«Мелодія чудова, а от слова нікудишні», – сказав тоді після почутого Машкін. «Чоловіче, чоловіче, – після довгого мовчання зірвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мій Клобук та й тота далека Бужора, на котрів я щи ниґда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, співавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото білше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кілко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»
Машкін ще не раз приходив під Клобук до Батринчина. Мав із собою баян і папірець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не діалектний закарпатський, а літературний варіант пісні «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пісня Михайла Машкіна, хтось з односельців сповістив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його співанку отримує великі гроші, але всі пропиває. На що старий відповів: «Гий Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што – м ся з того Божого голосу дізнав? Ни знаш, та ти повім – найменшоє покараня, якоє годен дістати аттакьш злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву Божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре, – завіситься. Но, пак, увидиш!» У січні 1970–го не стало Йвана Гринька на прізвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкін. 13 листопада 1971 року, як і передбачав старий, він повісився. Істина назавжди відійшла разом з обома. А як було насправді, тепер можемо лише здогадуватися.
Можливо, варто визнати спільне авторство закарпатського гімну, адже варіант Батринчина був першоосновою з місцевим діалектом, а Машкіна – літературний. Можливо, те, що співав старий Машкіну, було народжене народом і співалося роками. Хтозна…
Вечір над Боржавою
Вірш і музика Михайла Машкіна
Чи то від вина, чи від краси навколишнього світу співати на Іршавщині починають раніше, ніж говорити. Співають усі й всюди: йдучи на роботу чи додому, їдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городі. Свого часу великі села мали по десять хорів: від дитячих до сформованих на підприємствах та в установах із робітників та службовців. Відразу після Другої світової війни, 1945 року, Михайло Машкін приїхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сім’я Машкіних переїхала в село Довге, що в Іршавському районі. На будинку № 74 вулиці Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморіальну дошку, автором якої є уродженець Довгого художник Юрій Лелітка. У цій оселі народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ «Верховино, мати моя!», «Вечір над Боржавою», «Понад плаєм, плаєм»…
Михайло Машкін працював художнім керівником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лісокомбінату від дня приходу в село і до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого і насиченого життя. Хор «Боржава» разом із його керівником пройшов шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави. Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою і гучною. Його пісні ставали шлягерами, їх співали усі, по кілька разів на день передавали по радіо. Його мелодії впізнавали словаки, німці, росіяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналів, статті про нього друкували на сторінках газет. У всіх опублікованих матеріалах тих часів незмінно йдеться про простоту, щирість, відкритість визначного композитора. На його творчості виросли всі відомі в області колективи. Навіть професійний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пісень блідо. Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився.
«Я знав Михайла Машкіна ще з середини 1960–х років, – каже популярний естрадний співак, уродженець і гордість Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвітнє училище. Один з друзів запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньої самодіяльності. Ось там уперше з відкритим ротом слухав сільський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкін. Коли почали співати знамениту пісню «Вечір над Боржавою», неначе мурашки пробігли по тілу: Який тихий вечір нині наближається, Лиш Боржава на бистрині не вгавається… Я чувся на сьомому небі. Ось де рівень, самодіяльність, а професіоналізм – на найвищому звучанні струни! Мені не лише захотілося познайомитися з Михайлом Машкіним, а й навіть напросився до нього додому. Поїхав у село Довге, яке від мого Осія розташоване через гору. Композитор і диригент показав мені свої роботи, нові пісні. Я «балдів» від почутого з уст самого Машкіна! Правда, лише згодом узнав, які важкі випробування були на його життєвому шляху. Від бузувірських поневірянь концтабору він не міг відійти, час від часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто співчував і розумів, що це велика біда. Коли я вже навчався у Хусті й тодішнім автобусом – «черевиком» (як його в народі називали) повертався з навчання в рідне село, то, проїжджаючи Довге, розповідав, яка велика людина живе у ньому».
Вівці, мої вівці
Вірш і музика Михайла Гринишина
Талановитий покутянин з багатодітної бідненької сім’ї, маючи вроджений від Бога хист до музики і співу, став для національного мистецтва тою вершинною постаттю, до справ і доробку якої звертатиметься не одне покоління українців. Він три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетної Соломії Крушельницької як студент Львівської консерваторії. Саме від Богині співу в нього зародилася любов до народної пісні «Вівці, мої вівці», яку співала жінка – легенда, жінка – муза, жінка – мрія… Її образ став уособленням справжньої жіночої вроди, великого таланту і рідкісної природи голосу. Її неперевершене сопрано (діапазоном майже в три октави – рідкісне явище у світовому оперному та камерному мистецтві) тріумфально полонило Італію, країни Європи, Південної Америки. З нею були щасливі співати уславлені світові співаки Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.
Найбільше Гринишину припала до душі перша строфа у пісні «Вівці, мої вівці», в якій крилося раціональне зерно твору – глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пісня не мала широкої мелодії, та й слова там були не ті. Композиторові захотілося зробити з неї справжню гуцульську пісню.
«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замінив на «отари». Це надихнуло, – стверджує Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пісня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспівочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вівці на полонині і переспівав не одну співанку, почуту від мами і сестер…
Другий куплет написав сам. А третій не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не поділився наболілим з прикарпатським журналістом і поетом Миколою Кубиком. Ось він й допоміг написати те, що знане усіма.
Михайло Гринишин виношував, виколисував і шліфував мелодію. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й поліфонічне закінчення. Вся пісня звучить в мінорі, а закінчення її – в мажорі. Отож хор, відтворюючи сопілкову гру вівчаря, повинен співати фінальну приспівочку «ду – ду – ду – ду» радісно, грайливо, як інструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який має звучати оптимістично, свіжо. Щоб пісня не була подібна за своєю структурною будовою на інші, вирішив змінити ще й сам її початок. Не хотілося, аби хор починав традиційно затуленим ротом, а потім вступав соліст. Отож вирішив – нехай хор починає словами «Вівці мої, вівці, гей, гей» на музику, яка має бути близькою до основної інтонації твору».
Михайло Петрович зробив кілька репетицій з хором. Відразу підмітив, як тішилися хористи, співаючи нову пісню. Перше концертне виконання «Вівці, мої вівці» відбулося влітку 1958 року в тодішньому Станіславівському (нині Івано – Франківськ) парку відпочинку, в Зеленому театрі. Парк був радіофікований і всі, хто чув спів, збіглися до хору. Того дня довелося тричі співати пісню «на біс», а глядачі допомагали хористам. З того часу гуцули, які бачили Михайла Гринишина, віталися не звично, а наспівували мотив «Вівці, мої вівці», яка вже мала неймовірний успіх. Першим на естраду пісню виніс Дмитро Гнатюк, а першим з хором її на радіо записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–х. Полетіли «Вівці…» й за кордон, пісню полюбили і співали всюди, де живуть українці. Навіть не знаючи і не називаючи автора.
Київський вальс
Вірш Андрія Малишка
Музика Платона Майбороди
Коли у кінці 1950–х років почали зводити житловий будинок для українських композиторів на розі колишньої київської вулиці Калініна (тепер Софійська) і Михайлівського провулка, Платон Майборода з матір’ю і роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кілька літ!) до великої п’ятикімнатної квартири Андрія Малишка. Поет виділив йому для життя і праці дві кімнати. Почався прекрасний період їхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пісень. Але ж яких! «Білі каштани» (1953), «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Пісня про рушник» (1958). Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа.
«Київський вальс» народився на замовлення студентів Київського медичного інституту. Саме вони надіслали листа композиторові Платону Майбороді і поету Андрієві Малишку і просили написати ліричну пісню про квітучий Київ. Майбутні лікарі хотіли почути щось незвичне та вічне, яке б нагадувало їм про навчання, про улюблене місто, коли роз’їдуться по всіх усюдах після випускних іспитів. Тепер же уявити Київ без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорів просто неможливо.
Здавалося б, смаки з народження пісні встигли змінитись не раз, проте чарівний і милий вальс належить до тих, котрі й досі зачіпають за живе. Усе просто: вічним та справжнім творінням суджено пройти роки й епохи, не втративши своєї чарівності…
Якось російський поет Олександр Твардовський розмовляв зі Сталіним та й, поміж іншим, наважився попросити у «вождя» якусь премію чи іншу радянську цяцьку – «бляху» для свого українського друга – Андрія Малишка. Сталін у відповідь пробурмотів: «Гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде».
Однак Вічність сама знайшла українця. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, геніального композитора. Саме він першим і єдиним відчув у вишуканих віршах Андрія Малишка те, що поезія та вірші для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це довершені слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Вірші для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, самі ж окремого життя не мають.
Українські пісні частіше, аніж інші, лунали у сибірських таборах ще за життя Сталіна. Що цікаво, нова українська естрада, яка робила свої перші кроки з пісень Андрія Самійловича, особливо із «Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, Ти щастя моє…» могла з’явитись лише після смерті тирана. За його життя Україна – така пісенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Київський вальс» – пісня про рай – як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, уже звільнені від постійного багаторічного сталінського страху.
Марічка
Вірш Михайла Ткача
Музика Степана Сабадаша
У серпні 1955 року в газеті «Радянська Буковина» було надруковано поезії з ліричного циклу студента Чернівецького медичного інституту поета – початківця Михайла Ткача, серед яких був вірш «Марічка». Невдовзі Чернівецький обласний будинок народної творчості оголосив літературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та літературний твір місцевих авторів. Степанові Сабадашу – студентові диригентсько – хорового факультету Чернівецького музичного училища запропонували написати пісню на цей вірш. Мелодія народилася вже через півгодини. Її схвалили.
А ось які спогади були в Михайла Ткача: «Мені тоді було 22 роки. Цікава історія її народження. Як такої дівчини з таким ім’ям у мене тоді не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природі існує близько 40 мелодій «Марічки», а переміг Степан Сабадаш, який написав нині знану усім мелодію. Тоді повсюди популярними були марші і фанфари, тому «Марічка» відразу не отримала популярності. Аж у 1959 році солістка Чернівецької обласної філармонії Алла Серебрій ризикнула і взяла пісню до репертуару професійного державного хору. Зовсім випадково на виставці чеського скла у Києві на початку 1960–х зробили запис «Марічки», і вона прозвучала по радіо на всю Україну. Аж після того її записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважає себе першим виконавцем».