«Але я буду милостивою, – править далі Гелен. – Ти житимеш, і це буде твоїм покаранням. Я тобі покажу, як легко могла б відправити тебе на смерть, яку ти заслуговуєш. Її портрет на коминку. Я пошлю в її вродливе личко кулю, яка мала б пронизати твоє боягузливе серце».
І вона це робить. Немає жодних сліпих набоїв або помічників, котрі гримають за сценою. Гелен стріляє. Куля, справжня куля, дірявить обличчя на фотографії і після цього вражає приховану пружину розсувної панелі в стіні. Й ось панель від’їжджає, а там – зниклі 647 тисяч доларів у стосиках банкнот і золота в мішечках. Просто чудово. Ви ж знаєте, як це. Черрі впродовж двох місяців вправлялася з мішенню на даху свого пансіону. Таке вимагає прицільної стрілянини. У скетчі дівчині довелося цілити в мідне кружальце лише три дюйми в діаметрі, прикрите шпалерами. І вона мала стояти безпосередньо в тому самому місці щовечора, і світлина мала стояти в точно такому ж місці, і стріляти треба було щоразу впевнено та несхибно.
Певна річ, старий «Арапахо» сховав скарби в таємне місце і, звісно, Джек нічого не взяв, крім своєї платні (що можна було б кваліфікувати як «отримання грошей за обтяжливих обставин», але це вже інша історія); і, певна річ, нью-йоркська дівчина була справді заручена з підрядником у Бронксі; тому Джек і Гелен щасливо закінчують сцену в подвійному нельсоні[7].
Після того, як Гарт і Черрі вимуштрували «Забави для мишей» до ідеалу, вони провели пробний виступ. Успіх був шалений. Це був один із тих рідкісних проявів таланту, який затоплює театр згори донизу. Балкон ридав, а партер фактично плавав у морі сліз.
Після прем’єри театральні аґенти повали буквально переслідувати Гарта та Черрі, тицяючи їм для підписання контракти й авторучки. П’ятсот доларів на тиждень – ось у що це вилилося.
Того вечора о пів на дванадцяту Боб Гарт зняв капелюха й побажав Черрі гарної ночі біля дверей її пансіонату.
– Пане Гарт, – сказала вона в задумі, – зайдіть-но досередини всього на кілька хвилин. У нас тепер з’явився шанс зробити щось добре й заробити грошенят. Що треба зробити, то це скоротити витрати до цента, наскільки це можливо, щоб зберегти все, що ми заробимо.
– Атож, – погодився Боб. – Така справа важлива. Можемо скористатися вашим досвідом – банківською системою. А я щоночі марю про те бунґало з японським кухарем і ні душі навколо. Усе, що може збільшити наші чисті прибутки, вартує моєї уваги.
– Зайдіть досередини на кілька хвилин, – повторила Черрі своє прохання, усе ще залишаючись у глибокій задумі. – Я маю пропозицію для вас, як суттєво скоротити наші витрати, і це допоможе вам із вашим майбутнім, а мені – з моїм. І це – ділова пропозиція.
«Забави для мишей» йшли з надзвичайним успіхом у Нью-Йорку впродовж десятьох тижнів – хороший показник для театрального скетчу, а потім із ними поїхали в провінцію. Не вдаючись у деталі, можна сказати, що це була дуже популярна вистава упродовж двох років, без навіть найменшого падіння популярності.
Сем Паккард, директор Театру Кітора в Нью-Йорку, так казав про Гарта та Черрі:
– Найпорядніша й найкраща маленька трупа, яка будь-коли приїжджала на гастролі. Настільки приємно читати їхні імена на афіші. Тихі, працьовиті, жодних істерик на кшталт Джонні та Мейбл, на роботу приходять із точністю до хвилини, прямують додому після виступу, і кожен із них порядний, як справжня леді. Не очікую, що колись матиму справу з акторами, котрі спричинятимуть настільки мало проблем і викликатимуть більше поваги до цього фаху.
А тепер, після такого довгого лущення шкарлупи, ми дісталися до ядра цієї історії.
Наприкінці свого другого сезону «Забави для мишей» повернулися до Нью-Йорка для нового виступу на відкритих естрадах і літніх театрах. Там ніколи не виникало якихось негараздів із потраплянням у програму. Боб Гарт майже сплатив своє бунґало, і Черрі мала стільки банківських книжок, що була змушена придбати в кредит книжкову шафу, щоб мати, де їх тримати.
Я кажу вам так, аби запевнити, навіть якщо ви не можете в це повірити, що багато, дуже багато людей на сцені – це люди з неабиякими амбіціями, так само, як слуга хоче стати президентом, або бакалійник, котрий хоче придбати будиночок у Флетбуші[8], або жінка, котра прагне змін на краще. І сподіваюся, що мені дозволять сказати, не для публікації, що для того, щоб досягнути успіху, вони часто творять справжні дива.
А тепер послухайте.
На першій виставі «Забав для мишей» у театрі «Вестфалія» в Нью-Йорку Вайнона Черрі дуже нервувала. Коли вона вистрелила у світлину кралі на коминку, куля, замість того щоб продірявити фото, а потім ударити в кружальце, поцілила в нижній лівий бік шиї Боба Гарта. Від несподіванки Гарт упав, як підкошений, тоді як Черрі артистично втрачала свідомість.
Глядачі вирішили, що їм показують комедію, а не трагедію, в якій учасники одружуються або миряться, зааплодували з великим захопленням. Єдиний чоловік, котрий зберіг голову холодною, – такий завжди з’являється в подібних випадках, – опустив завісу, і два гурти працівників сцени шанобливо й акуратно забрали Гарта та Черрі зі сцени. Почався новий номер, і веселощі продовжилися.
Театрали знайшли біля входу молодого лікаря, котрий чекав на пацієнта з букетом із рожевих троянд. Медик уважно оглянув Гарта й від душі зареготав.
– Про вас напишуть у газетах, старий друже, – таким був його діагноз. – Ще б на два дюйми ліворуч, і вам би перебило сонну артерію. А тепер нехай реквізитор перев’яже рану шматком мережива з плаття якоїсь дівчини й гайда додому, щоб вас перев’язав районний лікар, тоді з вами все буде гаразд. Даруйте, але я маю справді серйозний випадок.
Після цього Боб Гарт звів погляд і почав почуватися краще. А потім туди, де він лежав, зайшов Вінченте, мандрівний жонглер, справжній майстер своєї справи. Вінченте був серйозним чоловіком із Братлборо[9]. Вдома його звали Семом Ґріґґсом, і він посилав іграшки та солодощі додому двом своїм маленьким донечкам із кожного міста, в якому виступав. Вінченте їздив тими самими краями, що й Гарт із Черрі, і був їхнім приятелем у мандрах.
– Бобе, – серйозно зронив Вінченте, – я дуже радий, що не сталося гіршого. Бо маленька леді себе вже не тямить.
– Хто не тямить? – поцікавився Гарт.
– Та Черрі, – пояснив жонглер. – Ми не знали, наскільки серйозно ви поранені, тому тримали її подалі. Знадобилися директор і ще троє дівчат, щоб її втримати.
– Упевнений, що це була випадковість, – сказав Гарт. – І на Черрі не гніваюся. Вона кепсько почувалася, інакше б не змогла таке вчинити. Тому немає ніяких образ. Вона дуже ділова. Лікар каже, що вже за три дні я знову буде працездатний. Нехай не переживає.
– Чоловіче, – серйозно зазначив Сем Ґріґґс, наморщивши своє старе, м’яке та зморшкувате чоло. – Ви людина чи машина? Черрі плаче через вас, лементує «Бобе, Бобе» щосекунди, а вони її хапають за руки і не пускають до вас.
– А що з нею? – перепитав Гарт із широко виряченими очима. – Скетч за три дні знову зможемо показувати. Лікар каже, що я не дуже постраждав. Вона не втратить половини тижневої зарплати. Я знаю, що це нещасний випадок. То що з нею не так?
– Ви, мабуть, або сліпий, або бовдур, – зауважив Вінченте. – Дівчина вас кохає і мало з розуму не сходить через ваше поранення. Що з вами? Чи вона для вас нічого не означає? Хотів би я, щоб ви почули, як вона вас кличе.
– Кохає мене? – не повірив Боб Гарт, підіймаючись із купи декорацій, на якій лежав. – Черрі мене кохає? Ні, це неможливо.
– Хотів би я, щоб ви могли її бачити й чути, – гмикнув Ґріґґс.
– Але, чоловіче, – Боб Гарт опустився на крісло, – це абсолютно неможливо. Це неможливо, скажу я вам. Я ніколи навіть не мріяв про таке.
– Тут, – сказав мандрівний жонглер, – ніхто не може помилитися. Вона до безтями закохана у вас. Як можна бути таким сліпим?
– Але милий Боже, – дивувався Боб Гарт, спинаючись на ноги, – це даремно. Вже запізно, скажу я вам, Семе, занадто пізно. Цього не може бути. Це неможливо. Повне нерозуміння.
– Вона плаче за вами, – наполягав мандрівний жонглер. – З кохання до вас її троє заледве можуть втримати, і волає ваше ім’я так гучно, що вони не наважуються підняти завісу. Прокиньтеся, юначе.
– З кохання до мене? – вибалушив очі Боб Гарт. – Хіба ж я не сказав вам, що вже запізно? Адже ми з Черрі взяли шлюб ще два роки тому!
Золото, що блиснуло
Розповідь із моральним підтекстом завжди схожа на хоботок комара. Вона набридає вам, а потім впорскує крапельку отрути, щоби роздратувати вашу совість. Тож нумо спершу почнімо з моралі, аби покінчити з нею. Не все золото, що блищить, але мудра та дитина, яка закупорює корком свою пляшечку з кислотою для дослідів.
Там, де Бродвей огинає ріг площі, на якій стовбичить Справжній Джордж[10], розташований маленький «Ріалто». Там можна побачити акторів із околиці й дізнатися їхнє гасло.
– Ні, кажу я Фромену, ви не зможете мене отримати дешевше ніж за два долари п’ятдесят центів за виступ, інакше я йду геть.
На захід і на південь від оселі трагіків простяглися одна чи дві вулиці, де жителі іспансько-американської колонії туляться для того, щоб урвати собі хоч трохи тропічного тепла на цій холодній півночі. Центром життя в цій дільниці є «Ель-Реф’юджіо», кафе і ресторан, який обслуговує легковажних вигнанців із Півдня. З Чилі, Болівії, Колумбії, неспокійних республік Центральної Америки та запальних островів Вест-Індії прибувають сеньйори в плащах і сомбреро, котрих викидають, як палючу лаву, політичні виверження у своїх країнах. Сюди вони приходять, аби снувати плани, виграти час, залучити кошти, зацікавити флібустьєрів, нелегально переправити зброю та боєприпаси, провернути свої оборудки. В «Ель-Реф’юджіо» вони знаходять атмосферу, в якій почуваються як риба у воді.
У ресторані «Ель-Реф’юджіо» подають страви, особливо приємні для вихідців із країн Козерога та Рака. Там заради альтруїзму ми змушені ненадовго зупинити цю історію. О, гурмане, втомлений кулінарними вивертами галльського шеф-кухаря, тобі треба до «Ель-Реф’юджіо»! Тільки там можна знайти особливу рибу, ікталура блакитного[11] з Мексиканської затоки, запеченого по-іспанськи. Помідори надають їй барви, індивідуальності та душі, чилійська капуста дарує їй пікантності, оригінальності та краси, а незнані трави дарують винятковість і таємничість… Увінчування її досконалості заслуговує окремого речення. Навколо неї, над нею, під нею, біля неї – але ніколи в ній – нависає ефірна аура, настільки тонка та делікатна, що лише Товариство психічних досліджень може визначити її походження.
І не кажіть, що в «Ель-Реф’юджіо» в рибу кладуть часник. Це швидше дух часнику, що пролітає повз, легко поцілувавши страву, увінчану петрушкою, так само як поцілунки в житті є «безнадійною фантазією того, коли вдаєш, що цілуєш вуста, призначені для інших»[12]. А потім, коли офіціант Кончито приносить вам тарілку коричневих бобів і карафку вина, яке не без зупинок приїхало з Порту до «Ель Реф’юджіо» – ah, Dios[13]!
Якось із океанського лайнера лінії Гамбурґ–Америка, який стояв на причалі № 55, зійшов генерал Перріко Хіменес Віллабланка Фалькон, пасажир із Картахени. Генерал барву обличчя мав між рябою та гнідою, його талія становила сорок два дюйми, а зріст – п’ять футів чотири дюйми з підборами в стилі Людовика XV. Він мав вуса власника тиру, носив одіж техаського конгресмена й напускав на себе пихатий вигляд делегата з необмеженими повноваженнями.
Генерал Фалькон достатньо добре знав англійську, щоб поцікавитися, як зайти на вулицю, де стояв «Ель-Реф’юджіо». Коли ж він дістався до цієї дільниці, то побачив оголошення на вітрині представницького будинку з червоної цегли, на якому було написано Hotel Espanol. У вікні виставили аркуш паперу, на якому написали: Aqui se habla Español[14]. Генерал увійшов упевненим, що це дружній порт.
У затишному кабінеті сиділа пані О’Браєн, власниця закладу. Вона мала світле – ні, бездоганно біляве волосся. Щодо іншого, то вона була люб’язна й мала видатні форми. Генерал Фалькон підмів своїм капелюхом із широкими крисами підлогу й вичавив кілька іспанських слів, які звучали як петарди, що ляскають у вогні.
– Іспанець чи даґо[15]? – чемно поцікавилася пані О’Браєн.
– Я колумбієць, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю іспанською. У вашому вікні написано, що тут балакають іспанською. Як же це?
– Але ж ви тільки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.
У готелі «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кімнату й облаштувався в ній. Під вечір він вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамірного міста Півночі. Коли він прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браєн.
«Це тут, – сказав сам собі генерал, без сумніву, своєю мовою, – має жити найвродливіша сеньйора на світі. У Колумбії я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж ні! Не генералові Фалькону думати про вроду. Моя відданість належить моїй країні».
На розі Бродвею та Малої Ріалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решітка одного автомобіля штовхнула його на віз, навантажений апельсинами. Водій таксі ледь не наїхав на нього й вилив на голову гостя міста ціле цеберко прокльонів. Генерал дістався до тротуару й знову отетерів, коли свист від деко для арахісу гаряче дмухнув йому вухо.
– Yalgame Dios[16]! Яке ж пекельне це місто!
Коли ж генерал нарешті вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примітили одночасно два мисливці. Один із них був «Забіяка» Мак-Ґайр, спортивна система котрого вимагала використання міцної руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевої рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлі, спортсмен із витонченішими методами.
У нападі на очевидну для них здобич пан Келлі був швидшим. Його лікоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Ґайра.
– Вали звідси! – жорстко наказав він. – Я його першим побачив.
Мак-Ґайр утік, наляканий вищим розумом.
– Даруйте, – звернувся пан Келлі до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпі, еге ж? Дозвольте мені вам допомогти.
Він підняв капелюх генерала й струсив із нього пил.
Методи пана Келлі не могли не досягти успіху. Генерал, здивований і збентежений гамірними вулицями, вітав свого визволителя як кабальєро з якнайбезкорисливішим серцем.
– Я б волів, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браєна, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе місто цей ваш Нуева Йорк!
Ввічливість пана Келлі не дозволила б покинути шанованого колумбійця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Біля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боці вулиці засяяла скромна підсвічена вивіска «Ель-Реф’юджіо». Пан Келлі, котрий знав усі вулиці без винятку, називав це місце «притулком для даґо». Усіх іноземців пан Келлі класифікував за двома категоріями – даґо та французи. Він запропонував генералу податися туди та закріпити їхнє знайомство, що ґрунтувалося на ще не застиглому фундаменті.
За годину генерал Фалькон і пан Келлі ще сиділи за столиком у куточку змовників «Ель-Реф’юджіо». Між ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довіряв таємниці своєї місії до Estados Unidos[17]. Він тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – дві тисячі карабінів Вінчестера – для колумбійських революціонерів. У його кишені був чек із Карфаґенського банку на 25 тисяч доларів. За іншими столиками інші революціонери також гучно лементували про свої політичні таємниці своїм товаришам-змовникам; але ніхто не був таким галасливим, як генерал. Він грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своєму супутнику, що його доручення було таємним, і про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлі був схильний до доброзичливого ентузіазму. Він схопив руку генерала через стіл.