Коли зазвучала «Кохана», я поруч з київським помешканням Ігоря Поклада на вулиці Павлівській у кредит купив трикімнатну кооперативну квартиру. Мій будинок стоїть бік у бік з Покладовим (його, правда, на Тургенєвській вулиці). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Богові, авторські гонорари за виконання «Коханої». Отримував 500–600 карбованців щомісяця. Так пісня допомогла сплатити за чотири місяці борги. Квартира була чудова, величезна. Я навіть не повірив, що матиму тоді такі хороми…»
Кохання моє
Вірш Валентини Малишко
Музика Бориса Буєвського
Історія ця народилася 1965 року, коли на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Місяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пісень, де, зокрема, українською співала навіть російська артистка Майя Кристалінська. Популярності якому надала пісня «Кохання моє неприховане», яку Борис Буєвський написав на вірш Валентини Малишко. А співала її Діана Петриненко. Хтозна звідкіля і як народилися слова пісні. Можливо, від стосунків батьків Валентини у період їхньої закоханості.
«У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей – маму і тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.
Пам’ятаєте? «… і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось – дружина…» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрію?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій». (Лист від 2 жовтня 1942 року).
Він був добрим батьком….Невдовзі вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неї поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи мені щось, ми ж ніколи і не посварилися». Мама сказала: «Андрію, ти вибрав собі долю сам…» Батько був дуже хлібосольним, любив співати пісень, гарно говорити при столі. Чоловіки заздрили, а декотрі з жінок плакали. Так, він умів говорити, це не кожному дано. Батькові багато було дано від Бога. Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором – частенько грав у житті. Дехто ще пам’ятає кумедний випадок на одному з письменницьких з’їздів. Батько прийшов нещасний, зіщулений, таке собі хворе створіння з паличкою. Надійшов час його виступу. Він виступив, як завжди, блискуче, розігнувся, голос його став дзвінким і молодечим. Захопившись, під шалені оплески він закінчив виступ, як хлопчисько, збіг зі сцени, а палицю… забув біля трибуни. Отакий він був актор…
Якби батько не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Дуже гарно вони співали з бабусею Ївгою українські пісні. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів».
Кришталеві чаші
Вірш Вадима Крищенка
Музика Віктора Лісовола
На початку ХХІ століття до композитора Віктора Лісовола зайшов у гості чоловік із президентської охорони. Коли побачив живого і здорового автора музики до пісні «Кришталеві чаші…», здивуванню не було меж. Сарака думав, що ця пісня старовинна, ще з тих давніх часів козаччини періоду Богдана Хмельницького, XVII сторіччя. А тут раптом перед ним сидить автор: старий, сивий, беззубий дід! Але ще сидить. Багато людей вважають, що пісня збережена і відроджена з минулих століть…
«Найбільшу популярність мені принесла «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», – вважає Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професією інженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Віктор Лісовол написав таку музику, що й досі більшість вважає пісню народною. Це було у 1966 році. Коли твоя пісня стає не твоєю, а народною, що може бути більшим щастям? У радянські часи в штики сприймалися слова «Щоби Україна в ярмі не стогнала», але її виконували у скороченому варіанті, без тих слів. Тепер чи не кожен хор України має у своєму репертуарі «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Багато для цієї пісні зробила Ніна Матвієнко. Інколи людям здавалося, що це відроджена пісня з минулих століть. Може, якби знали, що автор є сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.
«Це, мабуть, дано Господом Богом, адже пощастило мені у потрібний час і у потрібному місці зустрітися з прекрасним поетом – піснярем Вадимом Крищенком, – з радістю промовляв Віктор Лісовол. – Уже під час першої нашої зустрічі показав йому свої мелодії. Йому все сподобалося. Він подарував мені невеличку збірку своїх віршів «Щирість», яка вийшла у світ 1966 року. Ось там знайшов для себе вірш, який починався словами: «Гей, наповним кухлі, полив’яні чаші, щоб шаблі не брали голівонькі наші…» Мелодія, яку написав невдовзі, вимагала деяких змін у тексті. Змінився перший рядок і додалися слова у другому. Відтоді співається так, як вимагала музика і як знають пісню нині. Уперше заспівав її на новосіллі у своїх друзів, які отримали помешкання в столичному районі – Теремки. А підігравав собі на гітарі. Потім пісня пішла в люди.
Радянська цензура сприйняла пісню в штики! Убачали у тексті бунтарський дух з натяком на самостійність України. Найгостріше тоді звучали рядки другого куплету: Щоби Україна В ярмі не стогнала, Щоби наша слава, Козацькая слава, По світу гуляла!
Погодьтеся, що на 1960–ті роки для цензури подібне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмів, про які здорова і мисляча людина навіть уявити подібного не могла. Це пахло Сибіром. Тому йшли на хитрість: з великих сцен виконували без цих слів, тобто їх пропускали. Але народ любив усе, тож нічого не викидав.
На естраді її почали співати хлопці з квартету «Явір», Ніна Матвієнко, Олег Марцинківський. Кожен, кому поталанило в житті й кому Господь довірив щось більше, і він не осоромив Творця, не підвів, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумів вистояти, не зазнатися, не піддатися спокусі і не загордитися. Коли ж говорили, що пісня народна, трошки мене воно й смоктало під ложечкою, але розумів і тішився, що щось і моє пішло та прижилося в народі. Якби ж то тільки тоді, в 1960–1970–их, а й досі в багатьох збірниках пишуть, що пісня народна. Це ж при живих авторах вірша і музики!»
Летять, ніби чайки
Вірш Лади Реви
Музика Юдіф Рожавської
Пісня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрій був гнітючий, на душі – біль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвінок. Композитор Юдіф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радісне, веселе, у стилі французьких шансоньє. Звичайно, поетесі легше було відмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотіла образити, адже знала свою подругу, та й справді вміла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловік Лади навіть сказав дружині: «Та напиши будь-що, відчіпне…» І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавської, вирішила виконати прохання. Якось мимоволі чоловік увімкнув телевізор, де на екрані поетеса побачила завісу з п’єси «Чайка».
«І тут у мене вирвався на волю перший рядок «Летять, ніби чайки», – розповідала Лада Рева. – Мені це сподобалося. Подумала: «Давай запишу, щось у тому є!..» Лише записала перший рядок, як дописала і все решту. Вірш народився відразу. З одного подиху. Від першої букви до останньої. Зателефонувала Юдіф Григорівні й продиктувала ще гарячі слова. «Це зовсім не те, чого я хотіла», – почулося у слухавці. І в додачу: «Нехай, я запишу на всяк випадок».
Не дочекавшись світанку, о п’ятій ранку Юдіф зателефонувала мені: «Ладочко, вибачайте, я вас розбудила?! Я сідаю за інструмент і зараз проспіваю нашу пісню!»
Так як її співала вона, як розуміла, ніхто інший повторити чи перевершити не зміг ніколи».
Варто визнати, що обидві жінки: і Лада Іванівна, і Юдіф Григорівна (рідні та колеги називали її ніжно – Діді) мали споріднені душі, які поєднувалися з надзвичайною інтелігентністю і такою ж доброзичливістю. Обидві були яскраво виражені українські патріотки, які сприймали життя не за партійними гаслами, а за щоденними реаліями. Бачили і відчували фальш, але палко любили українську мову, літературу, поезію, мистецтво, пісню. Завжди і всюди залишалися і реалістками, і оптимістками, до безтями закоханими у життя.
Першою виконала «Летять, ніби чайки» співачка Лариса Остапенко, а невдовзі вона прозвучала з незабутнього чоловічого голосу Дмитра Гнатюка. Час підтвердив, що маємо низесенько вклонитися і поетесі Ладі Реві, і композиторці Юдіф Рожавській за їхній безсмертний твір, який став одним з найкращих у ХХ столітті.
На вірші Лади Реви писали музику Платон Майборода, Ігор Шамо, Андрій Штогаренко, Анатолій Кос-Анатольський, Аркадій і Віталій Філіпенки, Яків Цегляр, Олександр Зуєв…
Композитор Юдіф Рожавська мала винятковий слух і феноменальну музичну пам’ять – могла, слухаючи пісню по радіо, відразу записувати її ноти. Була дружиною київського поета Рюрика Немировського. Їй пощастило створити 10 п’єс, три мініатюри, два етюди і сонату, а також численні романси на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Віталія Коротича, Анни Ахматової. Вона – автор музики до понад 100 українських пісень.
Любисток
Вірш Степана Пушика
Музика Олександра Білаша
У 1960–х роках Степан Пушик створив такі вірші, які полонили найвідоміших українських композиторів, а згодом – і виконавців. Якраз тоді поет навчався заочно в Московському літературному інституті, а мешкав у Івано – Франківську. Хоч раніше у нього вже були пісні із самодіяльними композиторами, все ж проривом у професійну естраду стала пісня «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша. А згодом народилася «Течія». Спочатку вірш показав Ігорю Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді неймовірну популярність мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течії», і вона прозвучала в музичному телефільмі «Червона рута», який знімали 1971 року в Яремчі. Цей фільм поріднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.
«Потім у мене з’явилася пісня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Підштовхнула до написання вірша дівчина, яку мав тоді в горах (її псевдонім був Ксенія Новокарпатська). Вона була для мене імпульсом до написання пісень на гірську тематику про кохання. 1968 року я поїхав написати нарис про зйомки фільму «Анничка». Одночасно, звісно, заїхав й до своєї любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тоді народилося «Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині…”
Вірш акуратно склав, заадресував і надіслав у Київ Олександру Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. А якось до мене на роботу (тоді працював у редакції газети) прикарпатський композитор Богдан Юрків і попросив декілька віршів. Я не міг йому не дати, він взяв цілу папку, серед них був і «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тоді на гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Юрків запропонував йому заспівати. Той погодився. Було це в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де легендарний співак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тоді Дмитро Михайлович попросив зустрічі зі мною. Перше, що сказав мені: «Завтра у мене концерт у Косові, їдемо разом, там заспіваю твій «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспівав мою давнішу «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша, а потім сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’єра пісні, автор вірша якого нині є у глядацькій залі!» І витягнув мене на сцену. Ось так пішов у люди «Любисток».
Але одного разу, пізно повернувшись з весілля, на якому був дружбаном, бачу сон і мені сниться, що мою пісню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен ніби скаче і живе. Я відкриваю очі, і чую по радіо передачу «Від суботи до суботи», де мій «Любисток» звучить у виконанні Миколи Кондратюка (його тоді називали Контр-Гнатюк), але музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна з яких є по – своєму цікавою.
Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже співав «Любисток» з музикою Богдана Юрківа на різних заходах у Києві, її сприймали краще, аніж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Білаша, на що останній якийсь час нагнівався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився і написав чардаш на мій вірш «Над горою місяць повен», яку знають з голосу Анатолія Мокренка, Миколи Кондратюка і багатьох інших співаків».