Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».
А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семінару зі столиці у Чернівці потягом. Мені акомпанувала студентка музучилища. Прізвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми їхали в одному купе, і дівчина запитала, чому я такий сумний. Мені ж не давала спокою щойно написана музика, і я поділився думками. Олена з розумінням справи поспівчувала і подивилася на мене такими чарівними привороженими очима, а губи в неї були наведені червоним кольором, і в мене в такт мелодії вирвалося: Ой ви очі волошкові, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твій ніжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарівна… Доки ми заїхали в Чернівці, був написаний приспів і заспів. Директор центру народної творчості викликав мене і повідомив про поїздку разом з вокальним ансамблем «Марічка», яким я керував, на Декаду української культури в Росію. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пісня. Я ж розповів про щойно написане. Директор парирував: «Друже мій, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцілунки»? Це ж профанація! Тему пісні треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здібним поетом Анатолієм Драгомирецьким. Ось він і написав текст, узявши за основу природу, і залишив мій приспів. Так все і вийшло.
Прем’єра пісні відбулася в Ленінграді, а згодом я співав її у Москві, де в залі сидів сам Леонід Ілліч Брежнєв і стоячи аплодував почутому. «Очі волошкові» ансамбль «Марічка» для Генсека того вечора виконав тричі підряд на «біс».
Очі на піску
Вірш Юрія Рибчинського
Музика Ігоря Поклада
Пісня написана 1968 року. Якраз тоді Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада після закінчення вузів (поет навчався на філологічному факультеті Київського університету, а композитор – у Київській консерваторії) закликали до служби в лавах радянської армії. Обидва потрапили в Ансамбль внутрішніх військ України.
«До того я писав тільки російською мовою, – відверто зазначає Юрій Рибчинський. – І в армії всі розмовляли тільки російською. І тут я вперше відчув, що не маю з ким спілкуватися рідною мовою. Лише сни бачив і відчував українськими. Мабуть, настав той час, коли в мені визріла нагальна потреба писати вірші українською. Коли Ігор Поклад награв мелодію, яка мала стати пісенною з моїм віршем, у мене відразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо і сумно несу я. Щоденно, щоночі Я очі на березі моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезі. Ігор сказав: «Цікаво, в тому щось є». Так досить швидко народилася пісня. Ми ще не встигли її нікому показати і запропонувати, як на гастролі приїхала Тамара Міансарова. Вона якраз переїхала з Москви до Донецька, де працювала у місцевій філармонії.
Ми з Ігорем у військовій формі пішли на концерт. Після його завершення підійшли до співачки і показали їй «Очі на піску». Міансарова хоч і народилася в українському Кіровограді (дівоче прізвище Ремньова), проте в її жилах текла російська кров, тому попросила зробити російський варіант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подібне до «Облако в штанах».
Коли робив переклад, то відчув, наскільки близькі мені рядки рідною мовою і як вони ніяково звучать у перекладі. Наприклад: «Ти поверни мені дощі і радощі…» Хто розуміється в поезії, той відразу почує і відчує це. Російською ж «дожди і радости» – уже не те… І таких поетичних слів було багатенько.
Так народилася перша пісня, яка зробила мені ім’я. У той час були два популярних твори, які звучали звідусіль – «Эти глаза напротив» і «Глаза на песке». Міансарова мала унікалий тембр голосу і унікальний діапазон. Її любили, її чекали, її намагалися наслідувати. Ніколи не забуду, як на одному з конкурсів 1970 року 70 відсотків конкурсантів співали «Глаза на песке».
Щоб закріпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом відразу ж написали для Тамари Міансарової ще одну пісню «Забудь». Ці дві пісні стільки звучали і їх виконували стільки виконавців, що авторських гонорарів я почав отримувати вдвічі більше, аніж на редакторській роботі. Я відчув смак і з 1970 року пішов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Українському радіо і телебаченні, а потім у журналі «Будівництво і архітектура», де була пожежа і де згоріла моя трудова книжка, яку я навіть не поновлював.
Що ж до українського варіанту «Очі на піску», то він дав мені натхнення писати рідною мовою, я відчув смак у цьому. Я відчув, що буду займатися цією справою, яка стала метою і змістом усього життя. Ця пісня з тих, які не залежать від часу. Пройшли роки, пролетіли десятиліття, вона своєї актуальності не втратила. І не втратить. Хоч співавали «Очі на піску» Надія Пащенко та інші виконавці, тепер думається, що варто, може, її було запропонувати Софії Ротару, чи комусь іншому».
Пісня про вчительку
Вірш Андрія Малишка
Музика Платона Майбороди
Кажуть, що всі професії йдуть від учителя, школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку вони там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів. Ці поетичні рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й світлого, тож треба цінувати її й тих, хто несе світло знань.
Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі № 36. Тут він із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті, розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька Олена Павлівна Дзиваківська помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши у своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом.
Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у «Пісні про вчительку». Він написав її у 1967 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася.
І тепер, коли чуєш цю музику в безпосередньому звучанні дитячих голосів, ніжно завмирає пам’ять про нашу першу добру вчительку.
Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Андрій друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його називали лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Траплялося іноді й таке, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був великий сором, він страшенно переживав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники завжди були чисті й охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати».
Слово вчителя. Андрієві Самійловичу таланило в житті зустрічати добрих і чуйних людей. Він з вдячністю згадував своїх учителів у школі, технікумі, інституті. Вірш «Вчителька» присвячено улюбленій учительці Платона Майбороди, друга поета, Олені Павлівні Дзіваківській, з якою Майборода спілкувався до останніх днів її життя.
«Пісня про вчительку» – пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Не одне десятиріччя лунає вона у всіх школах України на святі останнього дзвоника і ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячність Вчителю за його служіння народу! «Школярських днів нам не забуть ніколи, не проказати їх, не проспівати», – писав поет.
«Вчителько моя, зоре світова» – у кого ці слова не лунали на шкільних уроках музики?
Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І вірші Андрій Малишко почав писати ще в школі. «Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше три професії – хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря – цього бога здоров’я – коротким і невтішним стало б її життя».
Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.
Плаче захмарене небо
Вірш Олександра Димиденка
Музика Ярослава Вишиваного
Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.
Пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.
«Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960–х років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, керував студентським хором.
Коли чув свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде, відчував неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. У нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні. Так, ми не мали особливо з чого тішитися… Тепер «Плаче захмарене небо» існує в десятках своїх варіантів. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своєму, місцями видозмінені слова, переставлені куплети… Але мелодія та зміст – ті ж! Я особливо десь не висовувався і не доводив, що є її автором. Хоч було різне. Чув її і на Львівщині, Буковині, Волині, Тернопіллі… Хоч себе особливо ніде не афішував, поводився скромно.
У Чернівцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тоді мав неймовірний успіх зі своєю «Марічкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав мені вірші «Ой, не ріж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пісня 1963 року була опублікована в журналі «Ранок». А пізніше на ці ж слова написав свій варіант наш корифей Олександр Білаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодію, яка вдалася краще. Але сам я того не чув від нього, тому це залишилося на рівні чуток. Потім я також писав пісні на вірші різних поетів. Але якогось аж такого великого успіху вони не мали. Викладав я майже 30 років в Чернівецькому університеті.
А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторові вірша незабутньої пісні «Плаче захмарене небо» Олександрові Димиденку: «І справді, Ярослав Вишиваний (мій одногрупник та співмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовірно зажурений. Він розлучився з коханою дівчиною… «Давай, твої почуття відтворимо у пісні», – сказав я товаришеві. Той обдумав, заспокоївся, наспівав мені мелодію. Я ж не забарився і вилив усе у вірші. Ось так народилася гарна пісня».
Сину, качки летять
Вірш Михайла Ткача
Музика Олександра Білаша
Кожна пісня Олександра Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.
Поетичний світ цих творів завжди в гармонії та єдності з тонким ліризмом музичних образів. Мелодії широкі й співучі. «Я з пісні народної виріс», – писав про себе Олександр Іванович. І тому вічний український мелос цвіте в музиці маестро, як полтавські сади навесні. І всі ноти тут, навіть низькі, басові – високі й світлоносні.