Можливо, саме в цьому криється справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Грозним, а саме – відмова царя підтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою.
Починаючи з літа 1560 року під командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армія, навербована з українських козаків, до яких, мабуть, приєдналися донці й черкеси. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела лише скупо подають деталі. Ми знаємо, що у 1560 році Вишневецький напав на Азов, але, у зв’язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи, зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Та-манську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір або московськими гінцями, або шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра спостерігала за переправою й відбила напад.
Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння.
Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жодних детальних свідчень про нього. Але з початком 1561 року в Туреччині продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького посла із столиці Порти зазначалося, що двадцять галер чекають виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойові операції «Дмитрашки» у напрямку Мегрелії. Щоправда, в серпні султанський флот повернувся назад, оскільки при спробі висадитися в незнайомій місцевості турки зазнали втрат.
Самостійні дії Вишневецького не імпонували Івану Грозному, і він відкликав українського князя з Північного Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах не по наказу». Вишневецький зі своїм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському острові, він одержав дозвіл короля Сигізмунда-Августа повернутися до Польщі.
Проте Вишневецький не відразу вирішив, йти йому на розрив з Іваном Грозним чи ні (можливо, він сподівався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирішив повернутися до Москви. Про це повідомляє Ни-конівський літопис: «Ноября к царю з Днепра воевода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а был государ-скою посилкою на Днепре и Крымские улусы воевал, которые кочевали близко Днепра».
Цього разу український князь пробув у Москві до квітня 1562 року, після чого цар відправив його знову в пониззя Дніпра, «а с ним Каневские Черкаси, а велел им недруж-бу делати царю крымскому и королю литовскому».
Про особисту участь у цій кампанії Вишневецького відомі нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з иншими товаришами своими и теж з Черкас поймя Кабели, з стрельцами з петьмастами человеков з одиночившися, пришедчи под Очаков, подданому его, цесаря многие шкоды починили».
31 липня 1562 року до царя в Можайськ прийшла звістка, що князь Дмитро Вишневецький «отъехал с Поля с Днепра в Литву, к Польскому королю со всеми своими людьми, которые с ним были на Поле».
Звичайно, Вишневецький поїхав до короля не лише тому, що в зв’язку з падінням Вибраної ради царя і початком війни з Литвою це було «ему выгоднее». Не треба забувати, які зміни сталися в характері Івана Грозного в цей час, яких переслідувань почали зазнавати ті, хто ще вчора користувався його довір’ям. 1560 року потрапив у неласку голова уряду Олексій Адашев, наступного року арештували двоюрідного дядька царя князя Глинського, потім голову Боярської думи Бєльського. Цілком можливо, що така доля чекала й Дмитра Вишневецького, котрий, як і «Иван Шереметев, Алексей Адашев, Иван Михайлов и иные», належав до тих радників царя, котрі, за його словами, «чинили ссору с Кримом». Це відчуття не підвело українського князя: «А которые наши люди ближние промеж нас, – писав Грозний кримському хану, – з братом нашим з Девлет Киреем царем ссорили, мы то ссыскали, да на них опалу свою наложили есмя – иные померли, а иных разослали есмя, а иные ни в тех, ни в сех ходят».
А тим часом, напади кримчаків на Україну посилилися. Дізнавшись про повернення Вишневецького у пониззя Дніпра, кримський хан вжив негайних заходів: мобілізував усі наявні сили кримчаків, відрядив до правителів Оттоманської імперії гінців з пересторогою про небезпеку і по підмогу.
Якщо порівняти воєнні приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з тими заходами, які Осяйна Порта здійснювала у той самий час проти інших своїх європейських противників – Венеції або Священної Римської імперії, можна зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили для неї походи «литовського кондотьєра» (виступав він од імені царя чи сам по собі), адже Виш-невецький загрожував не лише володінням Кримського ханства, але також і власне оттоманським володінням на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація, проведена у восьми турецьких бейликах, відрядження ескадри являли собою виняткові заходи. До того ж – єдиний випадок в історії Оттоманської імперії! – всі ці дії були спрямовані не проти держави, а проти окремої особи, яка була проголошена «найбільшим ворогом Осяйної Порти».
Вишневецький добре розумів, що сам-один не зможе протистояти силам кримчаків і турків. Потрібен був забезпечений тил. І він звертається до короля. Як пише М. Маркевич2, «знаменитий воїн, колишній гетьман малоросійський з’явився до короля і був прийнятий ласкаво».
6 вересня 1561 року Сигізмунд II Август повернув Виш-невецькому всі звання і володіння. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чому це він комусь дарує зраду, хай навіть цей зрадник – славнозвісний полководець Вишневецький. І король – а найпевніше, хтось із його радників – знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там «діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій». Отож коли князь прибув до Кракова, він був приємно здивований, довідавшись, – причому останнім, – що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, виявляється, він не вірно служив цареві-батюшці за жалування та місто Бєльов, а вивідував на користь Польщі!
Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневецького в столиці як національного героя, цілими натовпами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був розвідником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця південних кордонів Польщі ще й досі гуляла по всій державі. Пробачив король усі провини і козакам, за яких клопотали обидва Вишневецькі.
А до того ж після врочистої зустрічі князь Дмитро Вишневецький тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, це була помста з боку султана або кримського хана. Хай там як, Сигізмунд і в цьому випадку продемонстрував повагу до Вишневецького і наказав своєму особистому медику лікувати князя.
У грудні 1562 року Вишневецький разом з хотинським воєводою Ольбрехтом Лаським прибув на Любельський сейм. Ласький, відомий шукач пригод, претендуючи на господарський престол, наступного 1563 року підбив князя на козацький похід у Молдавію, де в цей час точилася боротьба за владу між боярськими угрупованнями.
Але несподівано Вишневецький відступився від Ласького, сподіваючись, очевидно, сам обійняти цю посаду. Проте, потрапивши в пастку, його загін був розбитий, а сам князь, закований в ланцюги, відісланий до Туреччини.
Відносно того, що діялося далі, існує кілька версій. Дмитро Яворницький інтерпретує події так: «Його (Вишневецького) передовий загін з’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на возі. Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя. Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником Пасецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневецького й Пясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II».
Зупинимось тепер на обставинах смерті Дмитра Вишневецького. Сучасник українського князя польський хроніст Мартин Бєльський описує її так: «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру». Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Виш-невецького лягла в основу славетної народної української пісні про «Байду-козака».
Однак цю версію розвитку подій відкидали деякі радянські вчені, котрі спробували спростувати вже усталену думку майже всіх істориків про тотожність легендарного Байди з князем Вишневецьким. Так, Володимир Голобу-цький на підставі донесення – не зовсім зрозумілого – французького посла в Стамбулі стверджував, що Вишневецького задушили і що пісня про Байду не пов’язана з його трагічною смертю.
Але історичні джерела свідчать про інше. Так, сучасник Дмитра Вишневецького – Б. Папроцький писав: «Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким і відправили в Туреччину, там замучили їх страшною смертю. В Цареграді над морською затокою, що тягнеться до Га-лати, були поставлені дві шибениці, одна над другою, на кожній були закріплені два розтопирені гаки (схожі на вила), а на верхній тільки гайка, до якої була прив’язана вірьовка. За допомогою вірьовки підняли Пясецького і швидко спустили з верхньої шибениці на нижню, він, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров’ю і швидко помер, тому що повернувся головою вниз. Після нього подібне зробили з Вишневецьким, але той зачепився ребром і повернувся очима вверх, а потім жив ще три дні, поки невірний не застрелив його з лука, оскільки Вишневецький проклинав Магомета і його віру».
На користь саме таких обставин смерті Вишневецького свідчить і пізніше повідомлення іншого польського хроніста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополі, він записав у своїй хроніці, що «висаджувався під гаком Вишневецького» – «шибеницею з шести гаків над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висіли». В іншому своєму творі Стрийковський твердить, що в Туреччині бачив місце смерті Дмитра Вишневецького.
На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній оттоманський документ, у якому згадується ім’я «Дмитрашки», стосується вже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» (донські козаки) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад «Дмитраш-ки», зібрали армію в чотири тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, і спробували приступом узяти місто, але були примушені беєм Кафи тікати.
Хоч би як помер Дмитро Вишневецький, але смерть, так чи інакше, у 1564 році наздогнала славетного українського лицаря.
Ми не випадково назвали його «лицарем», бо саме Вишневецький у важку для рідного народу годину став на боротьбу з його ворогами, зробивши дніпровську вольницю навколо Січі авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто прагнув боронити рідну землю від її поневолювачів.
У 70—80-ті роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574-го та 1577—1578 років проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького. Та все ж жоден із них, якщо вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Тому імена ватажків цих походів – Свірговського (1574 рік) чи Івана Підкови (1577—1578 роки) – практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними.
Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як щодо свого сюзерена, короля Польщі, так і щодо царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії.
Може, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії – у фортецю Азов?
Малиновий прапор козацтва – це пам’ять козацтва про гетьмана Д. Вишневецького. Бо той особистий штандарт князя Вишневецького – срібний хрест і золоті півмісяць і зірка на малиновому, гарячому полі, – під яким запорожці ходили разом з ним у перші походи проти степової орди, передався в майбутньому на знамена Запорозької вольниці.
В особі гетьмана князя Дмитра Вишневецького Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу.
«…слава цього козацького гетьмана може позмагатися з вічністю» Петро Конашевич-Сагайдачний (1577(1578)—1622)
Неодноразово обирався гетьманом Війська Запорозького (коли вперше – невідомо). Як полководець П. Конашевич-Сагайдачний дотримувався новаторських для тогочасної європейської воєнної думки та практики стратегічних і тактичних настановлень. Запорожці під його проводом здобули блискучу воєнну перемогу – взяли приступом потужну турецьку фортецю та великий невільницький ринок у Криму – Кафу – і визволили багато християнських бранців. Його політика вирізнялася лояльністю до польського уряду, але політичні позиції та орієнтації гетьмана не обмежувалися нею. Гетьман дбав про міжнародні інтереси Війська Запорозького, був послідовним противником церковної унії, твердо стояв на боці Православної Церкви і рішуче відстоював конфесійні права українців. Сучасники високо оцінювали політичну та військову діяльність гетьмана, наголошуючи на громадянському, рицарському служінні Петра Конашевича-Сагайдачного християнському світові й Вітчизні.
У перших десятиліттях XVII століття Османська імперія зненацька відчула свою вразливість. Разючими ударами відповіли турецько-татарським нападникам козацька шабля і мушкет, керовані безстрашним воїном, обдарованим ватажком Петром Конашевичем-Сагайдачним, під час знаменитих морських та сухопутних походів на володіння султанської Туреччини та Кримського ханства.
Про походження і юнацькі роки майбутнього гетьмана збереглися скупі відомості. Якщо польський шляхтич Яків Собєський (батько польського короля Яна III Собєського) називає Сагайдачного «за походженням, способом життя та звичками простою людиною», то інший його сучасник – польський літописець Йоахім Єрлич, який брав участь у битві під Хотином, зазначив у своєму літописі, що Петро «не був простого уродження, але шляхтич од Самбора». Найважливішим джерелом біографії Сагайдачного є панегіричний віршований твір К. Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного». До нього було додано цікаву гравюру із зображенням гетьмана верхи на коні. У лівій верхній частині малюнка – герб Сагайдачного у формі підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці цей герб класифікується як «Побог»). Поза всяким сумнівом, Сакович, людина для свого часу високоосвічена (випускник Замойської та Краківської академій), добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому навряд чи наважився б він подібним чином «прикрасити» малюнок, не маючи на те достатніх підстав.