Двома стрибками наздогнав свого кривдника і з усієї сили схопив за лікоть.
– Вважайте, чорти б вас побрали, ви мені вибили тарілку з рук! – кинув йому просто в обличчя.
Очі товстуна світилися небувалим подивом, навіть переляком. Він подивився на підлогу і, сконфузившись, став вибачатися.
Навкруги все принишкло. Підскочив офіціант, прибрав скалки, а інший подав Дизмі нову тарілку.
Ще не розуміючи, що він зробив, Дизма почав знову накладати собі той самий салат. І лише відійшовши вбік і трохи заспокоївшись, раптом зрозумів, що його кожної миті можуть викинути геть. Тоді він став ковтати не розжувавши, щоб з’їсти більше.
Тим часом зала наповнювалася гостями, і Дизма з полегшенням переконався, що ніхто на нього не звертає уваги. Це його підбадьорило, і він знову наповнив свою тарілку. Виявивши біля себе піднос з налитими чарками, випив дві, одну за одною, і відчув себе впевненіше. Потягнувшись за третьою, з подивом помітив, як піднята чиєюсь рукою сусідня чарка злегка цокається в його власну. Водночас до нього долинуло:
– Можна з вами випити?
Поряд стояв високий брюнет у мундирі полковника і якось двозначно посміхався.
Вони піднесли чарки і випили. Полковник простягнув руку.
– Вареда.
– Дизма, – луною відгукнувся Никодим і потиснув руку.
– Вітаю, – нахилився до Дизми полковник. – Добряче ви втерли носа тому Терковському. Я все бачив.
Дизма почервонів.
– Ну, – подумав він, – зараз цей мене виставить. Але як делікатно підбирається!..
– Ха-ха, – тихо засміявся полковник Вареда, – ще і зараз кров закипає при самій думці про цього телепня. – Вітаю, пане… Дизма. Терковський давно не отримував такого уроку. Ваше здоров’я!
Випили ще по одній, і тут Дизма зрозумів, що між отим товстуном Терковським і полковником живе якась неприязнь.
– Дурниці! – шкода тільки… того… салату і тарілочки.
Вареда розреготався.
– Жартуєте! Я бачу, ви дотепний чоловік, пане Дизмо! Ваше здоров’я!
– Знаєте що, – додав він, ставлячи чарку на піднос, – адже це чудовий анекдот: Терковський – то дурниці, тільки шкода салату!
Полковник був у захваті і реготав без упину. Разом з ним сміявся і Дизма з бутербродом у роті, хоча й не міг зметикувати, чому, власне, так тішиться полковник.
Вареда почастував Дизму цигаркою, і вони відійшли до вікна. Щойно встигли запалити цигарки, як до них наблизився невисокий світловолосий, сивуватий чоловік зі стрімкими рухами і скляними очима.
– Вацеку! – крикнув він. – Почастуй цигаркою. Забув свої.
Полковник знову вийняв срібний портсигар.
– Прошу. Дозволь відрекомендувати: пан Дизма, пан міністр Яшунський.
Дизма усередині весь зіщулився. Ніколи в житті він не бачив живого міністра. Коли в Лискові у поштовій конторі говорили про міністра, то в цьому слові було щось таке нереальне і абстрактне, щось таке невимовно далеке й недосяжне… Він шанобливо потиснув простягнуту руку.
– Уяви тільки, – заговорив полковник, – пан Дизма щойно мав інцидент з цим телепнем Терковським.
– А! Це ви? Що ти кажеш! – пожвавішав міністр. – Чув, чув. Ну-ну!
– Більше того, зауваж, – вів далі полковник, – коли я привітав пана Дизму, він мені на це: «Терковський – то дурниці, тільки шкода салату!» Уявляєш, салату!
Обоє розреготалися, а Дизма мимоволі їм підтакував. Несподівано міністр замовк і значущо промовив:
– Доля самовпевнених вискочнів. Лізе відчайдушно, худоба, поки його не пошлють до дідька, і тут виявляється, що він не вартує і…
– Салату! – підхопив полковник Вареда. Усі знову розреготалися, а міністр, узявши Дизму під руку, весело сказав:
– Хай там як, пане Дизмо, щиро вітаю. Щиро. Якби у нашій країні було більше таких людей, як ви, любий друже, які нікому не дають наплювати в кашу, нам би інакше велося. Нам потрібні сильні люди.
Підійшло ще кілька чоловіків. Почалася спільна розмова. Никодим Дизма заспокоївся. Наповнений шлунок і випитий коньяк зняли нервову напругу. Спочатку йому здавалося, що його приймають за когось іншого, можливо, однофамільця (хто знає, а раптом тут, у Варшаві, є якийсь родич?); потім дійшов висновку, що усі просто вважають його своїм тому, що він вилаяв якогось Терковського. Хто це, той Терковський? Теж, напевно, якесь цабе.
З огляду на ситуацію Дизма вирішив, що найбезпечніше було б зараз піти. Особливо його непокоїв літній пан, який стояв неподалік і уважно спостерігав за ним. Він навіть робив деякі маневри, щоб зазирнути Дизмі в очі.
– От чорт! Що той старий від мене хоче?
Відповідь не забарилася. Літній пан зупинив офіціанта, який проходив повз нього, і сказав йому кілька слів, киваючи на Дизму. Офіціант вклонився і підійшов до Дизми.
– Цей пан просить вас на хвилиночку.
Виходу не було. Про втечу не могло бути й мови. Никодим зробив три кроки вперед і похмуро глянув на сивого пана. Але той широко посміхнувся і квапливо защебетав улесливим голосом:
– Дуже, дуже перепрошую, ласкавий пане, але, якщо не помиляюся, я мав честь торік познайомитися з вами на з’їзді промисловців у Кракові. Не пам’ятаєте? У квітні? Леон Куницький.
Він говорив дуже швидко і трохи шепелявив. Маленька нервова рука наполегливо потягнулася до Дизми.
– Леон Куницький!
– Никодим Дизма. Але, пане, ви помиляєтесь, я у Кракові ніколи не був. Ви, певно, мене з кимось сплутали.
Старий став вибачатися, виправдовуватися і так швидко заторохтів, що Дизма ледве міг зрозуміти, про що йдеться.
– Так-так, зрозуміло, старі очі бачать погано, неуважність, прошу пробачення, але все одно дуже радий, я тут майже нікого не знаю, немає з ким перекинутися слівцем, а мені потрібно вирішити зараз одну справу, ось і я попросив знайомого дістати запрошення, та хіба сам впораєшся, коли ти старий…
Я навіть зрадів, – не вгавав старший пан, – так, зрадів, коли зустрів вас і побачив, що ви у таких близьких стосунках з нашим вельмишановним паном міністром землеробства, бо, думаю собі, знайомий зробить мені послугу і представить ласкаво мене панові міністрові Яшунському. Але ще раз дуже, дуже вибачаюся!
– Нема за що.
– О, ні, ні, я відірвав вас від приємної бесіди з самим паном міністром, але, бачите, я провінціал, прошу я вас, вельмишановний пане, у нас в селі без церемоній, все просто…
– Ото понесло, – подумав Дизма.
– Ще раз вибачайте, – шепелявив старий, – але, зі свого боку, чи не могли б ви зробити старому послугу, вам то нічого не вартує.
– Яку послугу? – здивувався Дизма.
– О, я не нав’язуюся, але якби ви, скажімо, побажали представити мене панові міністрові, то відразу він сприйняв би мене інакше, бо це була б дружня рекомендація.
– Дружня? – щиро здивувався Дизма.
– Хе-хе-хе, шановний пане, не відпирайтесь. Я на власні вуха чув вашу розмову з паном міністром, хоч я й старий і підсліпуватий, але слух у мене чудовий. Ручаюся, якщо ви представите мене… скажете, наприклад, панові міністрові: «Дорогий пане міністре, дозвольте мені представити мого доброго знайомого Леона Куницького!..» – О! Це буде вже зовсім інша річ!..
– Та що ви, пане ! – запротестував Дизма.
– Я не нав’язуюся, не нав’язуюся, хе-хе-хе, але був би стократ, ну, вельми панові вдячний, що це вам коштує?
Двері до сусідньої зали відчинилися. Гості заворушилися і зібралися біля входу. Міністр Яшунський з іще двома панами, минаючи Дизму з Куницьким, посміхнувся до Дизми і сказав своїм супутникам:
– Ось герой сьогоднішнього вечора. Підштовхнувши Дизму, Куницький зігнувся в поклоні. Не маючи іншої нагоди, Дизма машинально випалив:
– Дозвольте, пане міністре, представити вам пана Куницького, мого старого доброго знайомого.
На обличчі міністра відбилося здивування. Не встиг він навіть рота відкрити, як Куницький, потрясаючи його руку, вибухнув нескінченною тирадою про те, який він щасливий знайомству з таким прекрасним державним діячем, якому вітчизна в цілому і землеробство зокрема, а тим більше лісівництво, так завдячують; що до гробу пам’ятатиме цю мить, бо сам він, як землевласник і лісопромисловець, вміє цінувати заслуги у цій галузі, але що, на жаль, не всі підлеглі пана міністра здатні зрозуміти його великі керівні ідеї, та й на це завжди знайдеться рада, і що він, Куницький, в невідплатному боргу перед люб’язним паном Дизмою, який захотів ласкаво представити його панові міністрові.
Потік красномовства лився так бурхливо, що безмежно здивований міністр зміг лише пробурмотіти:
– Дуже приємно.
Однак коли настирливий старий зашепелявив про казенні ліси в Гродненському воєводстві і про якісь лісопильні, які… Міністр обірвав сухо:
– Звільніть мене, будь ласка, від цього хоча б на бенкеті. А то мені буде нічого робити в міністерстві. Він подав руку Дизмі, кивнув Куницькому і пішов.
– Міцний горішок цей ваш міністр, – сказав Куницький, – ну, я не чекав. І завжди він такий?
– Завжди, – про всяк випадок відповів Дизма.
Раут закінчився. Багато його учасників перейшло на вечерю до ресторану поряд.
Старий прив’язався до Дизми. За столом сів поруч і базікав без упину. У Дизми голова пішла обертом.
Правда, причиною тому був, мабуть, коньяк та два-три бокали вина, втома наростала, хилило до сну. До того ж увесь час треба було ще їсти й пити, що було справою дуже складною, зважаючи на кількість уже спожитого. Дизма став вже із задоволенням подумувати про те, як він, повернувшись до себе на Луцьку, поставить вузьке ліжко біля вікна і завалиться спати. Завтра неділя, може, дадуть поспати й до десятої.
Але Куницький взяв його під руку.
– Дорогий пане, не відмовте в люб’язності, ще тільки одинадцята, давайте вип’ємо по чарочці доброго угорського! Я зупинився тут, у «Європейському», на другому поверсі. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, адже ви мені не відмовите?! Посидимо в тиші, у спокої, за келихом доброго винця… Ну, що? Тільки півгодинки, тільки п’ятнадцять хвилин.
І він майже насильно потягнув Дизму. Вони вийшли у вестибюль і незабаром опинилися у просторому номері. Куницький подзвонив і звелів подати угорського.
Між тим безупинний коловорот скляних дверей за кожним обертом викидав назовні чоловіків у циліндрах і дам у святкових туалетах. Стоячи на краю тротуару, швейцар вигукнув:
– Машина пана міністра Яшунського!
Під’їхав блискучий лімузин, і міністр, прощаючись з полковником Варедою, запитав:
– Слухай, Вацеку, як прізвище того хлопця, який так відрубав Терковському?
– Хлопець – хоч куди! – рішуче заявив полковник, дещо нетвердо тримаючись на ногах, – прізвище його Дизма. Ну й відрубав же він…
– Напевно, поміщик якийсь або промисловець, раз він дружить з отим Куницьким, у якого був суд через постачання шпал. Кажу тобі: молодець! За словом в кишеню не лізе.
– Так, це мусить бути сильний характер. Вірю у френологію. Череп випнутий вперед і сильно розвинена нижня щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!
Загув мотор, грюкнули дверцята. Полковник залишився на тротуарі.
– Нализався до біди, чи що, – говорив сам з собою Вареда, – що спільного має характер із хронологією?..
Розділ 2
Настільна лампа із зеленим низьким абажуром освітлювала тільки маленьке коло на плюшевій скатертині, коробку з сигарами, вкриту мохом пляшку і два келихи з бурштиновою рідиною. Кімнату огортав морок, у глибині кімнати нечітко вимальовувалися контури меблів.
Дизма провалився у м’який фотель і прикрив очі. Його розморило, він, напевно, заснув би під цей монотонний голос, який, наче дрібненькі намистини на тонесеньку нитку, нанизував беззвучні, шепеляві слова, якби час від часу по інший бік столу, з мороку, раптово не випливала в освітлене лампою коло дрібна постать Куницького, поблискуючи білою маніжкою і сріблястою сивиною.
Маленькі гострі, настирні оченята свердлили паморок, намагаючись спіймати погляд Дизми.
– Бачите, бачите, як тяжко з цим бюрократизмом дрібних провінційних чиновників. Самі лише утиски. Прикриваються циркулярами, законами, і все тільки для того, щоб розорити мене і позбавити шматка хліба моїх робітників. Пане Дизмо, чесне слово, ви – мій єдиний, мій єдиний порятунок.
– Я? – здивувався Дизма.
– Ви – переконливо повторив Куницький. Вірите, четвертий раз виїжджаю у тій самій справі до Варшави, і я сказав собі: якщо цього разу не викину з сідла цього мого гнобителя, цього йолопа Ольшевського, якщо зараз в міністерстві рільництва на людських умовах не доб’юся дозволу на дерево з казенних лісів, то – кінець! Ліквідую все! Продам євреям пилорами, меблеву фабрику, паперову і целюлозну фабрики, все спущу за безцінь, що зі мною потім буде – не знаю. Напевно, пущу собі кулю в лоба, чи що?
– Ваше здоров’я, пане Дизмо, – після паузи додав Куницький і залпом вихилив келих.
– Але чим же я можу вам допомогти?
– Хе-хе-хе! – розсміявся Куницький, – жартуєте, шановний. Тільки трішки доброї волі, тільки трішки… О, прошу вибачити, я прекрасно розумію, що ви на це згаєте безцінний час, ну і той… ну і кошти знадобляться. Але з такими зв’язками, хо-хо!
Він підсунув стілець і несподівано змінив тон.
– Шановний пане. Скажу прямо – якби переді мною опинився раптом чарівник і сказав: «Куницький! Я постараюсь цю справу вирішити, цього мерзотника Ольшевського вигнати під три чорти, на його місце в Дирекції державних лісів поставити когось такого, з ким можна буде розмовляти по-людськи, постараюсь виклопотати для тебе добру партію дерева, що ти мені за це даси?» – я б, не замислюючись, відповів: «Дорогий чарівнику, тридцять, ну тридцять п’ять тисячок готівочкою! Присягаюсь Богом! На витрати десять – тут же на місці, решта – після завершення справи».
Куницький замовк і чекав відповіді. Але Дизма мовчав. Він відразу зрозумів, що цей старий пропонує йому хабар за те, чого він, Никодим Дизма, зробити не в змозі, навіть якщо стрибне вище голови. Колосальна сума, сума, яка далеко виходила за межі його розуміння, більше того – навіть поза його мрії, ще більше підкреслювала нереальність цієї угоди. Ну, якби Куницький запропонував триста, ну, п’ятсот злотих, справа втратила б усю свою неймовірність і дала б йому нагоду обдурити старого. У голові Дизми навіть промайнула думка, чи не налякати Куницького, що він здасть його в поліцію. Може, той дасть злотих п’ятдесят відступного. Колись у Лискові писар мирового суду Юрчак заробив таким цілу сотню. Але писар – інша справа: він сидить у себе в канцелярії, він – особа посадова…
Мовчання Дизми збентежило Куницького. Він не знав, що й думати. Чи не зайшов він занадто далеко?.. Чи не образив Дизму?.. Це була б катастрофа. Він вичерпав уже всі зв’язки і впливи, викинув купу грошей, втратив силу-силенну часу, і щоб такий шанс випустити з рук… Старий вирішив негайно все виправити і загладити неприємне відчуття.
– Ну, звичайно, чарівників зараз немає, хе-хе-хе… Та й важко вимагати навіть від найдоброзичливішого, найщирішого друга, щоб він займався справами, про які знає тільки з чуток. Адже так?
– Звісно.
– Знаєте що? Є ідея! Пане Дизмо, дорогий друже, зробіть же мені честь, приїдьте до мене ласкаво на кілька тижнів до Ко-борова. Ви відпочинете, розважитеся в селі. Дивовижне повітря, верхова їзда, моторний човен на озері… А заразом придивитеся до мого господарства, до лісопильні. Ну, золотий мій, згода?
Ця нова пропозиція так приголомшила Дизму, що він просто рота роззявив. Куницький і далі наполягав. Розхвалював переваги відпочинку у селі, в сосновому бору. Запевняв, що його пані будуть йому вдячні за такий приємний сюрприз, як приїзд гостя з Варшави.
– Але ж, пане Куницький, – перервав його Дизма, – де вже мені зараз думати про відпочинок. Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.
– О, цього ніколи не буває забагато!
– Я безробітний, – криво усміхнувся Дизма. Він чекав побачити на обличчі старого розчарування, подив, але той тільки розреготався.
– Хе-хе-хе! Ну й жартівник! Безробітний! Ну, зрозуміло, з торгівлею, з промисловістю зараз погано. Нелегко добитися прибуткового місця. А на державній службі багато шани та мало грошей. Платні чиновників, навіть на найвищих посадах, не позаздриш.
– Це мені почасти відомо, – підтвердив Дизма, – сам я три роки на казенній службі перебував.