– Нізащо я нічому не дозволю тепер зашкодити моїм планам, – сказав я, – ні злим планетам, ні промахам простих смертних. Але он там вже Аґуас-Фріас, п’ять миль чистої дороги. Я налаштований не зважати ні на Сатурн, ні на його сателіти – нікому не вдасться зіпсувати наш успіх. У жодному разі я не відмовлю сьогодні такому виснаженому мандрівникові, такому доброму солдату, як ви, лейтенанте Кірні. Намет Мануеля Ортіса біля найяскравішого багаття. Будіть його і скажіть, хай забезпечить вас їжею, ковдрами й одягом. Ми вирушаємо на світанку.
Кірні мені швидко подякував і пішов.
Заледве він зробив із десяток кроків, як навколишні пагорби залило яскраве світло; зловісний, наростаючий, свистячий звук, ніби звідкись виривається пара, заповнив мені вуха. За ним десь далеко вдарив грім, і гуркіт від нього все наростав. Цей страшний шум досягнув кульмінації в жахливому вибуху, який, здавалося, струснув пагорби, як землетрус; світло стало настільки яскравим, що я закрив рукою очі, щоб не осліпнути. Думав, що настав кінець світу. Я не міг придумати, яке ж природне явище могло б це пояснити. Мої думки плуталися. Оглушливий вибух перейшов у рев і гуркотіння, які йому передували; і крізь це я почув страхітливі крики моїх солдатів, якізірвалися, спотикаючись, зі своїх лож і розбігалися хто куди. Також я почув крики Кірні: «Звинуватять мене, звичайно, але що це за біс, Франсіс Кірні і сам не знає».
Я відкрив очі. Пагорби були на місці, темні й непохитні. Значить, це не вулкан і не землетрус. Я подивився вверх на небо й побачив щось подібне на хвіст комети, що перетинало зеніт і простягалося на захід – вогняний хвіст, який щомиті ставав тьмянішим і вужчим.
– Метеор! – крикнув я. – Впав метеор. Небезпеки немає.
А тоді всі звуки втомилися в несамовитому крику, що вирвався з горла Кірні. Він підняв обидві руки над головою і стояв навшпиньках.
– ФЕБИ БІЛЬШЕ НЕМА! – кричав він на повні легені. – Впала й полетіла до пекла. Дивіться, капітане, червоноголове нещастячко розлетілося на друзки. Не справилася з Кірні й захлинулася власною злобою. Більше не буде ніякого Невезучого Кірні. Ох, возрадуймося!
Я підняв голову й побачив, що Сатурн на місці. Але червоного мерехтливого вогника поряд, на який Кірні вказував мені як на його нещасливу зірку, уже не було. Ще півгодини тому я його бачив; сумніву не залишалося – сили природи скинули її з неба.
Я поплескав Кірні по плечі.
– Чоловіче, – сказав я, – нехай це очистить ваш шлях. Здається, астрології не вдалося вас скорити. Вам потрібен новий гороскоп, із більш відданими вам провідними зірками. Я віщую вам перемогу. А тепер ідіть у намет і поспіть. Як я казав, на світанку.
О дев’ятій годині ранку вісімнадцятого липня я поскакав в Аґуас-Фріас поряд із Кірні. У чистому лляному костюмі, із військовою поставою і ревним поглядом він був взірцем бойового шукача пригод. Я уявляв, як він їде верхи в ролі командира охорони президента Вальдевії, коли настане нова республіка.
За нами їхав Карлос із військами та запасами. Він мав зупинитися в лісі під містом і ховатися там, поки не отримає сигнал, що можна рухатися далі.
Ми з Кірні спустилися по Калле Анка до резиденції дона Раваеля на іншому кінці міста. Коли ми минали розкішні будівлі університету Есперандо, я побачив через відчинене вікно блискучі окуляри та лисину гера Берґовіца, професора природничих наук і друга дона Рафаеля, так само як мого та нашої справи. Він помахав мені з широкою, ласкавою усмішкою.
В Аґуас-Фріас не помітно було жодних хвилювань. Люди ходили спокійно й неквапливо, як завжди; ринок був переповнений жінками з непокритими головами, які купували фрукти й м’ясо; ми чули бренькіт струнних музикантів на патіо ресторанів. Очевидно, дон Рафель вичікував.
Його резиденція була великою, але низькою будівлею з величезним подвір’ям, обрамленим декоративними деревами та тропічними кущами. Біля дверей стара жінка повідомила нам, що дон Рафель ще не встав.
– Скажіть йому, – сказав я, – що капітан Малоне з другом бажають його негайно бачити. Може, він проспав.
Вона повернулася з переляканим виглядом.
– Я кликала, – сказала вона, – і дзвонила багато разів, але він не відповідає.
Я знав, де його спальня. Ми з Кірні пішли туди. Я підпер тонкі двері плечем і силою їх відчинив.
У кріслі біля великого стола, заваленого мапами й книжками, сидів дон Рафаель зі заплющеними очима. Я торкнувся його руки. Він був мертвий вже багато годин. На його голові за вухом була рана від важкого удару. Кров вже давно перестала текти.
Я сказав старій жінці покликати слугу, якого негайно відправив по гера Берґовіца.
Він прийшов, і ми стояли, закляклі від шоку. Так кілька крапель крові з вен одного-єдиного чоловіка можуть викачати кров всієї нації.
Гер Берґовіц нахилився і відняв темний камінь розміром із помаранч, який він побачив під столом. Він його уважно вивчив оком науковця через товсті окуляри.
– Фрагмент, – сказав він, – метеорита. Найвизначніше метеорне явище за двадцять років можна було спостерігати сьогодні опівночі над містом.
Професор швидко подивився на стелю. Ми побачили блакитне небо через дірку розміром із помаранч приблизно над кріслом дона Рафаеля.
Я почув знайомий звук і обернувся. Кірні кинувся на підлогу й лепетав прокляття, від яких холонула кров, на адресу зірки його злого щастя.
Безсумнівно, Феба була жінкою. Навіть коли вона у вогні мчала на загибель, останнє слово було за нею.
Капітану Малоне не бракувало дару слова. Він знав, в якому місці розповідь має закінчитися. Я сидів і насолоджувався її ефектним кінцем, коли він стрепенув мене продовженням.
– Звичайно, – сказав він, – наш план провалився. Ніхто не міг зайняти місце дона Рафеля. Наша маленька армія випарувалася, як роса на сонці.
Через один день я повертався в Новий Орлеан і поділився цією історією з другом, який викладає в університеті Тулейна.
Коли я договорив, він засміявся і спитав, чи відомо мені, що стало згодом з удачею Кірні. Я відповів, що ні, бо я більше його не бачив; але що коли він зі мною прощався, то висловив впевненість у майбутньому успіху, тепер, коли його нещасливої зірки не стало.
– Жодних сумнівів, – сказав професор, – в одному йому точно пощастило – він не знає деякого факту. Якщо він звинувачує у своїх нещастях Фебу, дев’ятий сателіт Сатурна, то ця злобна панна все ще на службі й буде далі за ним наглядати. Зірка біля Сатурна, яку він прийняв за Фебу, опинилися біля Сатурна випадково – у різний час біля Сатурна опиняються різні зірки, а він кожного разу думав, що це Феба. Справжню ж Фебу можна побачити тільки через дуже добрий телескоп.
– Десь через рік, – продовжив капітан Малоне, – я йшов по вулиці, які перетинала ринок Пойдрас. Неймовірно огрядна панянка з рожевим обличчям у чорній атласній сукні похмуро витіснила мене з вузького тротуару. За нею плентався чоловік, обвішаний планширами з торбами, нав’ючений по вуха овочами та іншими продуктами.
Це був Кірні, але він змінився. Я зупинився і потиснув йому руку, яка все ще стискала торбу з часником і червоним перцем.
– Ну як, щастить, старий companero? – спитав я його. Мені забракло відваги розповісти йому про зірку.
– Ну, як можна здогадатися. – сказав він, – я одружився.
– Франсісе! – покликала велика пані глибоким голосом, – ти весь збираєшся пробазікати на вулиці?
– Вже йду, Фебо, люба, – сказав Кірні, наздоганяючи її.
Капітан Малоне знову замовк.
– Отож ви вірите в удачу? – спитав я.
– А ви? – відповів капітан з багатозначною усмішкою, яку затіняли криси його солом’яного капелюха.
ЗАТЯТИЙ ОБМАНЩИК
Біда почалася в Ларедо. Це було провина Малоно Льян, бо йому слід було обмежити свою звичку до людиновбивства мексиканцями. Але Малому минуло двадцять років; а мати на своєму рахунку в двадцять років одних лише мексиканців було нечуваним соромом на кордоні Ріо Ґранде.
Усе сталося в гральному домі старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це буває, коли чоловіки з’їжджаються здалеку в пошуках щастя. Сварка розгорілася через таку дрібницю, як пара королев; і коли вивітрилася, виявилося, що Малюк допустився нетактовності, а його супротивник промахнувся. Виявилося, що нещасний боєць не тільки не латиноамериканець, а ще й зі знатного роду власників ранчо, десь того самого віку, що й Малий, і мав своїх друзів та захисників. Те, що він не вцілив Малому у вухо, промахнувшись всього на десяту частину міліметра, ніяк не применшило нетактовність більш вправного стрільця.
Малий, який не мав ні почту, ні натовпу прихильників і прибічників – у чому винна сумнівна репутація, нехай він і жив на кордоні – не вважав, що його безсумнівна відвага має завадити вчинити йому розсудливо й змитися.
Месники не забарилися і відшукали його. Троє з них наздогнали його на підході до станції. Малий повернувся, показав зуби у своїй блискучій безрадісній посмішці, яка чомусь завжди передувала його зухвалим, жорстоким діянням, і його переслідувачі відступили, так що йому не довелося навіть тягнутися по зброю.
Але в цій афері Малий не відчув невблаганної спраги до сутички, яка зазвичай гнала його на поле битви. Між цими двома виникла випадкова сварка, породжена картами й певними епітетами, неприйнятними для джентльмена. Малому навіть подобався стрункий, самовпевнений, смуглий хлопець, якому його куля врізала віку в самому розквіті сил. І він не хотів більше проливати кров. Він хотів втекти й виспатися десь під сонцем на траві з хустинкою на обличчі. Навіть мексиканець міг спокійно перейти йому дорогу, поки він був у такому настрої.
Малий, не ховаючись, сів на пасажирський поїзд на північ, який відправлявся через п’ять хвилин. Але за кілька миль, у Веббі, де він зменшив швидкість, щоб підібрати пасажира, хлопець відмовився від такої втечі. Попереду були телеграфні станції; а Малий з підозрою дивився на електрику й пару. Його тихою гаванню були сідло та шпори.
Малий не знав чоловіка, якого застрелив. Але знав, що він був із табору Коралітос ранчо Ідальго; і що ковбої з того ранчо, коли одному з них заподіяти шкоди, ставали більш мстивими й безжальними, ніж учасники акту кровної помсти в Кентуккі. Тому з мудрістю, притаманною багатьом великим борцям, Малий вирішив залишити між собою і загоном Коралітос якомога більше чапаралю і кактусів.
Біля станції була крамниця; а біля крамниці, розкидані по траві між в’язами, стояли коні покупців. Більшість з них дрімала з повислими головами й обм’яклими кінцівками. Але один довгоногий чалий з вигнутою шиєю, форкав і бив копитом. Його Малий і осідлав, стиснув колінами й легенько вдарив гарапником, залишеним власником.
Якщо вбивство відчайдушного картяра кинуло тінь на репутацію Малого як доброго чесного громадянина, цей останній його вчинок скинув його в найгустіший морок ганьби. На кордоні Ріо Ґранде людське життя іноді має не більше значення, ніж купка сміття; але відібрати коня – значило зробити його власника бідним і при цьому, якщо тебе спіймали – і самому не збагатитися. Для Малого більше не було дороги назад.
Верхи на чалому він не відчував тягаря турбот чи неспокою. Після п’яти миль галопу він пустився риссю, як мешканець рівнин, у напрямку на північ, до долини річки Нуесес. Він добре знав той край – його звивисті й приховані стежки, які пролягали через дикі зарості кущів і кактусів, його табори й самотні ранчо, де можна було відпочити в безпеці. Він завжди тримався сходу; бо Малий ніколи не бачив океану, і йому закортіло погладити гриву Мексиканської затоки, грайливого лошати великої води.
Тож через три дні він стояв на березі в Корпус-Крісті й милувався легенькими брижами спокійного моря.
Капітан Бун зі шхуни «Вітряна» стояв біля свого човна, який хитався на прибою під наглядом члена екіпажу. Він був готовий відпливати, коли зрозумів, що забув такий предмет першої необхідності, як тютюн для жування. По забраклий вантаж відрядили моряка. Тим часом капітан походжав по піску, жуючи, лаючись, запаси з кишені.
До краю води підійшов стрункий, жилавий юнак у високих чоботах. Обличчя він мав ще хлопчаче, але якась передчасна суворість натякала на чоловічий досвід. Він мав темну від природи шкіру; а сонце й вітер життя просто неба зробили її кавово-коричневою. Волосся було чорне та пряме, як в індіанця; його обличчя ще не піддавалося випробуванням бритвою; очі були холодні й сині. Він ходив, трохи відставивши ліву руку від тіла, бо міські поліцейські скоса дивляться на револьвери сорок п’ятого калібру, а коли їх носити в проймі сорочки, то трохи випирають. Він подивився повз капітана Буна на затоку з неупередженою і холодною гідністю китайського імператора.
– Думаєш купити цю затоку, друже? – спитав капітан, який був у саркастичному настрої від того, що щойно заледве врятувався від подорожі без тютюну.
– Та ні, – спокійно відповів Малий, – Не думаю. Я раніше ніколи її не бачив. Просто дивився. А ви її продаєте?
– Не в цій подорожі, – сказав капітан. – Можу надіслати вам за накладною платою, коли повернуся з Буенас-Тьєрас. А ось і наш бевзь із тютюном. Я мав підняти якір ще годину тому.
– А то ваш корабель он-там? – спитав Малий.
– Мій, – відповів капітан, – якщо ви називаєте шхуну кораблем, і якщо я брешу. Але вона належить Міллеру й Ґонсалесу, а перед вами простий шкіпер, Семюель К. Бунер.
– Куди ви пливете? – спитав біженець.
– У Буенеас-Тьєррас, узбережжя Південної Америки – забув, як та країна називалася, коли я був там останній раз. Вантаж – дерево, рифлене залізо й мачете.
– А що то за країна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?
– Тепленька, друже, – сказав капітан. – Але що стосується прекрасних краєвидів і географії – типовий втрачений рай. Кожного дня тебе будить спів червоних пташок із сімома пурпуровими хвостами та легенький бриз, який віє між кущиками троянд. А місцеві ніколи не працюють, бо можуть назбирати повні кошики найкращих фруктів, не встаючи з ліжка. Там нема неділь, нема криги, нема орендної плати, нема турбот, нема ніякого сенсу й узагалі нічого нема. Чудова країна, щоб поспати й почекати, поки щось підвернеться. Усі наші банани, помаранчі, ананаси й урагани – звідти.
– Мені подобається! – сказав Малий, нарешті виказуючи інтерес. – Скільки з мене, щоб ви мене зі собою взяли?
– Двадцять чотири долари, – сказав капітан Бун, – їжа й перевезення. Каюта другого класу. Першого класу в нас немає.
– Може розраховувати на моє товариство, – сказав Малий, стягуючи торбу з оленячої шкіри.
Він виїхав у Ларедо на свою традиційну гулянку з трьомастами доларами в кишені. Дуель у Вальдоса скоротила час його забав, але зберегла двісті доларів на втечу, до якої вона ж і спричинила.
– Добре, друже, – сказав капітан. – Сподіваюся, твоя мама не буде мене звинувачувати у втечі своєї дитини, – він кивнув одному з екіпажу. – Нехай Санчес допоможе тобі забратися на шхуну, щоб ти ноги не намочив.
Такер, консул Сша в Буенас-Тьєрас, ще не напився. Була щойно одинадцята година; а він ніколи не досягав бажаного стану блаженства – стану, в якому він співав старі сентиментальні водевілі й кидався у свого крикливого папугу банановими шкурками – до години четвертої. Тому, коли він визирнув з гамака на чиєсь покашлювання і побачив Малого, який стояв у дверях консульства, він ще міг проявити гостинність і ввічливість, як і личило представнику великої нації.
«Не завдавайте собі клопоту», – спокійно сказав Малий. «Я тільки забіг на хвилинку. Мені сказали, що тут прийнято з’явитися у вас, перш ніж починати тур містом. Я щойно прибув кораблем із Техасу».