Помітивши, що він збирається йти, я запитав:
– Де мені вас шукати?
– Ми вас самі знайдемо.
Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?
Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:
– То не телефонна станція, – але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.
Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:
– В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навіть блискало.
– То нічого. Справи є справи.
– І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.
Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?
– На кого ви працюєте? – запитав я.
– На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?
Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.
– А коли зачиняєтеся? – запитав я.
Касирка зацікавлено поглянула на мене:
– А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.
– Ви вгадали. Як вас звати?
– Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.
Я перейшов з польської на українську:
– Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.
– Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся…
Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.
– Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.
– У мене завше гарний настрій.
4
Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:
– Станція Станиславів!
Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:
– Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?
– А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і – просто. І то є Вовчинецька.
Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.
– Чи тут мешкає пан Дутчак? – запитав я стару жінку, що поралася в городчику.
Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:
– Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!
З віконця на стриху висунулася кудлата голова.
– До мене? А хто то?
– Я зі Львова.
– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.
Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.
– Вас Марком звати?
– Так. Ви знали, що я приїду?
– Ага… Прошу сюди, – він завів мене на кухню і посадив за стіл. – То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем…
– Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.
– Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.
– А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?
– Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.
– Які ви страти тоді понесли?
– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.
Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.
– Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.
– Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?
– Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?
– А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?
– Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.
– Чим це пояснити?
– Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.
– Як вважаєте – злиття було вам вигідне? – запитав я.
– Та нє, – похитав він головою. – Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.
– Це Томашевич подав ідею про злиття?
– Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.
– А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.
– Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.
– Ви йому послали повідомлення?
– Послали. Тіко він чомусь його не отримав.
– А хто саме посилав?
– Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.
– Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?
– Тепер я си гадаю, що так воно й було.
– Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?
– Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.
– Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?
– Так.
– І збори готував він?
– Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.
– Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?
– Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.
– Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.
– Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну гора – триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се… Але то дріб’язок.
– А що ви чули про акціонерів Товариства?
– Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й інші, себто ті, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Від них лише надходили вказівки чи циркуляри через Томашевича, він з ними контактував.
– Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.
– То ви таки нині хочете їхати? Я вас проведу.
Він вручив мені папку і провів до мосту.
5
Просто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу було видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.
– Я прийшов за тим документом.
Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:
– На жаль, нічим тобі не допоможу.
– Як то? – сторопів я. – Ти ж казав, що маєш його.
– Мав, – буркнув він невдоволено.
– І вже нема?
– Нема.
– А де ж він?
– Звідки я знаю? Нема і все, – він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.
– Ти знову щось від мене приховуєш.
– Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.
– Ти хоч шукав його?
– Ну, шукав.
– Він що – вивітрився?
– Може, й так. Просто зараз його в мене нема.
– А в кого є?
– В банку.
– Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.
– Я тебе попереджав – це справа безнадійна, – він промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?
Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.
– Дивно, як різко помінялися твої наміри, – похитав я головою.
– Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, – провадив він, усміхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.
– Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?
– Хіба я не казав, що справа безнадійна?
– Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?
– Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? – Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. – Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.
Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.
– Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, – промовив я глузливо. – Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом…
– Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?
– Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.
Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.
– Як… як це тобі вдалося?
– Що – фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.
– Ти сам розумієш, що цього замало, – голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.
– Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.
– Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.
– Тоді дай стару копію.
– Але ж я сказав – не маю.
– А зранку мав?
– Думав, що мав.
– А тепер передумав?
Він уже втрачав терпець.
– Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, – промовив крізь зуби. – Це безглуздо – лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?
– Ні.
– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними… – Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. – А тепер не хочу.
– Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. – Говори! Це було після того, як я пішов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закінчиться, якщо допоможеш мені? Так?
Знову кивнув.
Я опустив руки, і він охляп упав у крісло. Його жалюгідний вигляд мене трохи остудив.
– Звідки ж їм стало відомо, що я зайнявся Томашевичем?
– Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довідалися плани своїх ворогів.
– Ворогів? Маєш на увазі тут організацію з дотримання справедливості?
Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважністю, наче хотів переконатися, чи я остаточно не з’їхав з глузду, потім розреготався спазматичним сміхом, аж йому сльози виступили.
– Що тут смішного? – сторопів я.
– То це вони підіслали тобі інформатора?
– Вони.
– І вони допомогли тобі знайти ті документи?
– Так. А що?
– Та нічого. Просто такої організації не існує.
– Вона недавно створена.
– Її ніколи не було і нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась.
– Але ж вони мені дійсно помогли.
– Тільки невідомо, з якою метою. В Томашевича є не тільки впливові друзі, а й впливові вороги. І теж з верхів. Ось тобі й організація.
– Дідько з ними. Я цим зайнявся і не збираюся відступати.
– Тільки не вплутуй мене. З мене досить.
– Мені потрібен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокої. Розумію, що ти його не тримаєш ні тут, ні вдома. Скажи де, і я сам поїду за ним.
– Ну, гаразд. В мого брата на селі, – видушив Мартинюк ледь не з полегкістю.
Його брат був священиком.
– В нього та сама парафія?
– Так, в Рудно. Він тебе не забув. Можеш сміливо до нього їхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвіст. Я б не хотів, щоб і мій брат мав клопоти.
– Я тебе не підведу.
– Між іншим, хто тобі дав ті матеріали?
– Колишній працівник Товариства пан Дутчак.
– Дутчак? Звідки вони в нього? Це неймовірно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готові папери, щоб він їх тобі передав. Сам Дутчак ніколи не міг би їх роздобути.
– Знаєш, мені однаково, хто, як і звідки. Головне, що вони в мене в руках. До речі, з’ясувалося, що за звітний період членів Товариства шинкарів не тільки не поменшало, а навпаки – побільшало.
– Та йди! Оце номер!
– Він мені передав і ці дані. Одні члени покидали спілку, а інші вливалися. Крім того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хіба на канцелярські приладдя.
– Тобі повезло. Але саме це й викликає в мене підозру, чи не розставлені для тебе полапки. А це цілком можливо. Мені всі ці відомості так легко не давалися. Хтось тобі помагає. Але хто? Це можуть виявитися не дуже порядні особи. І хтозна, чи, скориставшись твоїми послугами, вони потім не спрямують свого удару проти тебе самого?
6
Ми колись не раз їздили з Мартинюком до його брата в Рудно, особливо на свята. Все ж таки Різдво, Великдень і Трійця мають особливу атмосферу саме десь на селі, аніж у великому місті. Але перш ніж піти на автобус, я довго петляв різними вуличками, щоб виявити, чи нема за мною хвоста. Правда, не хотів при цьому й зрадити себе, що дуже прагну відірватися, а вдавав, наче роблю закупи. В одній крамниці купив пляшку вина, в другій родзинки, бо отець їх дуже любить, у третій, четвертій і п’ятій запитав зеландського сиру. У шостій купив голландський. Часто озирався за вродливими панночками, хоча й не за надто вродливими теж, а за одно придивлявся до перехожих, що прямували у моєму напрямку. За якийсь час я почав уже вирізняти чоловіків, які незмінно за мною волочилися, вони вдавали, що захоплені розмовою і навіть не підводили голів, коли я озирався. Один з них був огрядний червонопикий бурмило з великою круглою, як гарбуз, головою і білим волоссям, а другий – худий глистоподібний піцик, який ішов так, ніби пританцьовував.