Труднощі в житті Олмейровому не зменшились од присутності дівчини в Самбірі. Метушня, що зчинилася була з її прибуттям, стихла, правда, і Лакамба не поновляв своїх одвідин. Щось за рік після того, як приїздили голландські військові човни, вернувся з прощі до Мекки Абдулин небіж Саїд Решид, здобувши собі зеленого жакета та пишний титул хаджі. На палубі пароплава, що привіз його, пускали ракети, а в садибі Абдули гупав усю ніч барабан. Бенкет по хатах затягся аж до ранку. Решид був улюблений небіж Абдули та його спадкоємець. Щасливий дядько, зустрівши якось Олмейра на березі, спинився чемно обмінятися привітаннями й попрохав урочисто побачення. Олмейр сподівався якогось шахрайства, в усякому разі, чогось неприємного, але, звичайно, згодився, удаючи навіть, що дуже радий. Другого дня, саме після заходу сонця, в супроводі кількох інших сивобородих шкарбунів та самого небожа, прибув Абдула. Молодик – розпусний та підтоптаний на вигляд – удавав абсолютну байдужість до події. Коли носії смолоскипів збилися купою внизу біля приступок, а гості розсілися на різноманітних покалічених стільцях, Решид став односторонь, далі від світла, з величезною увагою роздивляючися свої маленькі аристократичні руки. Здивований такою урочистою поведінкою одвідувачів, Олмейр угніздився на край столу з властивим йому браком пихи, що одразу спостерегли араби з поважним незадоволенням. Та Абдула почав промову, дивлячися повз Олмейра на червоне запинало, що висіло на дверях, тоді як легке його тремтіння говорило про присутність жінок по той бік. Почав із витончених компліментів Олмейрові з приводу довголітнього їхнього сусідства та приязні й прохав Аллаха дарувати йому ще більше років життя, щоб звеселяти собі очі, дивлячись на любого свого приятеля. Делікатно натякнув про ту виключну повагу, що виявила Олмейрові голландська комісія, і зробив звідси приємний для Олмейра висновок про величезний вплив його поміж свого білого народу. Він, Абдула, теж користується впливом поміж арабів, а небіж його, Решид, одержить у спадщину і його соціальне становище, й величезні статки. Тепер Решид – хаджі. У нього є вже кілька жінок-малайок, провадив Абдула, та час уже мати йому укохану жінку, першу з чотирьох, яких дозволяє Пророк. І, говорячи далі, з добре витриманою чемністю, він пояснив враженому Олмейрові, що коли на те його воля і він оддасть дочку істинновірному та доброчинному чоловікові Решидові – вона буде господинею пишної Решидової оселі й першою жінкою найповажнішого араба на острові, коли його, Абдулу, всемилостивий Аллах покличе до радощів раю.
– Ти знаєш, туане, – мовив він наприкінці, – інші жінки будуть лише її невільницями, а Решидова оселя велика. Він привіз із Бомбею величезні дивани, коштовні килими та європейські меблі. Там є також велике свічадо, вправлене в рамці, що сяє, наче золото. Чого більше бажати дівчині? – І поки Олмейр мовчки з жахом дивився на нього, Абдула сказав конфіденційним тоном, махнувши рукою своїм провожатим, щоб одійшли, які матеріальні вигоди дасть йому цей шлюб, та запропонував Олмейрові три тисячі доларів на ознаку щирої приязні та як калим за дівчину.
Сердешного Олмейра мало грець не вхопив. Палаючи бажанням учепитись у горлянку Абдулі, він згадав безпорадне своє становище поміж цих свавільних людей, подумав про потребу бути обережним і вдався до дипломатії. Опанувавши своє збентеження, сказав чемно та холодно, що дочка його ще надто молода, мало не дитина, як на його думку, а туан Решид – правовірний та хаджі – не захоче, певно, мати невірну в своєму гаремі. Бачачи, що Абдула посміхнувся скептично на цю його останню увагу, не сказав більш нічого: не насмілився щиро відмовити, але й не дав ухильної відповіді, взагалі не промовив і слова. Абдула зрозумів, що ховалось у його мовчанці, та встав, прощаючись поважним «селям». Побажав своєму приятелеві Олмейрові жити ще тисячу років і пішов сходами, тоді як Решид поштиво підтримував його. Носії взяли свої смолоскипи, засипаючи іскристим дощем річку, й процесія рушила додому, лишивши Олмейра схвильованого, але задоволеного, що вони нарешті пішли. Він кинувсь у крісло й стежив за переблиском огнів поміж стовбурів дерев, аж поки вони зникли, й гомін голосів та тупотіння ніг заступила глибока тиша. Сидів нерухомо, поки зашелестіло запинало й на веранду вийшла Ніна та сіла в крісло-гойдалку, де сиділа звичайно щодня по кілька годин. Вона мовчки злегка похитувалася, напівзаплющивши очі, а довге волосся захищало їй обличчя від світла димної лампи, що стояла на столі. Олмейр крадькома глянув на неї, та обличчя її було нерухоме, як завжди. Вона поволі повернула голову до батька й, говорячи, на превелике його диво, англійською мовою, спитала:
– Це тут був Абдула?
– Так, – одповів Олмейр. – Допіру пішов.
– А чого він приходив?
– Хотів купити тебе для Решида, – брутально відказав Олмейр, підпадаючи під владу гніву та дивлячись на дівчину, ніби сподіваючись, що вона виявить якісь почуття.
Та Ніна сиділа нерухомо, замріяно дивлячись у темряву ночі.
– Бережись, Ніно, – промовив Олмейр, помовчавши кілька хвилин і встаючи з крісла. – Будь обережна, коли їздиш сама човном. Цей Решид – негідник, і хто знає, чого від нього можна сподіватися. Ти чуєш мене?
Тепер вона вже стояла, збираючись іти й держачись однією рукою за запинало на дверях. Повернулася назад, одкинувши рвучким рухом важкі свої коси на спину.
– Ви думаєте, він насмілиться? – шпарко спитала вона, а тоді, знов повернувшись іти, додала тихше: – Він не насмілиться. Всі араби боягузи.
Олмейр вражено подивився на неї. Не ліг одпочивати в гамак, а розгублено ходив по веранді, часом задумано спиняючись біля билець. Лампа згасла. Перші проміння світанку проглядали із-за лісу. Олмейр тремтів у вогкому повітрі. «Не розумію, – бурмотів він сам до себе, стомлено лягаючи. – Чорт розбере цих жінок».
Скидається на те, що дівчина хоче, аби її хто взяв звідси.
І він відчув, що в серце йому прокрадається якийсь незрозумілий жах, і знову затремтів.
Розділ IV
Цього року, коли вже майже кінчався південно-західній мусон, до Самбіру дійшли непевні чутки. Капітан Форд, одвідавши Олмейрову оселю, щоб погомоніти увечері з її господарем, привіз останні числа «Стрейтс Таймс», з новинами про Ачинську війну та про нещасливу голландську експедицію. «Накоди» з рідких торговельних прау, що приїздили річкою одвідати Лакамбу, обговорювали з ним справи й, поважно хитаючи головами, нарікали на вибагливість, суворість і деспотизм оранґ-бленда, наводячи, як приклад їхніх утисків, цілковиту заборону торгівлі порохом та пильний огляд усіх запідозрених торговельних суден у Макассарській протоці. Навіть лояльна душа Лакамбова почувала внутрішнє незадоволення, що в нього відібрано дозвіл на торгівлю порохом і несподівано конфісковано сто п’ятдесят барил цього краму канонеркою «Принцеса Амелія», коли, після небезпечної плавби, порох майже привезли в гирла річки. Цю неприємну новину сповістив йому Решид, що, після нещасливого свого сватання, поїхав у довгу мандрівку поміж островів з комерційною метою. Він купив пороху для свого приятеля, й коли вже вертався назад, вітаючи свою проникливість, яка допомогла йому щасливо уникнути небезпеки, митницький догляд одібрав у нього заказаний крам. Лють Решидова скерована була виключно проти Олмейра, якого він запідозрив у доносі голландській владі про ту запеклу боротьбу, що вели араби та раджа з племенами даяків у верхоріччі.
На величезне здивовання Решидове, раджа дуже незадоволено вислухав його скарги, не виявивши жодних ознак ворожості до білої людини. Справді, Лакамба дуже добре знав цілковиту непричетність Олмейрову до справ державних, і, опріч того, його поведінка до всіма гнаної людини зовсім змінилася після того, як новознайдений приятель Олмейрів, Дейн Марула, спробував замирити Лакамбу з давнім його ворогом.
Олмейр мав тепер приятеля. Незабаром після відбуття Решидового в комерційну його подорож, Ніна, пливучи повільно човном додому з самотньої своєї прогулянки, почула в одному з невеличких рукавів річки плюскіт, так немовби хто кинув у воду важку кодолу, потім до неї долинула повільна пісня малайських морців, якої вони співають, тягнучи щось важке. Крізь густий чагарник, що ховав закрутки річки, вона побачила високі щогли якогось європейськи оснащеного парусника, що стриміли вище верховіття невеличких пальм ніпа. Із бокового рукава бриг тягли в головне річище. Сонце вже сіло, й у скороминучому тропічному присмерку Ніна угледіла весь бриг, що повільно плив течією, повернувши прову до Самбіру, а вечірній вітрець надимав злегка фок-вітрило. Дівчина накерувала човна з головного річища в одну з численних узеньких проток поміж зарослими лісом острівцями й завзято гребла чорною сонною поверхнею води, простуючи до Самбіру. Її човен зачіпав пальми на березі та обминав мулкі мілини, звідки позирали байдуже на неї ледачі аліґатори, й саме коли запала темрява, виїхала в широке річище, де зливались обидва головні рукави річки. Бриг стояв уже там на якорі з прибраними парусами, впоперек поставленими реями й порожньою палубою, де не видко було жодної живої істоти. Щоб трапити до своєї домівки на низькому розі поміж двох рукавів Пантаї, Ніна мусіла переплисти річку дуже близько від брига. Понад берегами обох рукавів горіли вже вогні в хатках, одбиваючись на спокійній воді. Гомін голосів, випадковий плач дитини, швидкий уривчастий гук дерев’яного барабана разом з далекими окликами запізнених рибалок, що лунали в темряві, линули до неї через широку просторінь річки. На мить Ніна спинилася, вагаючись, раніш ніж переїздити річку. Така несподіванка, як оснащений європейськи парусник, трохи непокоїла її, але широчінь річки видавалася досить темною, щоб сховати маленький човен. Кількома ударами весел, розігнавши човна, дівчина приклякла навколішки на дні його й, перехилившись уперед, насторожено прислухалася до найменшого непевного згуку, керуючи до невеличкого причалу «Лінгард з Т-вом». Яскраве світло парафінової лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дівчині, але сам причал ховавсь у темряві похилих дерев на березі. Раніш, ніж Ніна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухляві палі великий човен, і до неї долинув шепіт розмови. Біла фарба човна і великий його розмір, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’їхала ближче, підтвердили її здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився. Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його від причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад їхнього двору. Зсівши на мулкому березі, попростувала втоптаною травою до будинку. Ліворуч, під кухонним накриттям, горіло червоне полум’я, відблиск якого вона бачила, минаючи бананові зарості, й у вечірній тиші бринів жіночий сміх. Ніна зробила висновок, що матері поблизу немає, бо сміх і місіс Олмейр не були близькими сусідами. Вона, певно, в хаті, подумала Ніна, легко збігаючи вгору дерев’яним помостом, що вів до задніх дверей вузького передпокою, який поділяв будинок на дві половини. За дверима стояв у чорній тіні вірний Алі.
– Хто тут? – спитала Ніна.
– Прибув якийсь вельможний малаєць, – одповів Алі приглушеним схвильованим голосом. – Він дуже багатий. З ним шестеро чоловік із списами. Справжній вояка, розумієш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяє. А які самоцвіти! Не йди туди, мем Ніно! Туан заборонив, але стара мем пішла. Туан буде гніватися. Милосердний Аллаху! Які самоцвіти має цей чоловік!
Минаючи простерту руку невільника, Ніна прослизнула в темний передпокій, де на червоному тлі освітленого зовні запинала близько другого його краю угледіла маленьку темну постать, що, зігнувшись, тулилася біля стінки. Її мати тішила свої очі та вуха тим, що відбувалося на веранді, й Ніна наблизилась до неї, щоб узяти й собі участь у рідкій розвазі, якою була їй всяка новина. Мати перепинила її простягненою рукою й приглушено пробурмотіла застереження поводитись тихше.
– Ви бачили їх, мамо? – пошепки спитала Ніна.
Місіс Олмейр повернула обличчя до дівчини. Запалі її очі якось дивно блищали в червоному сутінку передпокою.
– Я бачила його, – відповіла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кістлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбіру. Син неба, – мурмотіла стара жінка сама до себе. – Йди звідси, дівчино!
Обидві вони стояли близько біля запинала. Ніна хотіла поглянути в дірку, але мати її зі злою упертістю захищала свою позицію. Розмова на веранді на мить урвалась, але чути було віддих кількох чоловік, випадковий легенький брязкіт прикрас, стукіт металевих піхов або мідяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання кроків і на запинало лягла дебела Олмейрова тінь.
Обидві перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр підвівся, щоб одповісти гостеві. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.
– Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгівлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже ні, щоб ти не чув про мене в Макассарі. І коли тобі треба що купити, то не знайдеш тут. Я нічого не маю на продаж і сам нічого не купую. Йди краще до раджі, при денному світлі ти побачиш його оселю за річкою, там, де горять багаття на березі. Він допоможе тобі й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабів, – провадив він, гірко показуючи рукою на будівлі Самбіру. – Абдула саме такий чоловік, що тобі треба. Він усе купить і усе продасть. Вір мені, бо я знаю його добре.
Почекавши трохи на відповідь, додав:
– Усе, що я сказав, – правда, й більше нічого не можу сказати.
Стоячи позад матері, Ніна почула лагідний голос, що промовляв зі спокійною урівноваженістю, властивою вищим класам малайським.
– Хто може не вірити словам білого туана? Але людина шукає приятелів там, куди веде її серце. І хіба це теж не правдиво? Я прийшов, хоч уже й пізно, бо маю сказати тобі таке, що ти, можливо, радий будеш чути. Взавтра я піду до султана, купці шукають приязні великих людей. Тоді вернуся сюди для серйозної розмови, якщо туан дозволить. До арабів не піду, надто велика їхня лжа. Та й хто вони? Челака!
Олмейрів голос забринів у відповідь трохи ласкавіше.
– Добре, якщо бажаєш, я зможу повсякчас вислухати тебе взавтра, коли ти маєш що сказати мені. Але! Одвідавши султана Лакамбу, ти не захочеш вертатися сюди, інчи Дейне! Ось побачиш. Лише май на увазі, що я не хочу провадити жодних справ з Лакамбою. Можеш так і сказати йому. Але яка б могла бути в тебе справа до мене?
– Взавтра ми поговоримо, туане, тепер я вже знаю тебе, – відповів малаєць. – Я трохи розмовляю англійською мовою, отож ми зможемо говорити так, що нас ніхто не зрозуміє, а тоді…
Зненацька він урвав, здивовано спитавши:
– Що це за гармидер, туане?
Олмейр теж чув гармидер од боротьби за запиналом на жіночій половині. Очевидячки, цікавість Ніни почала перемагати перебільшене розуміння пристойності місіс Олмейр. Виразно чути було тяжкий віддих, а від фізичних їхніх змагань тремтіло запинало. Лунав голос місіс Олмейр, що сердито умовляла дочку зі звичайним для неї браком логічного зв’язку й багатством на лайку.
– Безсоромна дівчино! Хіба ти невільниця? – верещала розгнівана матрона. – Закрий обличчя, негіднице! Ти, біла гадюко, я не дозволю тобі!
На обличчі Олмейровому одбилося незадоволення, а також непевність, оскільки до речі встрявати до суперечки поміж матір’ю та дочкою. Він скинув поглядом на гостя-малайця, що мовчки чекав кінця події з виразом веселого здивовання, й, зневажливо махнувши рукою, пробурмотів: