And men who have shared their bed with death know when the call is sounded. Mason was terribly crushed. The most cursory examination revealed it. His right arm, leg, and back were broken; his limbs were paralyzed from the hips; and the likelihood of internal injuries was large. An occasional moan was his only sign of life.
No hope; nothing to be done. The pitiless night crept slowly by—Ruth’s portion, the despairing stoicism of her race, and Malemute Kid adding new lines to his face of bronze. In fact, Mason suffered least of all, for he spent his time in eastern Tennessee, in the Great Smoky Mountains, living over the scenes of his childhood. And most pathetic was the melody of his long-forgotten Southern vernacular, as he raved of swimming holes and coon hunts and watermelon raids. It was as Greek to Ruth, but the Kid understood and felt—felt as only one can feel who has been shut out for years from all that civilization means.
Morning brought consciousness to the stricken man, and Malemute Kid bent closer to catch his whispers.
“You remember when we foregathered on the Tanana, four years come next ice run? I didn’t care so much for her then. It was more like she was pretty, and there was a smack of excitement about it, I think. But d’ye know, I’ve come to think a heap of her. She’s been a good wife to me, always at my shoulder in the pinch. And when it comes to trading, you know there isn’t her equal. D’ye recollect the time she shot the Moosehorn Rapids to pull you and me off that rock, the bullets whipping the water like hailstones?—and the time of the famine at Nuklukyeto?—or when she raced the ice run to bring the news? Yes, she’s been a good wife to me, better’n that other one. Didn’t know I’d been there? Never told you, eh? Well, I tried it once, down in the States. That’s why I’m here. Been raised together, too. I came away to give her a chance for divorce. She got it.
“But that’s got nothing to do with Ruth. I had thought of cleaning up and pulling for the Outside next year—her and I—but it’s too late. Don’t send her back to her people, Kid. It’s beastly hard for a woman to go back. Think of it!—nearly four years on our bacon and beans and flour and dried fruit, and then to go back to her fish and caribou. It’s not good for her to have tried our ways, to come to know they’re better’n her people’s, and then return to them. Take care of her, Kid—why don’t you?—but no, you always fought shy of them—and you never told me why you came to this country. Be kind to her, and send her back to the States as soon as you can. But fix it so as she can come back—liable to get homesick, you know.
“And the youngster—it’s drawn us closer, Kid. I only hope it is a boy. Think of it!—flesh of my flesh, Kid. He mustn’t stop in this country. And if it’s a girl, why, she can’t. Sell my furs; they’ll fetch at least five thousand, and I’ve got as much more with the company. And handle my interests with yours. I think that bench claim will show up. See that he gets a good schooling; and, Kid, above all, don’t let him come back. This country was not made for white men.
“I’m a gone man, Kid. Three or four sleeps at the best. You’ve got to go on. You must go on! Remember, it’s my wife, it’s my boy—O God! I hope it’s a boy! You can’t stay by me—and I charge you, a dying man, to pull on.”
“Give me three days,” pleaded Malemute Kid. “You may change for the better; something may turn up.”
“No.”
“Just three days.”
“You must pull on.”
“Two days.”
“It’s my wife and my boy, Kid. You would not ask it.”
“One day.”
“No, no! I charge—”
“Only one day. We can shave it through on the grub, and I might knock over a moose.”
“No—all right; one day, but not a minute more. And, Kid, don’t—don’t leave me to face it alone. Just a shot, one pull on the trigger. You understand. Think of it! Think of it! Flesh of my flesh, and I’ll never live to see him!
“Send Ruth here. I want to say good-by and tell her that she must think of the boy and not wait till I’m dead. She might refuse to go with you if I didn’t. Good-by, old man; good-by.
“Kid! I say—a—sink a hole above the pup, next to the slide. I panned out forty cents on my shovel there.”
“And, Kid!” he stooped lower to catch the last faint words, the dying man’s surrender of his pride. “I’m sorry—for—you know—Carmen.”
Leaving the girl crying softly over her man, Malemute Kid slipped into his parka and snowshoes, tucked his rifle under his arm, and crept away into the forest. He was no tyro in the stern sorrows of the Northland, but never had he faced so stiff a problem as this. In the abstract, it was a plain, mathematical proposition—three possible lives as against one doomed one. But now he hesitated. For five years, shoulder to shoulder, on the rivers and trails, in the camps and mines, facing death by field and flood and famine, had they knitted the bonds of their comradeship. So close was the tie that he had often been conscious of a vague jealousy of Ruth, from the first time she had come between. And now it must be severed by his own hand.
Though he prayed for a moose, just one moose, all game seemed to have deserted the land, and nightfall found the exhausted man crawling into camp, light-handed, heavy-hearted. An uproar from the dogs and shrill cries from Ruth hastened him.
Bursting into the camp, he saw the girl in the midst of the snarling pack, laying about her with an axe. The dogs had broken the iron rule of their masters and were rushing the grub. He joined the issue with his rifle reversed, and the hoary game of natural selection was played out with all the ruthlessness of its primeval environment. Rifle and axe went up and down, hit or missed with monotonous regularity; lithe bodies flashed, with wild eyes and dripping fangs; and man and beast fought for supremacy to the bitterest conclusion. Then the beaten brutes crept to the edge of the firelight, licking their wounds, voicing their misery to the stars.
The whole stock of dried salmon had been devoured, and perhaps five pounds of flour remained to tide them over two hundred miles of wilderness. Ruth returned to her husband, while Malemute Kid cut up the warm body of one of the dogs, the skull of which had been crushed by the axe. Every portion was carefully put away, save the hide and offal, which were cast to his fellows of the moment before.
Morning brought fresh trouble. The animals were turning on each other. Carmen, who still clung to her slender thread of life, was downed by the pack. The lash fell among them unheeded. They cringed and cried under the blows, but refused to scatter till the last wretched bit had disappeared—bones, hide, hair, everything.
Malemute Kid went about his work, listening to Mason, who was back in Tennessee, delivering tangled discourses and wild exhortations to his brethren of other days.
Taking advantage of neighboring pines, he worked rapidly, and Ruth watched him make a cache similar to those sometimes used by hunters to preserve their meat from the wolverines and dogs. One after the other, he bent the tops of two small pines toward each other and nearly to the ground, making them fast with thongs of moosehide. Then he beat the dogs into submission and harnessed them to two of the sleds, loading the same with everything but the furs which enveloped Mason. These he wrapped and lashed tightly about him, fastening either end of the ropes to the bent pines. A single stroke of his hunting knife would release them and send the body high in the air.
Ruth had received her husband’s last wishes and made no struggle. Poor girl, she had learned the lesson of obedience well. From a child, she had bowed, and seen all women bow, to the lords of creation, and it did not seem in the nature of things for woman to resist. The Kid permitted her one outburst of grief, as she kissed her husband—her own people had no such custom—then led her to the foremost sled and helped her into her snowshoes. Blindly, instinctively, she took the gee pole and whip, and “mushed” the dogs out on the trail. Then he returned to Mason, who had fallen into a coma, and long after she was out of sight crouched by the fire, waiting, hoping, praying for his comrade to die.
It is not pleasant to be alone with painful thoughts in the White Silence. The silence of gloom is merciful, shrouding one as with protection and breathing a thousand intangible sympathies; but the bright White Silence, clear and cold, under steely skies, is pitiless.
An hour passed—two hours—but the man would not die. At high noon the sun, without raising its rim above the southern horizon, threw a suggestion of fire athwart the heavens, then quickly drew it back. Malemute Kid roused and dragged himself to his comrade’s side. He cast one glance about him. The White Silence seemed to sneer, and a great fear came upon him. There was a sharp report; Mason swung into his aerial sepulchre, and Malemute Kid lashed the dogs into a wild gallop as he fled across the snow.
Біла тиша
– Кармен більше двох днів не витримає.
Мейсон виплюнув шматок льоду і похмуро глянув на бідолашну тварину; потім підніс її лапу до рота і почав відгризати лід, що намерз між кігтями.
– Ніколи не бачив, аби собака з химерним іменем був чогось вартий, – мовив він, скінчивши своє заняття, і відштовхнув собаку геть. – Вони тільки переводяться нінащо, а потім здихають. Ти колись бачив, щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…
Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.
– Ти що це робиш, га?
Жорстокий удар руків’ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.
– Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.
– А я пропоную робити ставку на інше, – озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. – Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з’їмо Шукума. Що скажеш, Рут?
Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, – отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.
– Від завтра – ніяких сніданків, – сказав Мейлмют Кід. – І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.
– А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!
І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.
– Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте – там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.
Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала, і її очі засвітилися любов’ю до її білого володаря – першого білого чоловіка, якого вона зустріла, першого чоловіка на її пам’яті, який не вважав жінку за нерозумну тварину чи в’ючну худобу.
– Так, Рут, – повів далі чоловік тією химерною мовою, якою вони лишень і могли порозумітися, – зачекай трохи, скоро ми вийдемо звідси до далекого краю. Візьмемо каное білої людини і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, зла вода – наче великі гори весь час стрибають угору та вниз. А її так багато, пливти по ній так далеко! Їдеш десять снів, двадцять снів, сорок, – він полічив дні на пальцях, – і весь час вода, погана вода. Потім приїдемо до великого селища, людей там сила, як ото комарів улітку. Вігвами – ого-го, які високі, як десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!…
Він затнувся, кинувши благальний погляд на Мейлмюта Кіда, потім почав старанно показувати знаками, як можна поставити одна на одну двадцять сосон. Мейлмют Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут розширилися від подиву і втіхи. Вона майже не вірила у слова чоловіка, гадала, що він жартує, і така ласка тішила бідне жіноче серце.
– А потім сядемо у… у скриню і – пф! – поїхали. – Він підкинув порожню чашку в повітря і, спритно впіймавши її, закричав: – А потім – пф-ф! – і приїхали. О, великі шамани! Ти їдеш у Форт-Юкон, а я до Арктік-сіті – двадцять п’ять снів – велика мотузка тягнеться, я хапаю мотузку і кажу: «Алло, Рут! Як ся маєш?» – а ти кажеш: «Це ти, чоловіченьку?» Я кажу: «Так». А ти кажеш: «Не можна спекти гарний хліб: соди немає». Я кажу: «Подивися в коморі, під борошном. Бувай!» Ти ідеш до комори і знаходиш соду. І весь час ти у Форт-Юконі, я – в Арктік-сіті. Отакі вони, шамани!
Рут так наївно всміхнулася цій чарівній історії, що обоє чоловіків розреготалися вголос. Та собача гризня надворі поклала край оповіді про дива далекого краю, а на той час, коли собак угамували, жінка вже встигла прив’язати нарти, і все було готово для подорожі.
– Ану, Лисий! Ану, руш!
Мейсон ляснув нагаєм і, коли собаки зрушили з місця, відштовхнув нарти поворотною жердиною. Рут їхала за ним слідом на другій запряжці, а Мейлмют Кід, допомагаючи їй рушити, лишався позаду. Дужий і суворий чоловік, здатний ударом звалити бика, він не міг бити нещасних тварин і жалів їх, що погоничі собак роблять не часто. Бувало, він ледь не плакав із жалю, дивлячись на них.
– Ану, вперед, кульгавці ви бідолашні! – пробурчав він після кількох марних спроб зрушити нарти. Але зрештою його терпіння було винагороджене, і собаки, хоч і з болісним виском, поспішили вслід за своїми товаришами.
Розмови припинилися. Знегоди шляху не дозволяють такої розкоші. А подорож у північнім краю – це найтяжча праця з усіх, що є в світі. Щасливий той, хто ціною мовчання витримає день такої дороги – хоча б по битому шляху.
Але найтяжча праця – торувати шлях. При кожному кроці широкі плетені лижі провалюються, і сніг сягає колін. Потім треба витягти ногу, тримаючи її прямо – бо відхилення убік хоч на дюйм може призвести до біди, – поки лижа не очиститься від снігу. Тоді треба ступити вперед і піднімати другу ногу, також щонайменше на пів’ярда. Той, хто робить це вперше – навіть якщо не перечепиться однією лижею за іншу і не витягнеться на весь зріст у підступному снігу, – через сто ярдів геть знесиліє; той, хто за весь день жодного разу не трапить під ноги собакам, може з чистим сумлінням і цілком зрозумілою гордістю залізати у спальний мішок; а тому, хто пройде двадцять снів по Довгій стежині, можуть заздрити боги.
Вечоріло, і мандрівники, скуті шанобливим острахом перед Білою тишею, торували собі шлях. У природи є багато способів переконати нас у тому, що ми смертні: безнастанні припливи і відпливи, люті шторми, жахи землетрусу, гуркіт небесної артилерії. Та серед цих явищ найбільше гнітить і жахає незворушний спокій Білої тиші, коли довкола все завмирає, яскраве небо горить мідяним блиском, навіть тихий шепіт звучить як блюзнірство, і сторопіла людина лякається власного голосу. Самотня крихта життя, що повзе по примарній пустелі мертвого світу, вона з острахом думає про свою зухвалість, усвідомлюючи, що її життя – це життя хробака, не більше. У неї мимоволі з’являються дивні думки, таїна всього сущого шукає втілення. І людиною оволодіває страх перед смертю, перед Богом, перед всесвітом, і надія на воскресіння та життя, і жага безсмертя – безсиле прагнення ув’язненого єства; і тоді людина лишається наодинці з Богом.
День минув. Вони вийшли до місця, де гирло річки звертало вбік, і Мейсон погнав свою запряжку через низький мис, аби зрізати кут. Але собаки не могли подолати крутий підйом. Рут і Мейлмют Кід знов і знов штовхали нарти вперед, та марно. Ще одне відчайдушне зусилля; нещасні тварини, ослаблі від голоду, напружили останні сили. Вище… вище… і нарти виринули на берег. Але ватажок потягнув запряжку вправо, і нарти наїхали на лижі Мейсона. Наслідки були вельми сумні: Мейсона збило з ніг, один із собак упав, заплутавшись в упряжі, і нарти зісковзнули вниз, тягнучи за собою собак.