Чужі сни - Ян Валетов 4 стр.

– Тобі теж соромно і радісно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без іронії.

– Я чомусь по наївності думав, що смерті не боюсь…

– По наївності… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну інститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собі зізнатися, що така-от дурна смерть тебе лякає. Смерті й старості, Чехов ти мій, бояться всі. А хто каже, що не боїться, – бреше.

Вона дістала з косметички пудреницю і, оглянувши себе в крихітному металевому дзеркальці, буквально кількома рухами поправила макіяж і зачіску.

– І я її боюся, Ден. Я її не просто боюсь, а, вибач за тавтологію, до смерті боюся. Лікарі – вони до смерті звикають, але звикнути і прийняти – дві великі різниці.

– Ти – і старості боїшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобі-то її чого боятися? Ти – пластичний хірург, у тебе вічна молодість практично в кишені.

– Дурний ти, – всміхнулася Карина, але усмішка у неї була сумною. – Найбільше старості бояться саме пластичні хірурги. Ми точно знаємо, що від неї не втекти. Старість – вона не в зморшках і не в обвислих цицьках. Старість – вона ось тут…

Дружина постукала себе пальцем по скроні й знову скривилася від болю.

– Ми не зі старістю боремося, ми шкіру на морді натягуємо. А зі старістю боротися марно, скальпелем трипер не вилікуєш…

– Цинічна ти жінка, Карино, – Денис обійняв дружину за плечі.

– Я не цинічна. Я розумна. І не знаю, як тобі, а мені до смерті хочеться випити.

– Гм… – Давидов подивився вгору.

У багажному відділенні над їхнім рядом крісел, у запечатаному пакеті з дьюті-фрі лежала пляшка «Гленморанж».

– Так начебто правила авіакомпанії забороняють…

– Плювати я хотіла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фізіономію. Всередині у мене все зав’язалось у вузол і тремтить, як заячий хвіст.

– Як кролячий… – не втримався Денис.

– Добре, – легко погодилася Карина. – Як кролячий! Згодна! У мене відхідняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варіанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.

– Як на мене, так перше – більш приваблива ідея.

– Є проблеми, – зітхнула Карина. – У нас повний літак свідків.

– Нехай заздрять, – рішуче заявив Давидов.

– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдоті, – радитимуть. А це набагато гірше. Залишається тільки один засіб – випити, і нехай усі ці американські чистоплюї засунуть свої правила собі…

Вона задумалася.

– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.

– Ти все-таки цинічна жінка.

– І розумна. Розумні – завжди трохи циніки. Ти наллєш дружині випити? Чи як?

Він налив Карині випити. І випив сам. Але навіть після склянки віскі його не відпустило. Просто відчуття «чужорідності» стало не таким яскравим – так людина відчуває зубний біль після декількох таблеток знеболювального. Начебто і болю немає, а болить.

До честі працівників авіакомпанії В6, ніхто їм і слова не сказав, і по прильоту в аеропорт Королеви Беатріс подружжя Давидових було ґрунтовно напідпитку.

Було нежарко, але дуже волого. Наповнене нічним диханням

океану повітря пахло зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку, – якимись солодкуватими квітами. Давидову подумалося, що запах цей нагадує душок тління.

– Як м’ясна орхідея, – згадав він. – Від неї тхне на відстані двох десятків кроків. Здалеку вона пахне саме так: як дохлий кіт у підвалі.

Допомагаючи дружині сісти в таксі, він раптом несподівано для себе зрозумів, що ніколи в житті не бачив м’ясної орхідеї. Навіть не був упевнений, чи існує взагалі така квітка, а вже говорити про запах…

– «Аквамарин Резорт», – наказав Давидов таксисту.

Карина поклала долоню йому на коліно.

Рука її була гарячою, він відчував її тепло крізь лляну тканину так, ніби вона торкалася голої шкіри.

У таксомоторі працював кондиціонер. Прохолодне повітря відгонило шкірзамінником, хорошим сигарним тютюном і потом. Світло фар нарізало темряву на стрічки.

Денис заплющив очі.

Він звик лягати пізно, набагато пізніше другої години ночі, але сьогодні спати йому хотілося нестерпно. Нервове потрясіння, випитий віскі, віддача від трансатлантичного джет-лага давалися взнаки – дійсність пливла перед очима, дрижала пустельним міражем.

«Слід буде дотримати традиції і спати, спати… – подумав Давидов, погладжуючи тонку кисть дружини. – Обов’язково дотримати традиції. Ми завжди займаємося любов’ю в першу ніч на новому місці. Завжди».

Але з традицією не склалося.

Коли він вийшов із душу, де, стоячи із напівзаплющеними очима, змивав із себе польотний піт, який пахнув пережитим страхом, Карина вже спала. Вона лежала поверх простирадел, оголена, у такій безсоромній позі, що Денис уже за мить зрозумів – дехто в його організмі не спить усупереч усьому.

Зовсім не хоче спати.

Він ліг поряд із дружиною, обняв її за стегно. Вона підтягла його руку собі під груди і притулилася до стегон Давидова голими сідницями.

– Будь джентльменом, – прошепотіла вона. – Я майже труп… Спи. Вранці все буде…

– Якщо вийде, – прошепотів Денис у відповідь.

Але Карина вже не чула його слів – дихання зробилося рівним, розміреним. Він удихнув слабкий запах шампуню, що віяв від її волосся, і заплющив очі.

Цього разу Давидову вдалося заснути, хоча одна частина його організму посилено протестувала.

За вікнами шумів океан.

Величезний і неспокійний, він перевертався зовсім поруч – не більше ніж за півсотні кроків від їхнього бунгало. Шаруділи, набігаючи на пісок, невисокі хвилі й тут же відкочувалися, залишаючи пінні сліди.

Давидов відчув, як ліжко ледь помітно гойдається під ними. Крізь дрімоту пульсувала потилиця і кололо в лівій скроні. Протяг, який з’явився бозна-звідки, холодив стегно.

«Проклятий кондиціонер, – подумав Кирило. – Треба буде викликати механіка! Це ж абсурд – платити за будинок такі божевільні…»

Роздiл 2

…гроші й мати несправний кондиціонер. То від спеки помираєш, то вкриваєшся інеєм. Тільки ж минулого тижня відремонтували кліматичний блок!»

Кір перевернувся на спину, знехотя розплющив очі й уперся поглядом у низьку стелю своєї студії.

З боку щільно запнутого шторами вікна віяло теплом. З решіток кондиціонера, просто на Кирилів бік, випливав струмочок крижаного повітря.

Кір, мружачись спросоння, намацав на тумбочці біля полиці телефон і перевірив температуру на вулиці.

Плюс 42. Непогано для пів на восьму вечора. Втім, це ще не межа – жовтень означає, що літо поки що не скінчилося. Це в лютому вище +40 за Цельсієм температура не підніметься, а сьогодні, у звичайний жовтневий полудень, термометри зашкалювало за п’ятдесят. Усього сорок два на заході сонця – значить, уночі можна буде дихати нормально, не перебігаючи від кондиціонера до кондиціонера галопом і не хапаючи повітря ротом, як викинута на берег риба.

Нічого не вдієш, доведеться підніматися – через півтори години треба бути в Конторі. Він обіцяв зустрітися з групою новачків перед джамп-тестом, а потім… Потім отримають чергові дані по Пара-лелі-2 – сьогодні розрахунковий час із 23 до 23:45, і, можливо, доведеться стрибати самому. Скільки він уже не стрибав? Тижня півтора? Більше?

Кирило Давидов потягнувся так, що хруснули суглоби, і, здійснивши грубе насильство над собою, встав із ліжка.

Він відсмикнув металізовану штору, впускаючи в студію сутінки. Датчики, вловивши потік фотонів, відразу ж спрацювали, затемнюючи шибки і знижуючи рівень освітленості й сонячну радіацію до прийнятного рівня.

За склом балконних дверей, на вузькому карнизі, покликаному, на думку проектантів, виконувати роль балкона, яким, щоправда, ніхто й ніколи при доброму розумі не користувався, лежав мертвий голуб, який невідь-звідки взявся.

Кирило сів навпочіпки, розглядаючи скуйовдженого нерухомого птаха. Він давно не бачив пернатих у місті, в усякому разі – в цій Паралелі. У цьому місті давно не було ні живих птахів, ні живих рослин.

Пластикові термостійкі дерева були – пальми з величезними кронами, що дають вулицям тінь. Під ними можна було сховатися, перебігаючи із сан-кара в приміщення й назад. Це хоч якось зменшувало дозу радіації, що її безжально виливало сонце на Сіті. Нинішній Пан Мер «насаджував» їх цілими алеями. Над розпеченими тротуарами шугали механічні птиці – камери стеження, замасковані під пернатих. Пан Мер усерйоз вважав, що ці шпигуни в синтетичному оперенні мають нагадувати городянам про те, що колись на вулицях жили птахи. Пан Мер, подумав Давидов, завжди відзначався великим почуттям гумору і своєрідним поглядом на речі.

Сьогодні вранці птаха тут не було. Ось уже два дні, як денні температури не піднімалися вище сорока восьми, вночі повітря охолоджувалося до цілком комфортних 36 градусів, так що теоретично голуб міг з’явитися в місті після заходу сонця. Але, здається, вночі голуби сплять. Та й до місця, де могли ще жити птахи, летіти не близь-ко, навіть на вертольоті.

Дивно, подумав Кирило, все живе в Сіті давно вже під землею. Там не так спекотно, там немає жорсткого випромінювання. Назем-не життя – на півночі. Жива зелень і хоч якісь божі тварі, що все ще бігають по поверхні, – за тисячу кілометрів звідси, там, де закінчується пустеля. Ніколи не повірю, щоб голуб пролетів тисячу кілометрів на південь і не згорів по дорозі. Скоріше, втік, бідолаха, з клітки в якомусь багатому домі. Вилетів на смерканні, а вранці, коли сонце встало, помер. Поки ще не муміфікувався, але до вечора висохне до хрускоту. І з усіх тисяч вікон у цьому будинку він вибрав моє. Якби я почув, як він стукає у скло, я впустив би його в кімнату і врятував би від неминучої загибелі. Але я не почув… Та й важко було почути. Панянка трапилася голосиста, концерти саме час давати.

Давидов посміхнувся і повернувся до ліжка, на якому спала… Він задумався.

«Гм… Як же її?.. Марина? Селіна? Ми взагалі знайомилися?»

Він майже не пив учора. Перш за все, тому, що перед джампами пити небезпечно: лікарі кажуть, що після перебору можна легко зловити інсульт – як на вході, так і на виході зі стрибка. Після джампа лікарі навіть радили набратися під зав’язку, причому одразу ж – ніби від ударної дози алкоголю відбувається «розвантаження» якихось клітин у гіпоталамусі. Пошкоджені стрибком, проблемні клітини гинуть від випивки у штатному режимі, як від дезінфекції, а здорові – очунюють і слугують господареві довго та щасливо. А втім, для чищення гіпоталамуса є спеціальна процедура, якій піддають усіх джамперів після повернення, а історію з випивкою могли просто придумати для того, щоб мати додаткову підставу надудлитися до безтями. Тим більше що після перебування в Зеро привід напитися до амнезії у джампера знайдеться завжди.

По-друге, йому більше подобався секс на тверезу голову, а вчора він приїхав у «Соняшник» не для того, щоб оглушити себе спирт-ним, – саме за сексом. За чиїмось тілом. Чого-чого, а тіл у модному нині денному клубі зі знущальною назвою повно. Яких хочеш. На будь-який смак.

Кирило зазначив, що вибрав гарне тіло.

Нічна гостя спала на животі, уткнувшись у подушку. Темне, трохи кучеряве волосся закривало обличчя й частину плеча, простирадло збилося навколо тонкої талії, уже інше, аж до зовсім інтимних подробиць, було відкрито погляду. Статури Марина-Селіна-як-її-там була доброї. Волосся начебто натуральне, не імпланти, тонка довга шия зі зворушливою пульсуючою жилкою, родимка під лопаткою, маленькі акуратні вуха. На шкірі немає слідів вилучених пухлин – гладенька, рівна, без навмисної хімічної блідості за нинішньою хіпстерською модою, смаглява, як і належить бути уродженці Півдня…

Значить, дівчинка може виявитися з хорошої сім’ї, хоч і не суворої вдачі. А може, й не виявитися.

Втім, хто б уже говорив про сувору вдачу, так тільки не він! Усе було здорово, обоє дістали що хотіли. Чудова ніч, гідне її завершення, пристрасний день. От би ще згадати, як її звуть!

– Прокидайся, мала, – мовив Давидов неголосно, вибравши нейтральне звернення (раптом образиться?), і, проходячи повз ліжко, погладив панянку по гладенькій шовковистій сідничці, що виглядала з-під простирадла. – Уже вечір, час… За п’ять хвилин душ буде вільний.

На воду в нього ліміту не було.

Одна з переваг роботи на Контору, не найголовніша, звичайно, але така приємна деталька. Можна стояти під душем хоч щодня або кілька разів за ніч по годині, або, якщо раптом спаде на думку, по дві. Ніяких проблем – вода надходитиме по водогонах без обмежень.

Вода, звісно, перероблена, ресайклінг другого, а то і третього рівня, і душ не цілком водяний (звичайного водяного душа немає навіть у Пана Голови), а з іонним очищенням, але й такий сурогат у тисячу разів приємніший, ніж просто іонний.

Кирилу було плювати, скільки разів цією водою милися до нього і скільки чужої сечі перероблялося системами очищення, щоб дати йому можливість насолодитися справжнім купанням. Прісна вода у світі, який висихає, – це така цінність, що замислюватися про її походження – поганий тон.

Зараз такі привілеї з користування водними ресурсами мають тільки члени уряду, вищі чини армії та силових відомств і джампери – особлива каста, бойовики, які ведуть майже безнадійну битву за виживання Паралелі.

Джампери – надія людства, тому в них є все. Практично все, що вони хочуть. Ось тільки самих джамперів офіційно в природі не існує. Їх немає для широкої публіки, як немає джамп-бригад, джамп-технологій і теорії джампінгу. Вони актори, інженери, асені-затори, льотчики, танкісти – хто завгодно, але тільки не джампери. Особистості «стрибунів» засекречені, їхні імена відомі ліченим людям у Паралелі. Навіть між собою вони спілкуються, використовуючи ніки, а не справжні імена. Що поробиш, така професія.

Навіть не професія, подумав Кирило, скоріше, доля.

Всю інформацію про джамп-ефект закрито вже як років двадцять. Звичайно, засекретити існування Паралелі-2 і Зеро не змогли – надто вже широко висвітлювали відкриття паралельних всесвітів до початку війни, та й сам факт війни приховати було ніяк не можна. Як би тоді можна було пояснити те, що світ їхньої Паралелі скочується все ближче і ближче до краю прірви?

Ще п’ятдесят років тому середньорічна температура була менше на п’ятнадцять градусів, а площа суші на 40 відсотків більша. І жити можна було там, де сьогодні не виживають навіть скорпіони. Двадцять років тому, коли столицю тільки перенесли в Сіті, в околицях були залишки лісів і фермерські господарства. Сьогодні навколо пустеля. І на тисячу кілометрів на північ пустеля. Так що тут, на півдні, прісна вода – це привілей і благо. І плювати, з чиєї сечі її відновлено!

У Сіті залишилося всього півтора десятка діючих свердловин. Три верхні водоносні горизонти порожні. Висохли або пішли в землю, так що тепер «водники» забурилися на глибину чотири кілометри і черпають вологу звідти. Але вчені кажуть, що ресурсів залишилося максимум років на десять. Значить, проблему треба розв’язувати вже сьогодні, завтра буде пізно і Сіті стане ще одним вимерлим містом – висохлим і порожнім, як стара зміїна шкіра. Скільки таких скинутих шкурок залишилося позаду за останні півстоліття? Хто порахував?

Високочолі видають ідею за ідеєю – одна фантастичніша за іншу. Транспортування айсбергів (хоча будь-який ідіот розуміє, що лід розтане ще за тисячу кілометрів від берегів!), заморожування води біля північного узбережжя за допомогою гігантських холодильників, запилення атмосфери… Мабуть, учені «пуголовки» можуть добити людей швидше, ніж спека. Є, щоправда, проект водоводу з півночі, гнати по трубах морську воду і вже тут переробляти її у гігантських підземних опріснювачах, а потім розбризкувати над житловими кварталами, створюючи дощові хмари.