Таких виявилося півтора десятка.
– Не густо. Спеціальна освіта?
Семеро.
– «Пуголовки»?
Троє.
– Краще, ніж нічого. Ну що ж, джампере Сотников, вважай, що ти знову в школі. Попрошу панів «освічених пуголовків» пояс-нити іншим незрозумілі слова, а я постараюся говорити доступно. Джамп – це переміщення між Паралеллю-1 і Паралеллю Зеро. Переміщення не фізичне – ваше тіло на час стрибка залишається тут. Суть джампа у відображенні електромагнітної матриці вашої особистості в реаліях Серединного світу. Слово «реалії» зрозуміле? Уже добре. А що таке Серединний світ, я поясню трохи пізніше. Слухати і чути, а коли що виходить за рамки доступного – запам’ятовуйте, запитуйте. Перша аксіома – ваше тіло нікуди не дівається. Воно лежить у спеціальному контейнері й чекає повернення вашої особи. Друга аксіома – ваш електромагнітний двійник займає те тіло, яке виявиться поблизу від точки переходу. Скажу чесно, хоча особисто зі мною цього не траплялося, це не завжди людське тіло, і треба бути готовим і до такої ситуації.
– Як це – нелюдське? – запитала зі стільця ліворуч молода дівчина з пофарбованим у два кольори світними фарбами волоссям. Їй було років 25 на вигляд, але могло бути і під сорок – модниця навряд чи обійшлася без відновлювальної пластики. На гарненькому, напевно не раз перекроєному личку відбилося щире здивування і навіть переляк. Форма її зовсім не псувала, навіть підкреслювала деякі деталі не згірше декольте.
Невже їм не говорили нічого на вступній лекції? Чи все цікаве залишили «на потім»?
– Точка переходу, – пояснив Кирило, розглядаючи співрозмовницю досить безцеремонно, але не настільки, щоб викликати звинувачення у домаганні, – призначається комп’ютером. Вона не довільна, позаяк має бути в місці напруження ймовірностей, але випадкова. Я не можу пояснити доступніше, панове претенденти, все це складно і зрозуміло тільки тим, хто теорію джампа розробляв і реалізовував на практиці. Багато хто говорить правильні слова і використовує терміни, але розумне обличчя ще не ознака компетентності. Суть процесу джампінгу відкрито ліченими вченими на планеті. Так що наші «пуголовки» можуть не напружуватися – це не про них. Не будемо вдаватися у теорії, а знати те, що вам треба знати для виконання обов’язку та для того, щоб зуміти вижити. Якщо біля точки переходу є людське тіло, то джампер потрапляє в його свідомість, відтісняючи матрицю господаря на другий план. Якщо людського тіла поруч немає, то джампер займає будь-яке, що підходить за розміром. Якщо немає відповідного за розміром – будь-яке доступне. Якщо ж немає ніякого – то матриця повертається назад, витративши стрибок. Тобто зміна у ДНК у вас з’явилась, але стрибали ви даремно. Так що ви цілком можете стрибнути в тіло собаки, кішки, їжачка або кенгуру, всі вони ще благополучно існують у Серединному світі. Чоловік може потрапити в тіло жінки, жінка – в чоловіче тіло. Головне, стрибнувши, спробувати виконати завдання і не загинути при цьому. Позаяк загибель тіла-приймача у Серединному світі в 90% випадків закінчується смертю джампера в обох всесвітах.
– А решта 10%? – запитав один із «пуголовків», огрядний чолов’яга років сорока – сорока п’яти, лисуватий, із рябим горбкуватим обличчям і нездоровими набряками під очима.
Погляд у нього був розумний, але дуже важкий – неприязний, який буває у сильних людей, які втомилися шукати вихід із безнадійного становища та готові на все для того, щоб вирватися з клітки, куди загнало їх життя. Штафірка. Змушувати його щоразу звертатися до командира за формою, звичайно, потрібно, але позбавлене сенсу і приязності в стосунки не додасть, хоча плювати! «Пуголовка» теж можна зрозуміти. Його зірвали з насидженого місця в якій-небудь правильній конторі, відлучили від дружини і дітей, може, й обридлих, але звичних і зручних. Одягнули у форму, кинули в закритий табір для підготовки джамперів і розповіли, що він тепер мусить померти за батьківщину. Просто мусить.
– Назвіться за формою і поставте запитання ще раз, – наказав Кирило стримано.
«Пуголовок» підвівся і виявився зовсім невеликого росту, але дуже широкий, буквально квадратний, причому без ознак розвиненої мускулатури.
Цікаво, подумав Давидов, як його дресирували? Чи можна взагалі розвинути бойові рефлекси за місяць у такому детренованому тілі, причому до такої міри, щоб вони закарбувалися у подсвідомості й переносилися разом із матрицею при джампі?
– Джампер Куніцин, – повідомив «пуголовок». – Що відбувається з іншими 10% джамперів після загибелі тіла-приймача, пане джамп-майстер?
Кирило знизав плечима.
– Статистика сумна. Матриці повертаються в наш світ, але для джампера це гарантоване безумство, як і при перевищенні ліміту стрибків. Мушу сказати, було кілька випадків, коли повернення пройшло відносно благополучно. Щоправда, через деякий час джампери померли – хто від розриву серця, хто від недіагностованої пухлини мозку, хто від недостатності нирок, печінки або ще чогось… Зв’язати ці смерті із загибеллю тіл-приймачів безпосередньо не можна, але я, наприклад, не потребую доказів такого зв’язку.
Судячи з того, з яким виразом обличчя Куніцин сів на місце, відповідь Давидова йому оптимізму не додала.
– Тепер про те, що таке Серединний світ, або Зеро, і чому саме в ньому ми воюємо з нашим основним ворогом – Паралеллю-2…
Давидов повернувся до білого глянцю пластикової дошки і провів на ній маркером три вертикальні паралельні лінії.
– Земля – це не тільки кам’яна куля з рідким розплавленим ядром, що летить по орбіті навколо Сонця з божевільною швидкістю. Як з’ясувалося нещодавно, наш світ улаштований куди як складніше. Земля – наша батьківщина, наша планета, справді рухається по своїй орбіті навколо Сонця. Але насправді навколо Сонця крутяться іще два паралельних світи.
Він акуратно пронумерував лінії на малюнку.
– Наш світ – це Паралель-1. Чужий світ – це Паралель-2. Як бачите, вони перебувають по різні боки від центральної лінії і, якщо вірити нашим ученим, не можуть спілкуватися між собою. Між ними розташований Серединний світ, він же – Паралель Нуль, або Зеро, за нашим професійним сленгом, для стислості. Зеро розділяє наш всесвіт і всесвіт наших ворогів надійніше, ніж бетонна загороджувальна стіна. І ми, й вони можемо взаємодіяти із Серединним світом, але ходити один до одного в гості нам заборонено самою природою. За ідеєю, така конструкція світобудови мусить заступати наш всесвіт від неприємностей, але насправді…
Він пройшовся повз дошку з намальованим «тризубом» і зупинився біля вікна, заклавши руки за спину.
– Насправді, – вів далі Давидов, дивлячись на те, як розгоряється нічними вогнями Сіті, прокидаючись після денного заціпеніння, – все складніше і гірше. Вже не знаю, кому належить know-how, але той, хто придумав таку систему, мав своєрідне почуття гумору і явно тямив у збоченнях.
Аудиторією прокотився стриманий смішок. Слово «збочення» скоріш за все було зрозуміле всім присутнім: від колишніх в’язнів до «пуголовків».
– Річ у тім, – сказав Кирило, і голос його прозвучав так, що всі у навчальному класі затихли, як за помахом чарівної палич-ки, – що Паралелі впливають одна на одну. Уявіть собі сполучені посудини…
Він ступив до дошки і кількома помахами маркера зобразив популярний малюнок із підручника фізики.
– Між Паралелями немає рівноваги, і те, чого бракує в нашому світі, в надлишку є у них. Вода в їхньому світі перетворюється в нашому світі на пустелю, їхній холод – це наша спека… Ну і так далі…
– І навпаки? – запитав джампер Сотников і тут же, озирнувшись, виправився: – Пане джамп-майстер!
– І навпаки, курсанте… – підтвердив Давидов. – Хоча те, що я вам розповідаю, – колишня чиста теорія, щоправда, тепер уже підтверджена практикою останніх двадцяти років. Ніхто з нашого світу ніколи не був у світі Паралелі-2. Я не фізик, не джамп-теоретик і не зможу пояснити, чому все відбувається так, а не інакше, і чому підвищення температури в нашому світі має викликати відповідне зниження температури у світі наших ворогів. Я навіть не можу з упевненістю стверджувати, що все саме так, як говорять учені. Я суджу за результатами. Уже не пам’ятаю, хто сказав у позаминулому столітті, що практика – критерій істини…
Він повернувся, оглядаючи спрямовані на нього очі, пробігся поглядом по обличчях.
– Незнайомі деяким слова пояснять ваші товариші, але, як я обіцяв, пізніше. Тепер головне, панове курсанти… Далі піде те, заради чого з вас узяли розписки, те, заради чого ви присягали і зібрані тут. Ось уже двадцять років ми ведемо війну з Паралеллю-2, але війна ця проходить не на їхній і не на нашій території: поле бою – Світ Зеро, і відбувається це тому, що наші три світи зв’язані один із одним мережею силових полів, так званих спиць і джгутів. Між джгутами і спицями є різниця, але зараз ми не будемо на ній зупинятись. Існують точки ймовірності, які розраховуються нашими комп’ютерами. У цих точках відбувається кріплення спиць і джгутів до спеціальних вузлів простору. Часто це пов’язано з артефактами, які розташовуються у Світі Нуль. Що таке артефакт? Артефакти – це різноманітні штучні споруди – піраміди, старі кургани, стародавні стели, дольмени, які можуть ховатися де завгодно – в лісах, під водою, в містах… Вони слугують джерелами енергії та місцем кріплення для спиць – нерухомих силових ліній, розташування яких легко вираховується за спеціальним алгоритмом. Якби ми знали всі вузлові точки ймовірності – війна давно б завершилася на нашу користь. Але…
Давидов розвів руки у вибачливому жесті.
– На жаль… Силові коридори зовсім нестабільні й перемикаються між вузлами закріплення хаотично. Таким чином, знаючи місце розташування артефакту, ми можемо визначити час, коли він слугує кріпленням для спиці лише з певною часткою імовірності. Перемикання йдуть постійно, мішень рухається – знищити ціль легко, але треба її вчасно виявити і встигнути зруйнувати кріплення… А це завдання іншої складності. Я зрозуміло пояснюю?
Аудиторія схвально загула.
– Значить, зрозуміло, – резюмував Кирило. – Запитання?
– А що дає руйнування кріплень?
– Теоретично, якщо розірвати зв’язок між Паралелями і Зеро, то наш світ має через деякий час повернутися до норми. Норма, для простоти розуміння – це те, що було сімдесят років тому. Саме ті межі кліматичних зон прийнято називати точкою відліку. Ми мусимо «від’єднати» Паралель-2, відкинути їх убік, припинити перетікання. Це наше завдання, панове курсанти. Смерть ворожої Паралелі – це наше з вами життя. Життя наших дітей.
– Ви хочете сказати, – зауважив курсант Куніцин, зморщивши широкого лоба, – що в той час, як ми намагаємося від’єднати від Серединного світу Паралель-2, вони роблять те саме з нашим світом?
– Так, – відповів Давидов просто. – Це так. Це війна, а війна полягає в тому, що одна сторона хоче знищити іншу та перешкодити їй знищити себе. Паралель-2 протидіє нашим джамперам і атакує вузли кріплення наших спиць. Ми протидіємо їхнім джамперам і знищуємо їхні кріплення. Усе як у дорослих, Куніцин, усе по-справжньому. Це складні бойові завдання, які вам доведеться виконувати. Але це ще не всі складнощі. Спиці принаймні стабільні якийсь проміжок часу. Але ж є ще й джгути…
– Джгути? – перепитала двоколірна дівчина-дама.
– Джгути, – Давидов підійшов до дошки. – Джгути – це непостійні зв’язки, не зав’язані на артефактах. Вони не менш міцні, ніж спиці, та важливі для наших цілей. Обчислити їх важче, хоча знищити вузли їх кріплення простіше – це все-таки не піраміди у повітря піднімати чи гірські масиви руйнувати.
– То до чого кріпляться джгути? – запитав Куніцин.
– До людей, – сказав Кирило і намалював на дошці схематичного чоловічка.
Ручки, ніжки, огірочок…
– До джамперів?
Курсант Куніцин недарма був «пуголовком». Він ставив правильні запитання.
Давидов зробив невелику паузу, недостатньо театральну, але вона помітно підняла градус уваги в аудиторії.
– На жаль, – він акуратно закрив маркер ковпачком і поклав його біля дошки, – ні. В принципі, джгут може кріпитися до кого завгодно – зокрема й до одного з нас, але врахуйте – нас дуже мало, а отже, і ймовірність такої події мала. Джгути з’єднують Паралель із Серединним світом. Дія джгута ґрунтується на властивостях ДНК-носія, а це дає вченим підстави припускати, що у таких-от особливих людей у кожному з трьох світів є відбиток…
– Однакові ДНК? – знову встряв курсант Куніцин, цікавість в якому однозначно перемагала інстинкт самозбереження. Він пирхнув, як пес, що нюхнув перцю. – Це неможливо в принципі!
– Неможливо? – перепитав Кирило. – Невже? Тоді тобі, курсанте, доведеться іще не раз сильно подивуватися з того, що відбувається. Усе, що я вам розповідаю, іще двадцять років тому можна було викласти тільки психіатру, а тепер на цю тему написано сотні грубих томів, десятки гігабайтів. Література закрита, але вона існує. Немає нічого неможливого, ми просто мало знаємо про світ, в якому живемо. Джгути завжди кріпляться до живих людей. І у цих людей у кожній з Паралелей є свій двійник. В усіх трьох світах, зокрема й у Зеро. І якщо це важко зрозуміти, раджу взяти на віру. Щоб не дуже переживати, коли доведеться стріляти в лоб одному зі своїх або…
Він подивився на курсантів і розсунув губи в посмішці.
– …самому собі.
Роздiл 4
Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».
Жовтень
На сніданок Давидови вийшли пізно.
Буфет був хороший – саме так, як і обіцяли рекламні проспекти: удосталь фруктів, сирів, свіжих соків, м’ясних нарізок, здоба, що приголомшувала своїм запахом і виглядом…
За ідеєю, Карина і Денис мали помирати від голоду, але їсти чомусь не хотілося. Вони вибрали собі столик на відкритому майданчику і сіли в щільній тіні величезного куща, який цвів венозно-червоним, ліниво колупаючи в тарілках.
– Кави? – запитав смаглявий послужливий офіціант із нікельованим кавником у руках.
Карина похитала головою, прикриваючи рукою чашку.
– Звичайно. Але тільки не цієї. Принесіть еспресо з бару.
– І мені, – попросив Давидов.
Офіціант кивнув і зник.
– Голова болить? – запитав Денис, спостерігаючи, як дружина потирає скроню.
– Гуде, як порожня каструля, і стріляє сюди, – Карина постукала зігнутим пальцем над правим оком. – Таке враження, ніби в очну ямку забили цвях. І зовсім не почуваюся виспаною. Хоча, що дивуватися? Спали ми мало і джет-лаг… Ти теж маєш вигляд не вельми бадьорий…
– Знаєш, – сказав Давидов, відсьорбнувши апельсинового соку, – ніколи не п’ю спиртного зранку. Не можу – нудить. Але зараз би випив.
– Так випий, – запропонувала Карина, знизавши плечима. – Ти у відпустці. Тобі не треба працювати. Тобі не треба писати. Тобі не треба читати лекції. А те, що треба зробити з дружиною, повір, любий, ти прекрасно зробиш і після кількох келихів вина.
Вона накрила його долоню своєю і всміхнулася. Через головний біль усмішка вийшла сумнуватою, але все одно теплою і щирою.
– Зазвичай ти мої кращі ліки від мігрені, Денисе. Але сьогодні ти не допоміг.
– Гадаю, це стрес, – заявив Давидов.
Очі різало від світла так, що він надів окуляри.
– Який стрес? – здивувалася Карина.
– Вночі, коли нас трясло, ми здорово перелякались. Адреналін, кара міа4, річ не завжди корисна. Іноді від його надлишку може плющити і ковбасити мінімум кілька днів.
– Плющити і ковбасити… Письменник! Хто тебе навчив таких слів? Хоча… мене саме плющить. Таке враження, ніби по мені проїхався коток, і зовсім не хочеться їсти всі ці страви – можливо, ти маєш рацію: у нас постстресовий синдром.