– Але, тітко Меґґі, я вже виходила в світ, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаєте, – кажу я, – це один із найрозкішніших готелів у місті. І знаєте – перепрошую – важко зібрати товариство знатних людей разом, якщо раніше такого не робив.
– Цим, дитинко, не переймайся, – каже тітка Меґґі. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зібрати разом міг би ще хіба король Едвард чи Вільям Треверс Жером. Будуть, звісно, чоловіки, і всі вони або винні мені гроші, або мають намір мені заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.
– Ну, шкода, що вас не було на тому бенкеті. Столи сервірували золотом і кришталем. Крім нас із тіткою Меґґ було ще сорок чоловіків і вісім дам. У ній годі було впізнати третю найбагатшу жінку світу. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кількістю бісеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ із градом.
А моя сукня! Кажу вам, чоловіче, слів не вистачить описати. Ручної роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларів. Я бачила квитанцію. Усі чоловіки там були або лисі, або сиві, і без кінця сипали дотепами про відсотки, Браян і врожай бавовни.
Зліва від мене стояло щось схоже на банкіра, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він єдиний… ну про це я й хотіла вам розказати.
Після вечері ми з місіс Браун піднялися в апартаменти. Треба було протискатися крізь натовпи репортерів у коридорах. Ось один із плодів грошей. Скажіть, ви чули про газетного художника на ім’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приємний у розмові? Ні, не пам’ятаю, з якої він газети. Ну нехай.
Коли ми піднялися нагору, місіс Браун телефонує і просить рахунок. Його принесли, на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меґґі зімліла. Я витягла її на диван і розстібнула бісерний витвір.
– Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?
– Тільки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морі. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разі.
Але ви знаєте, що зробила тітка Меґґі? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятій ранку. Ми перебралися в мебльовані кімнати на нижньому Вест-Сайді. Вона винайняла кімнату, де вода була на поверх нижче, а світло – на поверх вище. У кімнаті не було нічого, крім розкішних суконь на тисячу п’ятсот доларів і одна газова плита.
У тітки Меґґі стався приступ скупості. Всім, напевно, треба хоч раз у житті погуляти. Чоловік тратиться на віскі, а жінці паморочиться в голові від суконь. Але коли маєш сорок мільйонів – хотіла б я змалювати картину – говорячи про малювання, ви ніколи не зустрічали газетного художника Летропа, високого такого – ох, я вже питала, правда? Він був дуже милим зі мною на тій вечері. Такий приємний голос. Він, напевно, думав, що я успадкую всі статки тітки Меґґі.
Отже, містере, трьох днів на новому господарстві мені вистачило сповна. Тітка Меґґі стала ще більш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвілля, округ Скупердяйський. Вона встановила ліміт – сімдесят п’ять центів на день. Ми самі готували в тій кімнаті. І от вже я, зі сукнями на тисячу доларів, чарую над газовою плитою з одним пальником.
Як я вже казала. На третій день я втекла з клітки. Я більше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центів у мереживній сукні за сто п’ятдесят доларів. Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила мені місіс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сімдесят п’ять доларів, еге? Решту одягу я залишила у своєї сестри, у Брукліні.
– Місіс Браун, тітко Меґґі, – кажу я їй, – я збираюся трохи розім’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тільки можливо. Гроші для мене не головне, – кажу я, – але є речі, яких я не потерплю. Я могла б стерпіти монстра, про якого колись читала, що вбиває то льодом, то полум’ям. Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маєте сорок мільйонів доларів – що ж, менше їх не стане. А ви мені тільки починали подобатися, – кажу я.
Тут колишня тітка Меґґі розридалася. Запропонувала мені перебратися в дорогу кімнату з плитою на два пальники та водою з крана.
– Я стільки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарніше створіння з усіх, які я бачила, – каже вона, – і не хочу, щоб ти мене покинула.
– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пішла просто в «Акрополіс» і попросилася назад на роботу, і мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви відстаєте, бо я вам не друкувала. Ви ілюструєте свої твори? О, до речі, не знаєте газетного художника – о, замовкніть! Знаю, я вже питала. Цікаво, у якій він працює газеті. Смішно подумати, але я чомусь вирішила, що він думає не про гроші, які я мала отримати від старої Меґґі Браун. Якби ж я знала якихось редакторів газет…
Від входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свій боковий гребінець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарілася, – диво. Яке бачив тільки я і Пігмаліон.
– Ви мені пробачите, – сказала вона мені – чарівна прохачка. – Це… це містер Летроп. Цікаво, чи то дійсно не через гроші… цікаво, чи він все-таки…
Звичайно, мене запросили на весілля. Після церемонії я відтягнув Летрора вбік.
– Ви художник, – сказав я, – і не зрозуміли, чому Меґґі Браун прониклася такою симпатією до міс Бейтс? Давайте я вам покажу.
Наречена була в простій білій сукні, так само прекрасно драпірованій, як у давніх греків. Я зірвав кілька листків із декоративних вінків у малій вітальні, зробив із них вінок і поклав на блискуче каштанове волосся міс Бейтс, а тоді попросив повернутися до чоловіка профілем.
– Їй-богу! – сказав він. – Та Іда ж просто копія голови леді на срібній монеті!
МАТЕРІАЛ ДЛЯ ЛІТЕРАТУРИ
Він прикував мою увагу, коли ступив з порома на Десбросіз-Стріт. Він складав враження людини, яка бачила світ і прибувала в Нью-Йорк як його володар після років відсутності. Але я подумав, що попри таке враження, його нога ніколи раніше не ступала слизькими брукованими вулицями Міста Надто Засилля Халіфів.
На ньому був одяг дивного вицвілого синюватого кольору й класична кругла панама без задертих країв, якими мандрівники з Півночі нівечать тропічні головні убори. Крім того, він був найбільш негарною людиною, яку я тільки бачив. Його негарна зовнішність була не так бридкою, як приголомшливою – лінкольнова грубість і неправильність рис, яка зачаровувала подивом і страхом. Так міг виглядати злий дух чи джин, що з’являється з вази. Як він пізніше мені розповів, звали його Джадсон Тейт; то чому б його так і не називати. Він носив зелену шовкову краватку й перстень із топазом; і ціпок з хребта акули.
Джадсон Тейт звернувся до мене з простими та складними питаннями про міські вулиці й готелі, таким тоном, ніби він лише пригадував кілька незначних деталей. Я не бачив причин не похвалити тихий і спокійний готель у центрі, в якому сам зупинився; тому станом на вечір ми вже добряче підкріпилися, випили (за мій рахунок) і готові були вмоститися, щоб покурити в тихому закутку фойє.
Щось було в цього Джадсона Тейта на думці, і він спробував зі мною поділитися. Він вже прийняв мене як друга; і коли я подивився на його велику засмаглу руку помічника капітана, якою він енергійно жестикулював мені під носом, я подумав, чи, бува, він не так само легко не може стати ворогом.
Коли цей чоловік почав говорити, я відчув від нього деяку силу. Його голос був переконливим інструментом, на якому він досить непристойно грав. Він не намагався змусити вас забути про його потворність; він жбурляв нею вам в обличчя і робив частиною свого шарму. Ви ладні були заплющити очі й іти за цим щуроловом до самого Гамельна. Щоб піти далі, щоправда, треба бути зовсім дитиною. Але нехай пограє свою мелодію на заготовані слова, і коли стане нецікаво, можна буде звинуватити у всьому музику.
– Жінки, – сказав Джадсон Тейт, – загадкові створінні.
Настрій у мене підупав. Я не для того з ним сидів, щоб слухати стару як світ гіпотезу – таку заїжджену, спростовану, убогу, нікчемну, нелогічну, злу, явну софістику – древню, безпідставну, необґрунтовану, підступну брехню, запущену у світ самими жінками, яку вони самі й підживлювали й поширювали серед чоловіків підступними, таємними, обманливими методами, з метою поширення та підсилення власних чарів і задумів.
– О, ну не знаю! – просто сказав я.
– Ви колись чули про Оратаму? – спитав він.
– Можливо, – відповів я. – Здається, я пригадую балерину з таким іменем – чи то район такий був – чи парфуми? Словом, десь я це ім’я чув.
– Це назва міста, – сказав Джадсон Тейт, – на узбережжі іншої країни, про яку ви нічого не знаєте й ще менше б зрозуміли. Країни, в якій править диктатор, і яка контролюється революціями й непослухом. Саме там розігралася житейська драма з Джадсоном Тейтом, найстрашнішим американцем, Ферґюсом Макмахеном, найпривабливішим авантюристом в історії літератури, і сеньйоритою Ана-белою Самора, вродливою донькою алькальда Оратами, в головних ролях. А, і ще – ніде на землі, крім регіону Трієнта-і-трес в Уругваї, не росте чучула. Країна, про яку я розповідаю, дає цінне дерево, фарби, золото, каучук, слонову кістку й какао.
– Я й не знав, – кажу я, – що в Південній Америці є слонова кістка.
– Тут ви двічі помиляєтеся, – сказав Джадсон Тейт, розподіляючи слова на октаву свого чудового голосу. – Я не казав, що країна, про яку я говорю, у Південній Америці – я мушу бути обережним, шановний пане; там я був у політиці, знаєте. Але, навіть так – я грав у шахи з їхнім президентом фігурами, вирізаними з носових кісток тапіра – одного з місцевих видів непарнокопитних унгулятів, поширених у Кордильєрах – чим вам не слонова кістка.
Але я збирався розповісти вам про любов і пригоди, і про поведінку жінок, а не про зоологію.
– П’ятнадцять років я керував республікою з-за спини його величності старого Санчо Бенавідеса. Ви мали бачити фото в газетах – такий кволий чорний із вусами, як у барабанщика на швейцарський музичній скриньці, і сувоєм у правій руці, як ті, що на них записують народження в сімейній Біблії. Словом, цей шоколадний монарх становив колись неабиякий інтерес на теренах від кольорової лінії до паралелей широти. Його б прозвали Рузвельтом південного континенту, якби в той час президентом не був Ґровер Клівленд. Він обіймав посаду кілька термінів, а поміж ними передавав її своєму наступнику.
Але славу собі Бенавідес, Визволитель, здобув не сам. Не він. То був Джадсон Тейт. Бенавідес був лише маріонеткою. Я підказував йому, коли починати війну й коли підвищувати мито на імпорт. Але я не те хотів вам розказати. Як я добився такої позиції? Я вам розкажу. Бо я найобдарованіший мовець зі всіх, хто видавав звуки, відколи Адам вперше розплющив очі, відіпхнув від себе нюхальну сіль і сказав: «Де я?».
Як ви бачите, я найпотворніший чоловік, якого ви тільки бачили за стінами фотогалереї ранніх християнських науковців Нової Англії. Тому ще в ранньому віці я збагнув, що те, чого мені бракує в зовнішності, я маю компенсувати красномовністю. Що я і зробив. Я отримую те, чого хочу. З-за куліс я став голосом старого Беневідеса й правив країною, так що Талейран, місіс де Помпадур і Льоб поряд зі мною здаються меншістю в Думі. Я міг промовами ввести нації в борг або ж вивести з нього, заговорити армії до сну на полі бою, вгамувати заколот, зменшити податки й незаконні привласнення всього кількома словами, міг свиснути, і тут же примчали б собаки війни чи прилетів би голуб миру. Врода, еполети, закручені вуса й грецькі профілі інших чоловіків ніколи не стояли на моєму шляху. Коли люди вперше бачать мене, вони здригаються. Якщо тільки в них не остання стадія грудної жаби, уже за десять хвилин моєї промови – вони мої. Жінки і чоловіки – я миттю оволодіваю ними. А тепер, скажіть, ви ж не думаєте, що жінка могла б захотіти чоловіка з таким обличчям, як у мене?
– О, навпаки, містере Тейте, – сказав я. – Історія і література дають нам не один приклад негарних чоловіків, які причаровували жінок. Здається…
– Вибачте, – перебив Джадсон Тейт, – але ви не зовсім розумієте. Вам треба спочатку почути мою історію.
Ферґюс Макмахен був моїм другом. На ринку вродливих чоловіків він був неоподаткованим товаром. Зі золотими кучерями, усміхненими блакитними очима й правильними рисами. Казали, він точна копія скульптури Гера Меса, бога мовлення і красномовства, яка стоїть собі в одному з римських музеїв. То, напевно, якийсь німецький анархіст. Вони завжди стоять собі десь і балакають.
Але Ферґюс не був балакуном. Його виховали в переконанні, що бути гарним означає робити добре. Його розмови були такими самими дидактичними, як звуки води, яка стікає в бляшане відро біля узголів’я ліжка, коли хочеш заснути. Але ми з ним заприятелювали – може, тому що були такими різними – як гадаєте? Дивитися на гелловінську маску, яку я називаю своїм обличчям, коли я голився, приносило Ферґюсу задоволення; і точно щоразу, як я чув набір слабких горлових звуків, які він називав розмовою, я радів, що сам був гаргуйлем із підвішеним язиком.
Одного разу мені треба було поїхати в прибережне містечко Оратама, щоб вгамувати політичні заворушення і відрубати кілька голів у митному та військовому відомствах. Ферґюс, якому в республіці належали концесії на лід і сірники, сказав, що складе мені компанію.
І так, під дзвін дзвіночків на шиях мулів наш караван в’їхав в Оратаму, і це місто настільки ж належало нам, як не належить протока Лонг-Айленд Японії, коли Теодор Рузвельт перебуває в Ойстер-Бей. Я кажу нам, але маю на увазі мені. На чотири нації, два океани, протоку, перешийок і п`ять архіпелагів розійшлася слава про Джадсона Тейта. Джентльмен-авантюрист, он як мене називали. У жовтій пресі про мене вийшло п’ять статей, і ще сорок тисяч слів (з ілюстраціями на полях) надрукував щомісячний журнал, я вже не кажу про дванадцяту сторінку в Нью-Йорк Таймс. Я готовий з’їсти етикетку на своїй панамі, якщо хоч дрібка того, як нас прийняли в Оратамі, була заслугою вроди Ферґюса Макмахена. Це для мене вони вивішували штучні квіти та пальмові гілки. Я чоловік не заздрісний; я тільки називаю факти. Вони вклонялися перед Джадсоном Тейтом. Вони знали, що я керую з-за спини Санчо Бенавідеса. Слово, почуте від мене, важило для них більше, ніж ціла бібліотека від когось іншого. А є ж люди, які годинами намагаються зробити щось зі своїм обличчям – втирають холодні креми, масують м’язи (завжди в напрямку до очей), їдять вугільний пил із бензойною смолою й електролізом виводять родимки – який це дає результат? Вони стають привабливішими. Але яка помилка! Косметологам слід працювати над гортанню. Слова грають більшу роль, ніж бородавки, розмови – більшу, ніж присипки, переговори понад пудру, лестощі понад рум’янець – фонографією, а не фотографією! Але до чого я це веду.
Місцеві підприємці прийняли нас у клубі Стоноги, багатоповерховій каркасній споруді, збудованій на стовпах на воді. Приплив там досягає якихось двадцяти сантиметрів. Від малого до великого, усі приходили на поклін. І не до Гера Меса, а до Джадсона Тейта.
Одного дня ми з Ферґюсом Макмахеном сиділи на своїй веранді з видом на море, пили охолоджений ром і розмовляли.
– Джадсоне, – сказав Ферґюс, – в Оратамі є ангел.
– Якщо, – кажу я, – це не Гавриїл, то нащо про нього й згадувати?
– Це Сеньйорита Анабеда Самора, – каже Ферґюс. – Вона чудова… чудова… чудова… як сам чорт!
– Браво, – кажу я, і сміюся від душі. – Ти змалював свою кохану з істинною красномовністю закоханого. Це мені нагадує, – кажу я, – залицяння Фауста до Маргарити, якби він залицявся до неї за сценою.