Чужі сни - Ян Валетов 2 стр.

Журналістка ствердно кивнула.

Денисов подивився на годинник.

– Панове і пані, я дуже радий був би розмовляти з вами іще кілька годин, але – на жаль… Моя дружина, – він помахав рукою Карині, що сиділа одразу за журналістськими кріслами, і вона всміхнулася йому у відповідь, – уже поглядає на мене з нетерпінням. У нас півтори години до початку реєстрації, і, якщо ми хочемо улетіти, нам треба встигнути доїхати. Усі присутні знають, що таке варшавські пробки…

По залі пробіг смішок.

– Тому дуже вас прошу – останні два запитання і починайте підходити за автографами. Добре?

Публіка загула – тихенько, як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився діставати із сумок уже куплені томи.

– Денисе Миколайовичу!

Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим відлунням, голосу – той стояв трохи осторонь від журналістів, які юрмилися у правому кутку.

Чоловік років сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з різкими складками уздовж носа, підборіддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розріз. Глибоко посаджені очі – темні, уважні. Чоловік повів головою так, ніби йому заважав тугий комір (як капітан Овечкін із «Невловимих»), і пригладив долонею і без того гладеньке, зачесане назад волосся.

– Так, слухаю вас…

Не журналіст, відзначив про себе Денис. Ні бейджика, ні нахабства у погляді. Читач. Будемо сподіватися, вдячний.

– Скажіть, Денисе Миколайовичу, чи вважаєте ви, що письменник у деякому сенсі є не тільки дзеркалом, що відображає реальність, а й…

Гладковолосий пошукав слово і раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чітко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публіку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволі повернулися до промовця.

– …а й, – повторив той, – творцем цієї самої реальності?

– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумінні – творцем? Для читачів?

– Ні, ні! Що ви! – заперечив чоловік і знову смикнув шиєю.

Ніякого тугого коміра на ньому не було – вільна водолазка, спортивний піджак.

– Із читачами якраз усе зрозуміло! Я говорю про справжню реальність. Сьогодні на сьогодні. Чи думаєте ви, що ваші книжки, ваші думки, ваші слова змінюють світ, в якому ви живете? Ми всі живемо?

– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозуміти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Він, звичайно… У довготривалій перспективі кожна більш-менш талановито написана книга впливає на людей, події, а значить, впливає на світ…

– Це надто загально, – сказав чоловік і посміхнувся.

Якщо судити з усмішки (а Давидов в усмішках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав відповідь на поставлене запитання.

Дивний тип.

Давидов знизав плечима.

– Радий би відповісти конкретніше, але не можу. Письменник – не деміург. Письменник – точно така ж людина, як усі інші.

Чоловік похитав головою.

– Не зовсім.

– Повірте мені, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плоті й крові. З такими ж турботами. З такими ж бідами та радощами. Можливо, більш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрісний, але це не корінні відмінності. Усі люди такі більшою чи меншою мірою. Ми так само вболіваємо, так само страждаємо, так само любимо. Більше того, в ті хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаємо по клавіатурі комп’ютера, ми зовсім нічим не відрізняємося від будь-кого, хто сидить у цьому залі. Писати книги – це просто така робота. Письменник пише літери на папері, видавець ці літери продає – ось і все. Чиста комерція, як модно тепер говорити…

Гладковолосий знову похитав головою. Посмішки на його обличчі вже не було.

– Все значно складніше, Денисе Миколайовичу. Все значно складніше.

Давидов знайшов очима дружину – Карина хмурилась, уважно розглядаючи гостя. Хоч як дивно, всі на стенді прислухалися до слів цього незнайомця з сухим, немов вирізаним зі світлої деревини, обличчям.

Навіть ця сволота Кротов.

Ось він сидить і шкіриться… Чекає, поки все закінчиться, щоб написати кілька колючих, повних сарказму та неприязні фраз у своїй колонці.

Давидов повернувся до гладковолосого, але того вже не було біля стенду – напевно, знайшов собі цікавішого співрозмовника.

– Нумо, – сказав Давидов, чомусь відчуваючи полегшення, немов після небезпеки, яка щойно щасливо минула, – приступимо! За почерк – вибачте заради Бога! Не повірите, я абсолютно відвик писати рукою! Справді, я не кокетую…

Він зняв ковпачок зі старовинної паркерівської ручки, подарованої йому батьком на тридцятиріччя.

Карина дрімала, поклавши голову на плече Денису. Рівно гули турбіни. Давидов подивився в ілюмінатор: на краю крила підморгував пітьмі вогник. Маленька добра фея – охоронниця мандрівників і літаків (він посміхнувся: нехай хтось скаже, що професія не визначає спосіб мислення або спосіб мислення – професію!), сидячи на обледенілому дюралі, курила люльку, набиту ароматними травами. Жорстокий повітряний потік не міг скинути її з крила, хоч як намагався, вона не звертала на нього уваги. Він лише грався з її волоссям і роздмухував жаринку, що тліла в різьбленій люльковій чаші, – це його відблиск Давидов бачив в ілюмінаторі.

Денис вдивився у пульсуючу за товстим склом темряву, немов намагався розгледіти дівчинку, що примостилася на краю безодні.

Немає ніякої дівчинки, і ніколи не було. Є клята письменницька уява.

Образи. Запахи. Звуки.

Мав рацію гладковолосий з виставки, мав! Усе не як у людей. Лізуть же в голову різні дурниці, нібито це він – відомий письменник Денис Давидов – розкурив люльку з ароматними травами. За бортом мінус п’ятдесят, швидкість п’ятсот миль за годину. Яке крило? Та у мамонта шмарклі б замерзли!

Літакова фея. Фея-берегиня. Треба ж…

Денис ледь торкнувся губами волосся дружини, вдихнув слабкий аромат її парфумів і легкий запах сну, що витав навколо. Карина дрімала. Щаслива! Давидов погано спав у літаках, навіть у бізнес-класі. Так і не навчився за багато годин перельотів, – щоразу мучився і лаявся пошепки.

Ну, нічого, нічого! Буде час і відіспатися.

Десять днів тропіків. Десять днів біля океану вдвох із Кариною. Він знову заплющив очі й сперся потилицею на широкий підголівник.

Довгий, довгий день…

Письменники – такі ж люди, як і всі інші, тільки трохи божевільні, але і письменники втомлюються.

Добре, що не довелося робити стиковку в день прильоту.

В аеропорту Кеннеді ніколи не знаєш, як пройдеш паспортний контроль: якось Денис із Кариною простояли в черзі майже дві з половиною години й спізнилися на рейс у Лос-Анджелес. Тому було прийнято рішення не влаштовувати гонок, і Мартін не тільки замовив їм номер у готелі «Томпсон», що біля Центрального парку, але сам особисто зустрів у залі прильоту й відвіз на Манхеттен.

Пан Мартін Річ давно вже був не просто літературним агентом, що представляв інтереси екзотичного письменника в США, а другом, наскільки може бути другом людина, яка отримує тридцятивідсоткове відрахування з гонорару за кожну видану книгу.

Незважаючи на джет-лаг, який лежав на повіках тяжким вантажем, Давидови повечеряли разом із ним у прекрасному французькому ресторанчику на розі 47-ї та 7-ї. І до 22-ї за місцевим часом, ситі й задоволені, впали в своє ліжко розміру «кінг-сайз», не думаючи ні про любов, ні про прекрасний краєвид на Центральний парк, який відкривався з вікон. Після трансатлантичного перельоту і двох пляшок червоного бургундського можна і слід думати виключно про сон.

На підлозі залишилися валятися мокрі рушники, нерозібрані валізи (а навіщо їх розбирати, якщо завтра знову в путь?) шкірилися відкритими кришками, через не запнуті до кінця штори до кімнати сочилися тремтячі неонові вогні Великого Яблука. Місто гуділо за вікнами низьким, важким басом блюзмена. Навколо пам’ятника Колумбу в нескінченному хороводі крутилися світляки фар, помаранчевим горіли гребені на дахах таксомоторів, зойкали клаксони. Іст-Сайд палахкотів вогнями на іншому боці Центрального парку, а вони спали без задніх ніг, як і належить мандрівникам, що пролетіли півсвіту.

Мартін, коректний і елегантний до неможливості, приїхав вчасно – якраз до пізнього сніданку, коли Давидови встигли не тільки привести себе до ладу, але і зайнятися любов’ю і знову привести себе до ладу. Це було традицією – починати перший день подорожі з любові, і їм обом подобалася така традиція.

Після сніданку та неквапливої бесіди про контракт із бразильським видавництвом (Річ вів свою лінію ненав’язливо, але дуже наполегливо, адже Бразилія – величезний ринок, і тут дуже важливо не помилитися!) вони утрьох прогулялися до Суничної галявини, посиділи біля озера.

День був чудовий, не холодний, а ніжно прохолодний – у вітерці, що заблукав між хмарочосами, відчувалося дихання осені, яка насувалась, але листя ще не остаточно забарвило в багрянець, дерева хизувались і зеленим, і жовтим, і червоним. До холодних листопадових дощів залишалася ціла вічність – кілька тижнів чудового бабиного літа.

До Нью-Йорка не можна ставитися байдуже.

Його можна тільки любити чи ненавидіти.

Давидови його любили, тому хвилини летіли непомітно. День канув у Лету за розмовами і прогулянками, немов і не було його зовсім.

Мартін особисто відвіз їх до аеропорту.

Тунель до цього часу спорожнів, Квінс-бульвар звільнився від денного потоку автомобілів і почав дихати на повні груди. Пробок не було, і вони, приїхавши на місце задовго до вильоту, встигли випити по порції віскі в барі й тільки після цього вирушили на реєстрацію.

JFK1 у нічний час світився щосили – скляні двері, розчиняючись, ковтали нових і нових пасажирів. У терміналі було не продихнути від чоловіків у «гавайках» і жінок у пляжних сукнях. Удосталь звучала російська мова. Річ, почувши знайомі фразеологічні звороти, посміхнувся, потиснув Денисові руку, поцілував Карину в щоку і зник, несучи в теці попередній контракт, підписаний Давидовим за обідом у ресторані в Джерсі. Дружба – це, звичайно, добре, але угода могла принести Мартіну більше сотні тисяч доларів, а це вельми вагома причина бути дуже наполегливим агентом і гостинним господарем.

Рейс на Арубу піднявся у повітря точно за розкладом, і величезний, як будинок, А-320, залишивши за собою діамантовий розсип нью-йоркських вогнів, поринув на південь. У той час, коли змучений безсонням Давидов уявив собі літакову фею, яка сиділа на кінчику крила, внизу, під гладеньким білим черевом лайнера, плескалися хвилі Карибського моря.

Денис не міг бачити того, що бачив і знав екіпаж аеробуса, – просто на них із південного заходу рухався грозовий фронт завширшки дві з половиною сотні миль. Літак летів трохи вище бурі на висоті 29 000 футів, але все одно – труснути могло серйозно, й обігнути хмару, що стріляє блискавками навсібіч, у лайнера не вийшло б – сильний зустрічний вітер різко збільшив витрати пального, обмеживши дальність і скоротивши можливі варіанти маневру.

Можна було повернутися в Маямі або сісти у Домінікані, але не-года, що невідь-звідки взялася, не видалася пілотові А-320 настільки вже серйозною перешкодою. Капітан вирішив іти на грозу, і це, в цілому, було вірним вибором. Ключовими словами можна вважати слова «в цілому», позаяк ніхто з тих, що летіли рейсом № 322 – ні екіпаж, ні тим більше пасажири, – не могли знати ще про одну подію, що відбувалася саме в той час, коли аеробус підлітав до грозового фронту.

За сотню миль від східного узбережжя Гаїті підводна гора, що колись була вулканом, раптом затремтіла і луснула, розколюючись навпіл. Природно, землетрус у глибині океану не міг збити лайнер, який летів на висоті декількох десятків тисяч футів.

Але це був не простий землетрус.

Волосіні, що йшли в глибину, злегка тремтіли від натягування.

Човен завмер нерухомо на гладенькій темній воді, і двоє рибалок дрімали, спершись на борт, в очікуванні клювання. Ніч була тиха. Легкі брижі від дихання нічного вітерця пробігали поверхнею і тут же зникали, і тоді зірки відбивалися в океані, як у дзеркалі.

Сон рибалок був чуткий, але вони не могли розчути того, що відбувалося на глибині декількох миль і далеко від того місця, де на якорях-розтяжках гойдався рибальський баркас. Вони вже були мертві, але не знали про це – смерть тільки наближалася до човна, вишкіривши прозорі рідкі зуби.

Гора луснула, земна кора розкололася, немов шкаралупа висохлого горіха, й океанська вода потоком ринула в розчахнуту червону щілину. Сотні тисяч тонн вологи скипіли від зіткнення з булькаючою розпеченою магмою, що вирвалася з пролому.

Це було схоже на вибух, але куди страшніше вибуху. Можливо, атомний заряд у сотні мегатонн міг би накоїти більшої біди, тільки і без нього жахливі сили взялися розривати океанічне дно, і з величезної ущелини, немов зі свіжої рани, тиск вичавлював малинову пасту, що миттєво зникала в мільярдах бульбашок і хмарах пари.

Тріщина ставала дедалі ширшою, здіймаючись по схилу підводної гори, стікаючи вниз, на величезну, вкриту валунами долину, що розкинулася на дні океану на добру сотню миль. Видовище це було недоступним жодній розумній істоті, але великий дрож, який потрясав земну твердь, і магма, що перетворила на окріп тисячі й тисячі тонн океанської води, несли смерть не тільки підводним мешканцям. Ударна хвиля, яка народилася у товщі вод унаслідок землетрусу, вже почала свій рух до берегового шельфу, щоб перетворитися на руйнівне цунамі за якихось сорок хвилин. Але на цьому катаклізм не скінчився. Те, що сталося дещо пізніше, виявилося іще фатальнішим для багатьох людей, хоча ці руйнування надійно ховалися від людського погляду на глибині кількох кілометрів під товщею солоної води.

Малинове світло, що лилося з тріснутої плоті планети, розірвало вічну тьму океанських глибин. Величезна долина, по якій бігла тріщина, засвітилась, і якби людське око могло бачити картину, що відкрилася, то подиву свідків не було б меж.

На кам’яному плоскогір’ї, утворюючи правильний квадрат, стояли десятки пірамідальних споруд. Стрункість і геометрична правильність фігури не залишала і частки сумнівів у тому, що піраміди – не природне утворення і виникли тут не випадково. Але якби хтось і засумнівався у штучному походженні всього комплексу споруд, при погляді на гігантську будову, що здіймалася в центрі, сумніви розвіялися б напевно.

Якщо малі піраміди, які утворювали квадрат зі стороною кілька кілометрів, можна було порівняти з пірамідою Хеопса, то центральна будова перевершувала її як мінімум утричі та височіла над своїми «супутниками», як Голіаф над когортою Давидів. У міру того як тріщина у плато роззявляла свою малиново-червону пащу все більше й більше, наближаючись до гігантського ансамблю з кам’яних велетнів, ставали видні й дрібні, вірніше, порівняно дрібні деталі. З-під осадових нашарувань, які здіймало вгору кипінням води, показалися ділянки велетенської стіни, що колись охоплювала весь комплекс будівель.

Розпеченим мерехтливим лезом розлом розкрив циклопічну споруду, як ніж – бляшанку. Ледве з’явившись із небуття, стіна, складе-на з багатотонних блоків, разлетілась ущент, обрушуючись у гарячу безодню фрагментами. Краї тріщини стрімко розходилися, піраміди заворушилися, ніби живі.

Їх струнке геометричне розташування порушилося – ряди змістилися, наповзаючи один на одного. Вони падали, немов були споруджені не з каменю, скріпленого надміцним розчином, а з пластикових кубиків, які вередлива дитина може розкидати одним ударом ноги. Центральна піраміда все ще стояла. Океанське дно під нею хиталось, але сама будівля зберігала форму, хоча на площинах уже з’явилися сходи і тріщини.