Дядько Бушрод вичікував і спостерігав у своєму сховку, а в голові неохоче вибудовував теорію того, що щойно відбулося.
Містер Роберт обережно поклав торбу на стіл і підняв комір по вуха. Він був вбраний у грубий сірий костюм, як для подорожі. Він кинув нахмурений погляд на великий офісний годинник над лампою, а тоді повільно оглянув банк – повільно й із любов’ю, подумав дядечко Бушрод, ніби прощався зі знайомим, дорогим серцю місцем.
Тепер він знову підхопив свою ношу та тихо й швидко вийшов із банку тим самим шляхом, що сюди зайшов, а на кінець замкнув за собою двері.
Ще хвилину, а то й довше, дядько Бушрод стояв на місці й не рухався. Був би цей опівнічний зломщик сейфів і сховищ кимось іншим, старий слуга миттю дав би йому по голові, щоб врятувати власність Веймауту. Але зараз душу спостерігача терзав страх перед чимсь гіршим, ніж простим пограбуванням. Його охопив страх, що добре ім’я та честь Веймауту от-от буде втрачено. Щоб містер Роберт грабував банк! А що ще це могло означати? Нічний час, потайний візит у сховище, повна торба, злодійський костюм – що ще все це могло означати?
І тут із безладних думок дядька Бушрода виринув спогад про попередні події – пияцтво містера Роберта і як наслідок часті перепади настрою; випадково почуті уривки розмов про спад у бізнесі та проблеми з поверненням позик. Що це могло означати крім того, що містер Роберт Веймаут ухилявся від правосуддя – і саме цієї миті збирався втекти із залишками банківських запасів, залишаючи містера Вільяма, міс Летті, маленьких Нен, Ґая і самого дядька Бушрода з цією ганьбою?
Дядько Бушрод обдумував це все всього хвилину, а тоді прийшов до тями й набрався рішучості до дій.
– Боже-Боже! – застогнав він і пошкандибав до бокових дверей. – Така кінцівка після років великих справ, і то добрих справ! Що ж це робиться зі світом, якщо вже родина Веймаутів виявилася грабіжниками й розкрадачами! Пора дядькові Бушроду прибрати за деким і залатвити справи. О, Господи! Містере Роберт, нічого у вас не вийде. Міс Летті з дітьми так пишаються, тільки й торочать, що «Веймаут, Веймаут»! Якщо зможу, я вас зупиню. Хоч стріляйте, а я вас зупиню.
Дядько Бушрод, допомагаючи собі ціпком та долаючи ревматизм, поспішив вулицею до залізничної станції, де перетиналися дві лінії до Вейматвілля. Там він з острахом чекав і побачив містера Роберта, який стояв у затінку будівлі, де чекав на поїзд. В руці він тримав торбу.
Коли дядько Бушрод підійшов до президента банку десь на двадцять метрів, який стояв під стіною, наче величезний сірий привид, його охопило раптове хвилювання. Він нарешті осягнув поспішність та зухвальство того, що він збирався зробити. Він був би більш ніж щасливий можливості відвернутися і втекти від славнозвісного гніву Веймаута. Але його уяві знову вигулькнуло біле докірливе обличчя міс Летті й пригнічений вигляд Нен і Ґая, які йому доведеться побачити наяву, якщо він зазнає невдачі й вони засумніваються в його виконанні обов’язку.
Підбадьорений цією думкою, він рушив вперед, покашлюючи й голосно стукаючи ціпком, щоб ще здалеку дати знати про своє наближення. Тоді він уникне небезпеки раптово здивувати часом надто поспішного містера Роберта.
– Це ви, Бушроде? – гукнув гучний, чистий голос сірого привида.
– Так, звичайно, містере Роберт.
– Якого дідька ви тут робити серед ночі?
Вперше в житті дядько Бушрод сказав містерові Роберту неправду. Він не міг стриматися. Треба трохи перефразувати. Він не міг напасти напряму.
– Я тут ходив до тітки Марії Петерсон. Їй вночі стало зле, і я відносив їй пляшечку ліків Мелінді. Та й таке.
– Гм! – сказав Роберт. – Краще вам повертатися додому. Ніч, надворі холодно, мокро. А у вас ревматизм, чого ви завтра будете варті? Але ніби розпогоджується, що скажете, Бушроде?
– Ніби так. Захід сонця був червоний.
Містер Роберт запалив сигару в тіні, і дим від неї виглядав так, наче сірий привид розростається і втікає в нічне повітря. Чомусь дядько Бушрод ніяк не міг змусити себе заговорити на неприємну тему. Він ніяково стояв, шаркав ногами по гравію і вертів у руках ціпок. Аж десь далеко – за три милі, біля стрілки в Джорджтауні – почувся слабкий свист поїзда, що наближався, який мав перевезти ім’я Веймаут у країну ганьби й безчестя. Страх покинув його. Він зняв капелюха й став перед головою клану, якому служив, величному, доброму, царському, страшному Веймауту – сміливо виступив проти нього в передчутті страхіття, яке могло статися.
– Містере Роберт, – почав він, тремким від переживань голосом, – пам’ятаєте той день скачок в Оук-Лон? День, коли ви перемогли, і налягли корону на міс Лусі?
– Скачки? – сказав містер Роберт, виймаючи сигару з рота. – Так, я дуже добре пам’ятаю… але якого це біса ви мені тут товкмачите серед ночі про якісь скачки? Йдіть додому, Бушроде. Ви, напевно, сновида.
– Міс Лусі торкнулася вашого плеча, – продовжив старий, не зважаючи на його слова, – мечем і сказала: «Я посвячую вас у лицарі, сер Роберт – підведіться ж, чистий, без страху й догани». От що тоді сказала міс Лусі. То було давно, але ні ви, ні я того не забули. І ще ми пам’ятаємо – як міс Лусі лежала на смертному одрі. Вона послала по дядька Бушрода й сказала: «Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про містера Роберта. Здається», – так сказала міс Лусі, «він вас слухає більше, ніж будь-кого. Іноді він вередує, гарячкує, і його годі в чомусь переконати, але йому потрібен хтось, хто знає, як із ним поводитися. Він буває такою дитиною», – так сказала міс Лусі, а очі її сяяли на бідному худому лиці, «але він завжди», – так вона сказала, – «був моїм лицарем, чистим, без страху й догани».
Містер Роберт почав, як звичайно, зображати щось між м’якосердістю і вдаваним гнівом.
– Ви… старий Базікало! – пробурчав він крізь хмару звивистого цигаркового диму. – Та ви, напевно, здуріли. Я ж сказав вам, ідіть додому, Бушроде. Міс Лусі таке сказала? Скільки то, два роки, як вона померла, Бушроде? Біс із ним! Ви тут всю ніч зібралися стояти й бубоніти, як дурень?
Знову засвистів поїзд. Тепер він був біля цистерни з водою за милю від них.
– Містере Роберт, – сказав дядько Бушрод, кладучи руку на торбу, яку тримав банкір. – Заради Бога, не беріть цього з собою. Я знаю, що всередині. Я знаю, де в банку ви це взяли. Не беріть. У тій торбі – клопіт для міс Лусі й для дітей міс Лусі. Вона знищить ім’я Веймаут, накладе на нього ганьбу й накличе лихо. Містере Роберт, можете вбити старого негра, якщо хочете, але не беріть цю валізу. Якщо я колись перейду Йордан, що я скажу міс Лусі, коли вона спитає мене: «Дядьку Бушроде, чому ти не подбав про містера Роберта?».
Містер Роберт Веймаут кинув сигару й струсив вільну руку в жесті, який у нього завжди передував вибуху гніву. Дядько Бушрод схилив голову перед очікуваною бурею, але не відступав. Якщо на дім Веймаутів чекало падіння, він впаде разом із ним. Банкір заговорив, і дядько Бушрод закліпав від здивування. Прийшла буря, але її стримувала тиша літнього бризу.
– Бушроде, – сказав містер Роберт, понижуючи голос, – ви переступили всі межі. Ви зловживаєте поблажливістю, з якою до вас ставилися. То ви знаєте, що в цій торбі! Ваша давня і віддана служба якоюсь мірою вас виправдовує, але – йдіть додому, Бушроде – і більше ні слова!
Але Бушрод ще міцніше схопив торбу. Світло потяга освітило тіні на станції. Гул наростав, і люди на пероні заметушилися.
– Містере Роберте, дайте мені торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов війну як ваш прислужник і прогнав янкі на Північ. Я був на вашому весіллі, і я був поряд, коли народилася міс Летті. І діти міс Летті, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тільки з іншими правами та кольором шкіри. Ми з вами обоє немолоді, містере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з міс Лусі й звітуватимемо перед нею про наші вчинки. Старому негру нічого буде сказати, крім того, що він робив усе, що міг, для родини, якій належав. Але Веймаути, їм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валізку, містере Роберте – я однаково заберу. Я віднесу її назад у банк і замкну в сховищі. Я зроблю так, як просила мене міс Лусі. Відпустіть, містере Роберт.
Поїзд прибув на станцію. Якісь чоловіки штовхали багаж. Двійко-трійко пасажирів зійшли й пішли в ніч. Провідник ступив на гравій, махнув ліхтарем і гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвінок, засичали гальма, провідник, розтягуючи слова, закликав: «Усі у вагон!».
Містер Роберт відпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув її до грудей обома руками, який пригортають своїх коханих.
– Забирайте, Бушроде, – сказав містер Роберт, засовуючи руки в кишені, – і більше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сідаю на поїзд. Скажіть містерові Вільяму, що я повернуся в суботу. Добраніч!
Банкір піднявся східцями поїзда, який вже встиг зрушити з місця, і зник у вагоні. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцінну торбу. Очі його були заплющені, а вуста ворушилися від слів подяки Всевишньому за порятунок честі Веймаутів. Він знав, що містер Роберт повернеться, коли обіцяв. Веймаути ніколи не брехали. І тепер, слава Богу, ніхто не зможе сказати, що вони розкрадають майно.
Тоді старий отямився, що має далі подбати про фонди банку Веймаут, куди й відправився з відкупленою торбою.
За три години їзди від Веймаутвілля, під покровом сивого світанку, містер Роберт зійшов з поїзда на безлюдній зупинці на вимогу. Там він заледве міг розгледіти постать чоловіка, який чекав на пероні, і обриси коляски, коней і кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.
– Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркінард, старий друг містера Роберта зі шкільних років. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нічого не приніс?
Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивільнив сиві кучері.
– Ну, Бене, правду кажучи, мені завадив збіса зухвалий негр, який належить моїй сім’ї. Він прийшов на станцію і все зірвав. Він нічого поганого не мав на думці – та й взагалі, він таки має рацію. Якось він дізнався, що я з собою маю – хоч я ховав це в сховищі банку й забрав звідти потайки, опівночі. Він, напевно, зауважив, що я випиваю трохи більше, ніж годиться джентльмену, і знайшов потрібні аргументи.
– Я зав’язую, – підсумував містер Роберт. – Я зрозумів, що чоловік не може випивати й залишатися таким, яким хотів би себе бачити – «чистим, без страху й догани» – як процитував старий Бушррод.
– Що ж, мушу визнати, – вдумливо сказав суддя, коли вони сідали в коляску, – що аргумент чорного не можна свідомо відкинути.
– І все ж, – сказав містер Роберт, важко зітхаючи, – я в тій торбі мав два літри найкращого оксамитового бурбону, який тільки торкався моїх вуст.
БЛАГОДІЙНИК
Одного вигляду фінансових халіфів сьогодення, які ходять туди-сюди по Багдаду-на-Метро й намагаються полегшити нужденність народу, було б достатньо, щоб великий ар-Рашид перетворився в могилі на Гаруна. А якщо й ні, то цього твердження точно б вистачило, бо ж справжній халіф був великим дотепником і вченим, отже, ненавидів каламбури.
Знайти вірний спосіб полегшити проблеми бідних є однією з найбільших проблем багатих. Але є одна річ, на якій сходяться всі професійні філантропи: ніколи не можна вручати їм гроші. Бідні славляться своєю темпераментністю; і коли вони отримують гроші, вони демонструють чітку тенденцію тратити їх на фаршировані оливки й мальовані пастеллю портрети, замість того, щоби в щось інвестувати.
І все ж, старий Гарун як жебрак мав деякі переваги. Він всюди водив за собою візира, Ґіафара (той поєднує функції шофера, держсекретаря і цілодобового банку) і старого дядька Месрура, ката, який носив кинджал. У такому оточенні виходи халіфа в світ не могли зазнати невдачі. Ви останнім часом не зауважували заголовків у газетах, «Що нам робити з екс-президентами?». А тепер уявіть, що містер Карнеґі міг найняти його та Джо Ґанса для допомоги з поширення безплатних бібліотек? Думаєте, хоч якомусь місту стало відваги йому відмовити? Команда халіфа поставила б дві бібліотеки там, де раніше була одна збірка творів Е.П. Роу1.
Але, як я вже сказав, фінансові халіфи – неповноправні. Вони думають, що на землі нема горя, якому б гроші не зарадили; і вони повністю на них покладаються. Ар-Рашид допомагав чинитися правосуддю, винагороджуючи гідних і караючи тих, хто йому не припадав до душі. Він заснував конкурс оповідань. Щоразу, як він комусь допомагав, то завжди просив урятованого розповісти сумну історію свого життя. Якщо розповіді бракувало зв’язності, стилю чи духу, він наказував візирові видати йому благодійну допомогу у вигляді пари тисяч десятидоларових купюр Першого національного банку Босфору або підкидав йому неважку роботу Наглядача корму для цибулини в Імператорських садах. Якщо ж оповідка вдавалася майстерно, він просив Месрура, ката, відрубати йому голову. Чутки, що Гарун ар-Рашид ще живий і редагує журнал, який колись передплачувала ваша бабуся, залишаються непідтвердженими.
А тепер час для оповідання «Про мільйонера, недієвий прибуток і дітей з лісу».
Молодий Говард Пілкінс, мільйонер, отримав свої гроші орнітологічним шляхом. Він був добре знався на лелеках, чим вибив собі перший поверх резиденції своїх прямих предків, Броварні Пілкінс. Його мати була партнером компанії. Нарешті старий Пілкінс вмер від відмови печінки, а потім містер Пілкінс вмер від хвилювання за відмову в отриманні фургонів для доставки – і ось уже молодий Говард Пілкінс має чотири мільйони й добре дає собі з ними раду. Він був приємним, у міру зарозумілим юнаком, який беззастережно вірив, що гроші можуть купити все на світі. І Багдада-на-Метро довгий час потурав цій вірі.
Але врешті він втрапив у пастку; він відчув подих весни, і ось вже його серце опинилося в мишоловці, де замість сиру була Еліс фон дер Райслінг.
Фон дер Райслінги далі жили на тій маленькій площі, про яку так багато було сказано, і в якій так мало робилося. Сьогодні можна почути про підземний перехід містера Тілдена та про наземний перехід містера Ґулда, але на тому й закінчуються весь шум, який підіймає у світі площа Ґра-мерсі. Але колись все було інакше. Фон вед Райслігґи все ще там живуть, і вони отримали перший ключ від Парку Ґрамерсі.
Опису Еліс ф. д. Р. не буде. Просто уявіть свою Меґґі, Віру чи Беатріс, випряміть їй ніс, висвітліть шкіру, додайте рум’янцю, зробіть її вродливою і недосяжною – ось вам і швидка гравюра Еліс. Її родина володіла будинком із крихкої червоної цегли, кучером на ім’я Джозеф і конем, таким старим, що казали, ніби він непарнокопитний і замість копит у нього пальці. Перш ніж вивести його в люди, Джозеф намастив його сумішшю попелу й сажі. Саме родина Фон дер Райслінґів в 1696 році викупила в індіанського вождя територію між Бjвері, Іст-Рівер, Рівінґґтон-Стріт і статуєю Свободи за чверть галуна та пару яскраво-червоних портьєр, пошитих для гарлемської квартири. Я завжди захоплювався проникливістю і добрим смаком індіанців. Уся ця інформація має переконати вас, що Фон дер Райслінґи були тією збіднілою аристократичною родиною, які гордують людьми, що мають гроші. Ох, ну я не це мав на увазі; я хотів сказати, людьми, як мають тільки гроші.
Одного вечора Пілкінс пішов у червоний цегляний будинок на площі Ґрамерсі і, як він думав, зробив пропозицію Еліс ф. д. Р. Еліс, зі задертим носом і думками про його гроші, буквально розцінила це як пропозицію і її відхилила. Пілкінс, стягуючи всі свої ресурси, як вчинив би будь-який добрий генерал, зовсім не тонко натякнув на переваги, які давали його гроші. Це й поставило крапку. Леді стала настільки холодною, що сам Волтер Велман2 зачекав би до весни, перш ніж відправлятися до неї на нартах.
Але Пілкінс і сам був не промах. Виявляється, не кожного мільйонера можна обманути щоразу, як часова куля на будівлі Western Union сигналізує полудень.