– Певно, араби, – пробурмотів сам собі Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що їм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!
Човен надійшов ще ближче.
– Гей, люди! – гукнув Олмейр.
Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як і раніш. Тоді затремтіли кущі просто нього, й тишу ночі порушив стукіт весел у кочетах. Човен саме минав кущі, й Олмейр ледве міг роздивитися над берегом обриси чоловічої голови й плечей.
– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.
Поважний голос одповів:
– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабів тут нема.
Серце Олмейрові скинулось од радощів.
– Дейне! – вигукнув він. – Нарешті! Нарешті! І вдень, і вночі чекав я на тебе. Майже втратив надію, що ти вернешся.
– Ніщо не могло мене спинити вернутися сюди, – відповів той майже жорстоко. – Навіть смерть, – пошепки додав він сам до себе.
– Це мова приятеля і дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своїм людям варити рис у моїй садибі, поки ми з тобою поговоримо в хаті.
На ці запросини не було відповіді.
– Що таке? – занепокоєно спитав Олмейр. – Сподіваюся, бригові нічого не сталося?
– Бриг там, де ніхто з оранґ-бленда не може покласти рук на нього, – відповів Дейн з виразом суму в голосі, чого Олмейр не спостеріг у своєму хвилюванні.
– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоїх людей? Я бачу лише двох з тобою.
– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоїй оселі, й тоді ми поговоримо. Тепер я мушу їхати до раджі.
– До раджі? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?
– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелі. Я мушу бачити Лакамбу сьогодні.
– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерішуче запитав Олмейр.
– Хіба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.
Невиразні обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, і він зі свистом вирівнявся, обдавши Олмейра дощем каламутної води, тоді як він нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.
За коротку мить човен опинивсь у смузі світла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чітко вирізьбились постаті двох людей, схилених над веслами, та третього на кормі, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розміру.
Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу світла. За якусь хвилину до нього долинув із-за річки гомін голосів. Він бачив смолоскипи з запалених гілок, що люди витягли з багаття, й на мить угледів огорожу, біля якої вони товпились. Тоді вони, певно, увійшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало від себе лише тьмяний мерехтливий відблиск.
Олмейр великими кроками попростував додому, замислений і занепокоєний. Він не міг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, і Лакамба – обоє дуже зацікавлені в успіху його справи. Чесність для малайців – дурниця, але навіть малайці мають досить тями, щоб зрозуміти свої власні інтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут він побачив, що стоїть біля сходів на веранду свого будинку. З того місця, де стояв, бачив обидва рукави річки. Головне річище Пантаї заховала суцільна темрява, бо багаття біля садиби раджі вже згасло; але коліно Самбір-річки він бачив, і очі його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, і то тут, то там крізь бамбукові їхні стіни блимало тьмяне світло, а на містку, який будували через річку, горіли димні смолоскипи. Ще далі, де острів кінчався невисоким рогом над малайськими хатками, стриміла темна маса будівель.
Міцно збудований на твердому ґрунті, яскраво освітлений ясними білими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бін-Селіма, найбагатшого торгівця Самбіру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й він загрозився кулаком до будівель, що, виразно говорячи про статки, ніби згорда глузували з власної його недолі.
Повагом зійшов сходами до будинку.
Посеред веранди стояв круглий стіл. Парафінова лампа без дашка яскраво освітлювала три внутрішні боки веранди. Четвертий одкритий бік виходив на річку. Поміж кострубатих стовпів, що підпирали високу покрівлю, висів розідраний плетений параван. Стелі не було, й яскраве світло лампи переходило вгорі в сутінок, який губивсь у темряві поміж кроков. Передню стінку поділяли надвоє двері, закриті червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у задній стінці вихід до двору та до кухні, виходила жіноча кімната. В одній із бокових стінок веранди були двері. Наполовину зниклий надпис «Контора Лінгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, які мали такий вигляд, ніби їх дуже давно ніхто не відчиняв. Близько другої бокової стіни поставлено було крісло-гойдалку, а біля столу і далі на веранді чотири дерев’яні крісла, що стояли якось сумно односторонь, ніби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висів старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаєць, з повитою червоним перкалем головою. Це був один із невільників у Олмейровій господі, «мої люди», як звик він їх називати. Навколо лампи кружляли в дикім танку численні нічні метелики під натхненну музику силенної сили москітів. Під покрівлею з пальмового листя бігали по бантинах ящірки, ніжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпів веранди мавпа, що заховалася на ніч під стріху, виглянула зі свого схову й посміхнулася Олмейрові, почепившись за бамбукову жердину під покрівлею й сипонувши на занедбаний стіл цілий дощ пороху й трухи з сухого листя. Підлога була нерівна, з силою зів’ялих рослин та сухої землі, розкиданої навколо. Вражала страшенна нечепурність і занехаяність. Величезні червоні плями на підлозі та стінах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сік. Легенький вітрець ворушив розідраний параван, несучи з лісу за річкою ледве чутні нездорові пахощі гнилих квітів.
Під важкими кроками Олмейровими зарипіла підлога веранди. Малаєць у кутку ворухнувся неспокійно, щось незрозуміле промимривши. Позад завішених дверей вчулося легке шарудіння, і ніжний голос спитав малайською мовою:
– Це ви, тату?
– Так, Ніно. Я голодний. Хіба вже всі сплять?
Олмейр говорив весело і з задоволеним виглядом сів у крісло біля столу. Із-за завішених дверей вийшла Ніна Олмейр разом із старою малайкою, що принесла повну таріль риби та рису, глек води й півпляшки вина. Дбайливо поставивши перед господарем надтріснуту шклянку та поклавши олив’яну ложку, вона тихо вийшла. Ніна стала біля столу, одною рукою злегка спираючись на край, а другу спустивши вздовж тіла. Обличчя повернула до темряви зовні, крізь яку її замріяні очі, здавалося, бачили якесь видовище, що викликало в неї вираз нетерплячого чекання. Вона була висока на зріст, як на полукровку. Мала гарний батьків профіль, який трохи відмінювала, надаючи більшої сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину від предків по матері – піратів Сулу. Твердо окреслені вуста, злегка розтулені, показували блискучу білу смужку зубів, надаючи відтінку лютости й виразу нетереплячого чекання на її обличчі. В гарних чорних очах сяяла ніжність і лагідність, властива малайським жінкам, а крізь них проглядав проблиск думки розвиненого інтелекту. Вона стояла тут, уся в білому, гнучка, струнка, замріяна. Широко розплющені очі дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме іншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечі, й на їхньому тлі блідо-оливкове обличчя видавалося ще блідішим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.
Олмейр жадібно допався до рису, але, проковтнувши кілька ложок, спинивсь і, держачи ложку в руці, з цікавістю поглянув на дочку.
– Чи ти чула, Ніно, як з півгодини тому тут проходив човен? – спитав він.
Дівчина скинула на нього швидкий погляд і, відійшовши далі від світла, стала спиною до столу.
– Ні, – повільно відказала вона.
– Тут був човен. Нарешті! Сам Дейн, але він поїхав до Лакамби. Я це знаю, бо він мені сказав. Я розмовляв з ним, та він не міг зайти сюди сьогодні. Сказав, прийде завтра.
Проковтнувши ще ложку рису, говорив далі:
– Я майже щасливий сьогодні, Ніно. Вже бачу початок тієї довгої дороги, що виведе нас із миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звідси. Я і ти, моя люба дівчинко, а тоді…
Підвівшись од столу, він спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарівне якесь видовище.
– А тоді, – провадив він, – ми будемо щасливі, ти і я. Житимем у багатстві й шані далеко звідси й забудемо це життя, всі зусилля і все лихо!
Він наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою її волосся.
– Не варто звірятися на малайців, – додав він, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжній джентльмен. Справжній джентльмен, – повторив він.
– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Ніна.
– Звичайно. Ми виїдемо завтра, – мовив радісно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, моє мале дівчатко?
Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи її дитинства, коли вони обоє бачили весь світ одне в одному.
– Я рада, – промовила вона дуже тихо.
– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляєш, що це таке. Сам я не був у Європі, але часто чув, як моя мати оповідала про неї, й, здається, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкішне життя. Побачиш сама.
І знов стояв він мовчки біля дочки, дивлячись на чарівне своє марево. Потім загрозився кулаком сонному селищу.
– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув він. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.
Тоді поглянув на річку й спокійно зауважив:
– Знов буде буря. Та дарма! Ніякий грім мене сьогодні не розбудить. Цього я певний. На добраніч, моє дівчатко! – пошепки сказав він, пестливо цілуючи її у щоку. – Сьогодні ти ще не видаєшся щасливою, та завтра у тебе буде радісне личко. Так?
Ніна мовчки слухала батька. Обличчя її було нерухоме, напівзаплющені очі ще дивились у темряву, що тепер ніби заворушилася. Важкі грозові хмари повзли із-за пагорків, змітаючи зорі та проковтнувши небо, ліс і річку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було відчути дотиком. Легенький вітрець завмер, але далекий гуркіт грому та бліде полум’я блискавки застерігали, що наближається буря. Зітхнувши, дівчина повернулася до столу.
Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.
– Візьми лампу, Ніно, – сонно пробурмотів він. – Тут повнісінько москітів. Іди спати, доню!
Та Ніна, винісши лампу, знову вернулася на веранду й стала біля билець, обхопивши руками стовп і жадібно вдивляючись на Пантаї. І стоячи нерухомо у гнітючій тиші тропічної ночі, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила ліс понад обома берегами річки, бачила, як згиналися додолу дерева під лютим подихом бурі, що все наближалася. Вгорі річка клекотіла білою піною, а чорні хмари, кублячись химерними силуетами, бігли низько над розгойданими деревами. Навколо неї була ще тиша, та вона чула, як виє, наближаючися, вітер і січе зливою хвилі збуреної річки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, і після сліпучого їхнього світла ще чорнішою здавалася ніч. Нарешті, вітер налетів на низовину річки. Під дужими його поривами затремтів будинок, а дощ залопотів по покрівлі з пальмового листу. Гуркіт грому не вгавав, а блискавки, не згасаючи й на мить, освітлювали розбурхану річку, що несла колоди та величезні дерева, зламані якоюсь лютою немилосердною силою.
Нічна гроза не турбувала батька, й він міцно спав, забувши свої надії, своє лихо, своїх друзів та недругів. А дочка стояла нерухомо, жадібно вдивляючись занепокоєними очима на широку річку при світлі блискавок.
Розділ II
Коли, піддаючись раптовому бажанню Лінгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дівчиною, ніхто й не знав, що цікава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всіх родичів та знайшла собі білого батька, затято билася нарівні з усіма на борту піратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленні недобитки їхні, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубі, під купою мертвих тіл та тих, що конали, знайшов її старий Лінгард та переніс на борт «Блискавки», а тоді малайське судно запалили й пустили за течією. Вона була при пам’яті і в тиші тропічного вечора, тиші, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутінок єдине на світі, дороге її серцеві. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливі руки перев’язували їй рану, мовчки дивилася на погребне багаття відважних людей, якими так захоплювалась і так добре їм допомагала в бійці з грізним Раджою Лаутом.
Легкий вечірній бриз посував бриг на південь, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрії, немовби там зійшла зоря. Далі й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму відбивало коротку мить невидиме полум’я, а тоді все зникло.
Дівчина розуміла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе її життя. Тепер вона буде невільницею десь у далекій країні, поміж чужих людей, у невідомому й, можливо, жахливому оточенні. Маючи чотирнадцять років віку, вона розуміла своє становище й зробила висновок, єдиний можливий для малайської дівчини, що рано доходить пори під тропічним сонцем та свідома своєї принади, бо не раз чула, як із захопленням розмовляли про неї молоді сміливі вояки з батькового екіпажу. Невідоме майбутнє лякало її, проте вона чекала його зі спокоєм, властивим її народові. Вважала навіть його природним. Хіба вона не дочка вояки, переможеного в бійці, і хіба не по праву належить тепер переможцеві-раджі? Навіть помітна дбайливість грізного старого раджі виникла, на її думку, від захоплення його полонянкою. Це викликало у неї пиху й полегшило на мить свідомість гіркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високі мури, спокійні садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела її доля, – вона краще воліла б смерть, бо ненавиділа насильство й боялась його. Вона бачила в уяві інше, звичайне для малайської дівчини життя – тяжка праця та палке кохання, інтриги, золоті прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таємний вплив, що є одним з нечисленних привілеїв напівдикого жіноцтва. Та її доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоїсь незрозумілої примхи його серця, уготувала їй дивне і, як на її думку, жахливе життя. Вона все перетерпіла – і примус, і вчення, й нову віру – зі спокійною покірністю, що приховувала її зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозуміла трохи нову віру, якої добрі сестри навчали її, засвоївши з неї дуже легко лише забобони. Називала Лінгарда батьком і поводилася з ним ніжно й лагідно під час його коротких бурхливих одвідин, твердо переконана, що він – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хіба він не був і тепер її господарем? І всі ці довгі чотири роки вона плекала в серці надію сподобатись йому й, кінець кінцем, стати йому за жінку, порадницю й керівницю.
Наказ Раджі Лаута розвіяв ці дівочі мрії про майбутнє, давши до Олмейрових рук фортуну, якої юнак так палко сподівався. Одягнена в ненависне європейське вбрання, тоді як на ній зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вівтарем поруч з невідомим, незадоволеного вигляду білим чоловіком. Нелегко було й Олмейрові. Він відчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум і страх перед тестем, а також міркування про свій добробут удержали його від бешкету. Даючи присягу вірності перед вівтарем, він потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часі гарної малайки. А дівчина, досить затямивши з науки в монастирі, знала, що, згідно законів білих людей, вона буде не невільницею Олмейрові, а його дружиною, й дала собі обіцянку поводитись із гідністю в новому своєму становищі.