А ось родичка кальмара та каракатиці – сепіола. В неї десять відростків, які охоплюють її голову, наче вінець. Вони оточують ротовий отвір, і сепіо-ла використовує їх замість рук. Два відростки набагато довші за інші. По обидва боки знаходяться плавці округлої форми. Тіло напівпрозоре, красивого рожевого кольору. З боків розташовані великі очі, які яскраво світяться у темряві.
Сепіоли, як і кальмари, вміють випускати «чорнильні бомби».
Речовина, яку вони використовують для маскування, зветься сепією і застосовується як фарба.
Ви, мабуть, не повірите, якщо хтось скаже вам, що восьминіг – надзвичайно красива істота. Але подивіться, які кольорові візерунки вкривають його шкіру, коли він освідчується в коханні! Втім, він змінює забарвлення і в менш романтичних обставинах. По-перше, він робить це для того, щоб забезпечити собі маскування на будь-якому ґрунті. По-друге, восьминоги дуже ревниво ставляться до порушення їхньої території, і зміна кольорів – перше попередження для незваних гостей.
Риби також вміють змінювати колір. Це добре відомо рибалкам. Риби одного виду, які виросли в різних умовах, набувають такого забарвлення, яке найкраще збігається з кольоровою гамою рідного дому. Ті, хто виріс у прозорих озерах з піщаним дном, вкриті світлими кольорами. В озерах, де до води примішується торф, вона стає буруватою, тому і риба «вдягається» утемні кольори.
Під час загибелі риби обмін речовин в її тілі змінюється, тому часто навіть найкрасивіші з них після смерті втрачають свої кольорові вбрання та тьмяніють. Давні римляни влаштовували для почесних гостей дуже жорстоке видовище. У кімнаті ставили посудину з водою, у якій плавали червонобород-ки – надзвичайно красиві рибки, луска яких виблискувала усіма відтінками червоного. Посудину закривали, і рибки, позбавлені кисню, починали повільно вмирати. Під час агонії їхня луска змінювала колір, а потім ставала тьмяною.
Часто зміна кольорів (а іноді – навіть форми тіла) відбувається під час шлюбного періоду. Яскравим прикладом такого перетворення може стати звичайна гостроморда жаба. Як правило, її забарвлення дуже невиразне – буре. Але коли над водою лунають пісні самців, які кличуть своїх подруг, їх не впізнати: шкіра стає ніжно-блакитною.
Риби міняють кольори не так швидко, як восьминоги. Але не настільки повільно, щоб за цим неможливо було спостерігати. Якщо однакових риб посадити до акваріумів із різним забарвленням ґрунту та стін, вже через два-три тижні різниця між їхнім забарвленням стане очевидною. Таке пристосування до нових умов є наслідком способу життя риб: протягом життя вони можуть неодноразово змінити місце проживання.
Оснащення мешканців водного космосу
Для того, щоб добре почуватися у водній стихії, її жителі протягом тисячоліть змінювали форму свого тіла, вчилися протистояти холоду й тиску, добувати кисень та їжу. Їхні тіла перетворилися на справжні скафандри, що здатні забезпечити своїм володарям комфорт навіть у суворих умовах. Давайте ознайомимося з оснащенням підводних мешканців.
Пам’ятаєте загадку, яку загадав хобіту Фродо Горлум?
Фродо винайшов вірну відповідь. Ви також здогадалися, про кого тут ідеться. Звичайно ж, це риби – найтиповіші водні жителі. Подивіться, як будова їхнього тіла пристосована для існування в воді. Більшість риб має обтічну форму. Якщо обвести контур риб, то одні з них будуть схожі на торпеди, інші – на стріли. Тіло багатьох з них сплющене з боків, тому, коли риба пливе, вона ніби розтинає воду.
Поверхня тіла у багатьох риб вкрита лускою, яка з’являється у молоді тоді, коли вона доросте до кількох сантиметрів. Луска може бути більшою чи меншою за розміром, але її кількість не змінюється. Луска – це тверді шкірні пластинки. У прадавніх морських жителів, а також в акул луска за будовою подібна до зубів. У костистих риб луска кісткова. Вона здебільшого має форму круглястих пластинок, задній край яких або рівний, або зазубрений.
Завдяки своїй формі луска не тільки захищає тіло риби від поранення, але й спрощує її пересування у водному середовищі. У деяких риб луску вкриває тонкий шар слизу, який служить своєрідним мастилом, що зменшує тертя і прискорює рух.
Коли людина гостює у підводному світі вона не може обійтися без повітря. Тієї кількості, яку ми можемозахопити з собою у власних легенях, достатньо максимум на три хвилини. А водні тварини вже кілька мільярдів років користуються власним пристроєм, який постачає їм кисень просто з води. Ви вже здогадалися, що мова піде про зябра.
Якщо ви купили рибу з крупною лускою, можете спробувати визначити її вік. Справа в тім, що на лусці можна побачити кільця, подібні до тих, які видно на пнях. Підрахуйте кільця, і ви дізнаєтесь, скільки років цій рибі.
Зябра – це тонкостінні вирости тіла, у яких проходить газообмін: до організму потрапляє кисень, а зайвий вуглекислий газ виводиться з нього у воду. Зябра бувають внутрішні або зовнішні. Зовнішні зябра зустрічаються у безхребетних тварин. Вони являють собою перисті, нитчасті або гребінчасті вирости на різних частинах тіла. У риб зябра часто вкриті кістяними пластинками і розташовані поруч з глоткою. У деяких риб, особливо тих, хто може виходити на сушу, в процесі дихання беруть участь не тільки зябра, але й плавальний міхур та лабіринтовий орган.
Густина риби трохи більша за густину води, тому вона повинна тонути у воді. Але в неї є спеціальний орган – плавальний міхур, заповнений повітрям. Коли він стискається, густина риби стає більшою за густину води, і риба може опуститися на дно. А коли міхур розширюється, вода виштовхує рибу на той рівень, де густина її тіла буде врівноважена. Отже, плавальний міхур потрібен рибам для того, щоб підійматися або опускатися у різні шари води. Коли риба пірнає, він стискується, коли виринає на _ мілину – розширюється. Цей пристрій дозволяє рибам не докладати надмірних зусиль для того, щоб залишатися на місці. Завдяки плавальному міхуру тіло риби знаходиться у рівновазі з водним середовищем. Втім плавальний міхур є не у всіх риб. Він не потрібен тим глибоководним рибам, які майже весь час проводять на дні.
Шкіра акул дуже довго була об’єктом дослідження. Вчені зацікавилися її будовою насамперед тому, що акули можуть розвивати велику швидкість, майже не звертаючи уваги на опір води. Здавалося б, чим більш гладка поверхня тіла, тим менше вода затримує її. Але шкіра акули – дуже жорстка, рибалки здавна використовували їі замість наждаку. Під час експерименту вчені ретельно відтворили з сучасних матеріалів шкірний покрив акули. Катер в «акулячій шкірі» показав набагато кращі результати, ніж інші учасники експериментальної гонки. Виявляється, виступи та западини, яких безліч на поверхні тіла акули, заважають воді весь час проводять на утворювати завихрення, що затримують рух.
Немає його і в акул, тому вони повинні протягом усього життя рухатися, щоб не потонути: густина тіла акули набагато більша, ніж води.
Придонні мешканці, які шукають здобич у мулі, дбають не про те, щоб утриматись на одному рівні – далі опускатися просто нікуди, – а про інші речі. Перед ними стоїть дві мети: не піднятися на поверхню і стати якомога непомітнішими. Тому форма їхнього тіла дуже відрізняється від «типової» для більшості риб. Вони також сплющені, але в іншому напрямку – спинно-черевному. Яскравим прикладом такої форми тіла є камбали та скати.
Органи руху риб – це плавці (назва виникла від слова «плавати»). Саме так вважали вчені довгий час, аж поки не зрозуміли свою помилку. Виявилося, що у пересуванні риби бере участь усе її тіло. Вона звивається у воді, виписуючи хвилясту лінію, м’язи хвоста та спини проштовхують її вперед, а плавці допомагають їй корегувати напрямок руху. Найбільший і найважливіший – хвостовий плавець. Грудні, спинні та черевні плавці зазвичай служать для стабілізації тіла риби під водою. За їхньою допомогою риба повертає, гальмує, зберігає рівновагу. Плавці важко порівняти з кінцівками наземних тварин, але у деяких випадках плавці можуть служити своїм хазяям замість рук або ніг. Наприклад, тригла, або морський півень, пристосував свої плавці для того, щоб навчитися ходити. Морський півень завдяки своїм незвичайним плавцям має вигляд істоти з риб’ячим тілом та лапками павука.
У водній товщі часто зустрічаються дивні риби, які також мають сплощене у спинно-черевному напрямку тіло. Це манти. Якщо поглянути на них зверху, то форма їхнього тіла буде схожа на ромб, а збоку вони майже плоскі. Їхнє пересування у воді нагадує політ птаха – настільки воно граціозне. Незважаючи на дуже великий розмір, манти цілком безпечні для людей.
Втім, водний простір населяють не тільки риби. Тут є багато створінь, які користуються своєрідними пристроями.
Розглянемо морських равликів. Від ворогів та водного тиску їх захищає черепашка, яка часто має примхливі форми. Завдяки тому, що равлики харчуються переважно рослинною їжею, вони обзавелися своєрідною «теркою» – радулою. Нею ці молюски подрібнюють їжу. З-під черепашки у равликів виступає нога – орган руху, за допомогою якої вони пересуваються з місця на місце. Мускули ноги роблять хвилеподібні рухи, і равлик таким чином просувається вперед. Двостулкові молюски також мають ногу, хоча й не всі. Ті, що мешкають на скелях або на підводних рослинах, винайшли спосіб прикріплюватися до них, щоб не докладати зайвих зусиль. На кінці ноги у таких двостулкових молюсків знаходяться залози, які виробляють клейкі нитки, що швидко твердіють у воді. Люди помітили таку властивість і почали збирати ці нитки, щоб виготовляити з них одну з найбільш дорогих тканин – вісон.
Губки належать до найпростіших за будовою багатоклітинних організмів. їхнє тіло, яке може приймати у різних видів неоднакову форму, нагадує холодець, який пронизує безліч маленьких отворів. Ці істоти дуже давні, але майже не змінилися за мільйони років. А навіщо? Все життя губки складається із засмоктування води. Разом з водою через її тіло проходить їжа – дрібні частки органіки. Ними і живляться губки.
Оскільки тіло губки не має такого захисту, як, скажімо, у молюсків, вона має властивість, що може здатися фантастичною. Якщо губку протерти крізь дрібне сито, вона розпадеться на окремі клітини. Але залиште посудину з клітинами у спокої і через деякий час подивіться на неї знову. Ви не повірите власним очам: губка знов стане цілою. Її клітини якимось чином пам’ятають, що колись складали одне ціле.
Кишковопорожнинні тварини, як свідчить їхня назва, мають дуже просту будову: кишка, яка нагадує мішечок, закінчується ротовим отвором, який часто оточують рухливі щупальця, що захоплюють їжу. До кишковопорожнинних належать дуже несхожі між собою істоти: гідри, медузи, корали. Деякі з цих створінь мають небезпечну зброю – жалючі клітини, які заряджені отрутою. В одних видів вміст жалючих клітин може викликати опік, у інших викликає миттєву смерть. Цікаво, що сила цієї зброї набагато перевищує рівень, необхідний для полювання. Так, людина не входить до списку істот, якими харчується медуза, але отрута деяких видів медуз для людей смертельна. Наприклад, від жалючих клітин морської оси щороку гине не менше людей, ніж від зубів отруйних змій. Медузи не мають ані хвоста, ані плавців. Для пересування вони користуються своїм куполом, який то розкривається, заповнюючись водою, то скорочується. Водні струмені проштовхують медузу вперед.
Голоси під водою
Ми звикли до виразу «німий як риба» і вважаємо, що у підводному світі панує тиша. Але це – тільки міф. Підводні істоти зовсім не проти побалакати між собою, а деякі могли б зробити кар’єру співаків. Давайте послухаємо розповідь очевидця, що зіткнувся з рибами, яких ніяк не можна вважати німими: «У квітні 1860 року я знаходився на одній з рік о. Борнео; коли настав приплив, залунала якась дивна музика, що доносилася, мабуть, з води і була схожа на спів сирени чи звуки органа. Звуки ставали більш гучними та чіткими, коли я опускав голову під воду». Інший мандрівник згадує про те, як одного разу весь екіпаж корабля був наляканий шумом, схожим на барабанний бій або шипіння киплячої води. Весь цей галас здіймали рибки, які належать до сімейства барабанщиків. їхній репертуар включає звуки дзвонів, органа і навіть жаб’яче квакання. Але найпоширеніший звук – барабанний дріб, за який рибки і отримали свою назву. Вчені ще й досі не з’ясували, яким чином барабанщики «співають» і для чого їм це. Більшість дослідників вважає, що таким чином барабанщики відлякують ворогів.
Деякі риби починають видавати звуки тільки тоді, коли вони розлючені. Наприклад, риба-місяць, яка водиться в Середземному морі, починає рохкати, наче свиня. Судак, відганяючи від свого гнізда інших риб, попереджує їх низьким ударним звуком. А ось риба-жаба квакає тільки у шлюбний період, щоб привернути до себе увагу. Буркотливий гурамі цілком виправдовує свою назву. Він видає звуки, схожі на буркотіння або мурчання. Наші добрі знайомці бички видають квакання, що переходить у скрипіння або верещання, яке самиці чують на відстані чотирьох-п’яти метрів. Більше й не потрібно: бички мешкають зазвичай великими групами, тому на такій відстані обов’язково знайдеться кілька потенційних наречених. Цікаво, що згоду на сімейне життя самиця-бичок також подає голосом – видає тоненький писк.
В’юни, яких витаскують з води, іноді тоненько пищать. Це явище пояснюється тим, що в’юни використовують кишечник як другу дихальну систему. Коли повітря у воді не вистачає для того, щоб дихати зябрами, в’юни підіймаються на поверхню та заковтують повітря.
Раки-лускуни мають власний «інструмент» і власну музику. Їхні клешні видають голосний тріск, який приваблює самиць цього виду.
Стінки кишечника пронизані численними кровоносними судинами, тому здатні працювати так само, як зябра. А коли рибку дістають з води, зовнішній тиск зменшується і повітря починає виходити через анальний отвір. Інші риби насправді також не мовчать. Але голосів у звичному смислі цього слова в них немає. Замість них вони використовують воду та власний хвіст, а іноді – щелепи. Коли риба з силою б’є хвостом по воді, інші сприймають це як сигнал «Рятуйтеся, хто може!».
Серед співаків підводного царства першість потрібно віддати китоподібним. Саме серед них зустрічається найбільша кількість вокалістів. У північних морях живуть білі кити – білухи. Вони не такі великі, як, скажімо, гренландський кит, але їхній розмір також вражає. Ті, хто хоча б раз чув, як білухи співають, запам’ятає цю мить на все життя: їхній репертуар включає свист, стогін, клекіт та гучне ревіння.
Горбача іноді називають «співаючим китом». Його пісні лунають над океаном годинами. Горбачі то скавчать, то бурмочуть, то вищать на високих нотах. У кожного кита – власна пісня, за якою його можна пізнати. Один «виступ» може тривати від десяти до тридцяти хвилин. Голос у цих китів настільки сильний, що невеликі судна починають вібрувати.
Дельфіни також можуть і співати, і говорити. їм доступно набагато більше звуків, ніж нам, але найцікавіше те, що ці звуки складаються в цілу мову. Як і у багатьох тварин, більшість «слів» цієї мови пов’язана з конкретними ситуаціями. Вченим поки що відомі декілька основних сигналів: «Небезпека!», «Всі сюди!», «Тут багато їжі», «Допоможіть!». За допомогою своєї мови дельфін иможуть освідчуватися в коханні, звати до себе малюків і навіть… координувати свої дії під час полювання на риб.
Вчені вважають, що пісні горбачів – не просто обмін сигналами, а справжнє спілкування. На користь цього говорить той факт, що кожного року поряд зі старими «мотивами» з’являється декілька нових.
Найцікавіше те, що дельфіни, спілкуючись між собою, відтворюють інтонації того співрозмовника, до якого хочуть звернутися. На жаль, людина не може вимовити більшість звуків мови дельфінів, тому при спілкуванні з ними (у дельфінаріях та дослідницьких центрах) найчастіше використовують жести.