А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для всієї камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, що тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити жартуючи:
– У пана Яцьківського, – казав він серйозно, – воша теж дурно не лізе… Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки…
Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?
– …Пан Яцьківський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить за блискучим минулим Степана Баторія… А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну бльондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..
Це, повторюю, була між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день-у-день разів п’ять-шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова, як носія великодержавного шовінізму.
Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку, – розповідав, – снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля…
– Весна, – казав, – часто сниться мені.
Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахла йому – рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торічним гноєм… І птиця у високому небі кричала.
– Такий сон, – говорив мені Фавст. – Що він має значити?
Я, пам’ятаю, не відповів тоді Фавстові, бо з цікавістю прислухався до розмови Маламета з паном Яцьківським:
– У тибє болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий коліт, когда з меня кров капает, когда… – і ти ругаєш. Я, как я должен?..
– Кумедія, їй-богу, – щиро, по-селянському, сказав мені Фавст. – Мені такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться…
…Поднимайсь!
У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
(Декілька слів про Конончука. – Авт.).
Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тіло і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на поміст… Висівки сиплються – така нужа!
Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну бльондинку за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…
– Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання збоку Фавста до Клєнцова, – у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?
(Мотив цей розробити. – Авт.).
Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, і книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою, дивиться у вічі Фавстові.
– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…
Фавст щиро сміється:
– Що мені блатні, – каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…
…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі «дядюшка» з далекого Поділля.
На цьому місці між Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все таки огризнутися:
– П’ять месяцев, ґосподін Фавст, ето єщо нє трьопка, а ти… ти опрєдєльонно пайдьош в зємєльний камітєт спасать самостєйную…
– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі, кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнідий якийсь на виду, цинічно-нахабний – Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвище – «зла собака»); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя, так ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.
Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз-у-раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:
– В чьом обвіняют тєбя?..
Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав із себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка з Поділля.
Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі, гранітні Фавстові очі – там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, – але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно відповідав запитанням:
– За що? Ая, повстання.
Така відповідь нервувала Бейзера, – він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя.
– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукнув Бейзер.
Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений докраю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…
Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.
Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:
– Ей, ти… как тебя? Чєво ржош, чєму ти радуєшся?..
Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зі зла:
– Арєстант – тоже человєк… Да.
– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.
І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись з камери.
А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
– Ґдє твоя нара? – запитав.
– Третя.
Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»
– «Хрістос Васкрєсє» – тоже твайо? – запитав з іронією Бейзер.
– У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.
– Троє суток карцера… без хлеба, кровать прівінтіть.
Бейзер скаженів.
– Кто бросіл окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашкі, стекло, ложкі, ножі… Провєріть, отобрать!.. На трі дня поднять в камере нари, староста.
– Слушаюсь.
(Додати деякі деталі. – Авт.).
– …Камєру лішіть на неделю пєрєдачі… забил, за окурок – суткі карцера. Я… протест і бандітізм.
Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:
– Вєдь билі же коґда-то тюрьми, сидєлі, живиє, люді…
За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.
Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам’яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голову об стінку – всього було, все бачив і чув старий карцер.
Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
Фавст розповідав свою історію немудру так:
– Коли мене Бейзер, – каже він, – кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?
Я загнув йому матюка у вічко і, повіриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з’ясувати собі.
Горіла голова, а тюрма, – уяви собі, наша велика тюрма, виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…
І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, ніби кажу йому, – хай скрізь – тюрми, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і леґенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж леґенди.
…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цілком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцері:
Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
Фавст притулився щокою до холодної стінки і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте?»… Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебільшого, намір у деспотів»…
…Так знайте, – говорив до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.
Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однороґова, говорив ніби до нього:
– Каже мені Однороґов: «Ти, Конюшина, трудового проісхождєнія, ти – бедняк, ти получіл образованіє, ти, наконец, не Грицько ілі Омєлько какой-то… но, почему, із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»
Конюшина відповідав:
– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…
Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?
Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:
– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.
…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.
– Дзинь-бом, дзинь-бом…
(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).
– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…
Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…
На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…
І знову співали старої тюремної пісні:
– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь…
Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:
«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»
Далі все було засмальцоване, так що годі прочитати.
Фавст стояв і довго думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників…
– «Остання ніч», – зафіксувала його пам’ять. – Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини?
Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…
– …Сьогодні – багата кутя, ая… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвічувала:
«Святий вечір, діти, надходить, – казали, – не пустуйте!»…
І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи: «Перший пиріжок, мамо, мені!»
– «Добре, Яцю, тобі. А кому ж? Тільки тобі!» – гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.
А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч – Настусю, і бавив обох, ая…
Повз них проходила горда Оксана, вона старша була і робітниця в матері найперша; в Оксанчиній косі, пам’ятаю, маком синіла стрічка…
– «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тоді до мене, засміялася:
– Отакої, паничу наш, – сказала, – на вулицю нівроку вам, навідується, а дров урубати, то… «хай тато».
Пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:
– Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, тая… Та всім убогим людям дадуть землі…»
Надходила багата кутя, Святий вечір. (Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавстового батька. Скрині. Хлипало у бур’янах зотліле село. Образ матері. – Авт.).
– «Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві».
(Змалювати до дрібниць сцени бою. На чолі загону – Прокіп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволів у карцері. – Авт.).
Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…
Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:
– Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.
Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.
Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.
Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:
– У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.
Він повертався до Клєнцова:
– Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»
Маламет молився богові. Вечір, ніч.
Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського: