадковим збігом або проявом певної нервовості, що свідчить про те, що він мав підстави чогось остерігатися. Ви не помітили вчора чогось незвичайного в його поведінці, Емсе?
– Мені здалося, сер, що він був дещо неуважний і стурбований.
– Отже, напад був не зовсім несподіваний. Потроху просуваємося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслідування, містере Мак?
– Ні, містере Голмс, воно зараз у кращих руках.
– Гаразд, тоді перейдімо до картки «Д. В. 341»… Вона з нерівним обрізом. У вас удома немає паперу такого ґатунку?
– Ні, сер.
Голмс підійшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожної чорнильниці на прес-пап’є.
– Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картці – червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пір’я тонке. Ні, це написали в іншому місці. Вам про щось повідомляє цей напис, Емсе?
– Ні, сер.
– А що ви думаєте, містере Мак?
– Мені спало на думку якесь таємне товариство. Це підтверджує й знак на руці.
– І я так вважаю, – додав Мейсон.
– Що ж, візьмімо за основу цю гіпотезу та поглянемо, наскільки проясниться ситуація. Член такого товариства залазить у будинок, чекає містера Дуґласа, майже повністю розвалює йому голову з рушниці й утікає через рів, залишивши біля вбитого картку. Навіщо? Та для того, щоб про неї згодом згадали в пресі й інші члени товариства дізналися, що помста не забарилася. Ось тільки чому з усіх видів зброї вибрали саме рушницю?
– Справді дивно.
– І куди зникла обручка?
– Також незрозуміло.
– І чому досі нікого не заарештували? Минуло вже більше двох годин. Сподіваюся, потрібні накази віддали й із самого ранку кожен констебль на відстані сорока миль розшукує підозрілих чоловіків, змоклих до нитки?
– Звісно, містере Голмс.
– Він міг зникнути, лише зачаївшись у якійсь норі або перевдягнувшись.
Голмс підійшов до столу й узявся вивчати кривавий слід на підвіконні за допомогою лупи.
– Немає сумнівів, слід чобота. Але який величезний! Судячи зі слідів у кутку, можна припустити, що в нього менші ноги… А що це під столом?
– Гімнастичні гирі містера Дуґласа, – пояснив Емс.
– Гімнастична гиря тут одна. А де друга?
– Не знаю, містере Голмс. Може, і була всього одна. Я не звертав на це уваги.
– Одна гімнастична гиря… – повторив Голмс у задумі.
У цю мить пролунав наполегливий стукіт у двері. До кімнати увійшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це – Сесіл Беркер. Його очі допитливо блищали, коли він переводив погляд із одного присутнього на іншого.
– Даруйте, що завадив, – вибачився він, – але мені треба повідомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто кроків від вхідних дверей.
Ми пішли за Беркером і побачили кількох роззяв біля велосипеда, якого витягнули з кущів, де той і був захований. Велосипед поширеної марки був увесь заляпаний грязюкою, наче після довгої подорожі. У сідельній торбі лежали гайковий ключ і маслянка, і нічого, що допомогло б упізнати власника.
– Для поліції може знадобитися, – зауважив інспектор, – ці речі занесуть до списку. Якщо ми не дізналися наразі, куди зник злочинець, то принаймні спробуємо з’ясувати, звідки він з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди планує? Містере Голмс, ми, здається, ніколи не доберемося до просвіту в цій пітьмі.
Розділ 5
УЧАСНИКИ ДРАМИ
– Ви оглянули в кімнаті все, що вас цікавило? – спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися.
– Наразі все, – відказав інспектор.
Голмс обмежився кивком на знак згоди.
– Тоді, можливо, ви захочете вислухати свідчення мешканців будинку? Перейдімо для цього в їдальню. Будь ласка, Емсе, ви першим розкажете нам усе, що знаєте.
Розповідь дворецького була проста й справила враження безумовної щирості. П’ять років тому він влаштувався на службу до містера Дуґласа. Від нього Емс отримав наказ підіймати міст щовечора, як у старосвітські часи. Господар любив старовинні звичаї. Він виїжджав до Лондона, та й узагалі з дому, вкрай рідко, але за день до вбивства їздив до Танбридж-Вельса на закупи. Того дня Емс зауважив у містерові Дуґласі якийсь неспокій. Він був нетерплячий і дратувався, що було на нього не схоже. Фатальної ночі дворецький перебував у коморі та чистив столове срібло після гостей. Раптом він почув різкий дзвінок. Пострілу не чув, що цілком природно, бо комора та кухня розташовані в самому кінці будинку та відокремлені від загальних кімнат безліччю щільно зачинених дверей і довгим коридором. Покоївка також вибігла зі своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом подалися на загальну половину будинку. Коли вони дійшли до підніжжя сходів, Емс побачив місіс Дуґлас, котра спускалася донизу. Вона не виглядала переляканою чи схвильованою. Як тільки жінка дійшла до кінця сходів, до неї підбіг містер Беркер. Він зупинив місіс Дуґлас і почав переконувати її повернутися: «Заради Бога, поверніться в свою кімнату! Бідний Джек мертвий! Ви нічим не можете йому допомогти. Ідіть до себе!» Місіс Дуґлас покірно подалася назад. Економка Еллен допомогла їй піднятися сходами та пішла з господинею в її спальню. Емс і містер Беркер попрямували до кімнати убитого, де знайшли все так, як виявила поліція. Вони визирнули у вікно, проте ніч була темною, і нічого не було видно. Після цього Емс кинувся опускати міст, аби містер Беркер зміг покликати поліцію.
Розповідь економки Еллен загалом підтвердила слова Емса й нічого до них не додала.
Потім як свідка допитали містера Беркера. Він був упевнений, що вбивця втік через вікно, про що свідчив кривавий слід. Містер Беркер висунув свою версію причини злочину. Дуґлас вирізнявся потаємністю, і в книзі його життя були сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Уперше Беркер зустрів його в Каліфорнії, де вони стали компаньйонами в розробці багатої рудної жили в містечку Бенітоканьйон. Вони там уже остаточно облаштувалися, але раптом Дуґлас завершив усі свої справи й несподівано переїхав до Англії. Через якийсь час і Беркер продав свою частку й оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу. Дуґлас справляв враження людини, яку всюди підстерігала якась небезпека. Такий висновок Беркер зробив і з його раптового від’їзду з Каліфорнії, і з того, що він орендував будинок в одному з найтихіших закутків Англії. Беркер вважав, що якась таємна організація стежила за Дуґласом. Таємнича картка, вочевидь, мала стосунок до неї.
– Як довго ви жили з Дуґласом у Каліфорнії? – поцікавився Мак-Дональд.
– Цілих п’ять років.
– Він не був одружений?
– Удівець.
– Ви не чули, звідки родом його перша дружина?
– Він казав, що вона була шведкою та померла від тифу за рік до нашого знайомства.
– Не можете пов’язати його минуле з якоюсь конкретною місциною в Америці?
– Іноді він розповідав мені про Чикаґо, яке знав дуже добре. Він багато мандрував свого часу.
– Він не цікавився політикою?
– Ні, політика була йому байдужа.
– У вас немає підстав вважати, що він був злочинцем?
– Я не зустрічав людини, чеснішої за нього.
– Ви не помічали в ньому чогось дивного, коли жили разом у Каліфорнії?
– Він уникав людних місць. Ось чому я ще тоді подумав, що він когось боїться. Після його раптового від’їзду до Європи я в цьому вже не сумнівався. Мабуть, він отримав тоді якесь застереження. Через тиждень після його від’їзду про нього питали якісь шестеро чоловіків.
– Як вони виглядали?
– Брутальні на вигляд.
– Ці люди були каліфорнійцями?
– Не думаю, але, певна річ, вони були американцями. На гірників не схожі. Словом, не знаю, хто вони такі.
– Це сталося шість років тому?
– Атож.
– А до цього ви з Дуґласом прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?
– Напевно.
– Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.
– Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.
– Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?
– Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.
– Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, – промовив Мак-Дональд. – Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?
– Авжеж, наступного.
– Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?
– За місяць до вінчання. Я був його дружкою.
– А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?
– Ні, адже я тоді жив не в Англії.
– Але після цього ви часто її бачили?
– Я часто бачив Дуґласа, – Беркер холодно зиркнув на детектива. – Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що…
– Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?
Беркер зблід, як сметана.
– Прошу не питати мене про таке! – крикнув він. – Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?
– Я змушений повторити своє запитання.
– А я відмовляюся відповідати.
– Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є відповіддю.
Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.
– Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік – ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.
– Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?
– Начебто так.
– Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.
Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.
– Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.
– Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.
Беркер стенув плечима.
– Не бачу жодного зв’язку, – заперечив він. – Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію місіс Дуґлас, то… – очі чоловіка гнівно блиснули, але він зусиллям волі стримав себе, – то ви на хибному шляху.
– Більше запитань не маю, – холодно сказав Мак-Дональд.
– А в мене є, – зауважив Шерлок Голмс. – Коли ви увійшли в кімнату, там горіла лише свічка на столі, правильно?
– Так.
– І при її світлі ви побачили все, що сталося в кімнаті?
– Загалом усе.
– І відразу ж подзвонили?
– Атож.
– Й Емс прибув дуже скоро?
– Через хвилину або десь так.
– І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.
Беркер знову неабияк збентежився.
– Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, – відповів він, помовчавши. – Свічка ж дає недостатньо світла.
Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.
Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.
– Ви щось з’ясували? – спитала вона.
У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.
– Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, – відповів інспектор.
– Не скупіться на витрати, – заявила вона холодним тоном.
– Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?
– Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.
– Ви почули постріл і спустилися вниз?
– Я накинула халат і зійшла вниз.
– Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?
– Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.
– Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?
– Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.
– Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?
– Авжеж.
– Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?
Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.
– Ні, не розповідав, – відповіла вона нарешті. – Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.
– Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?
На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.
– Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше – за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.
– Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? – спитав Голмс.
– Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».
– Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?
– Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.
– І він не називав жодних імен?
– Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» – відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.
– Ще одне запитання, – попросив інспектор Мак-Дональд. – Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших заручинах?
– Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.
– У нього не було суперника?