Вони вже дісталися западини між двох гір і, в’їхавши сюди, відчули, що дорога стає більш кам’янистою.
– Якби сюди заглянув місяць, ти б побачив, що ми зараз – у глибокій ущелині, – сказав Персі, намагаючись пильно розгледіти краєвиди. Він промовив декілька слів у мікрофон, і лакей одразу ж включив прожектор; величезний промінь прокотився пагорбами. – Бачиш, тут лише камені. Звичайне авто розлетілося б на шматки за якихось півгодини. Справді, тут можна їхати лише в танку, якщо не знаєш дороги. Відчуваєш, зараз ми піднімаємося.
Шлях дійсно круто йшов догори, і через декілька хвилин, коли авто піднялося на вершину, хлопці вхопили блідий проблиск місяця, що тільки-но виріс на горизонті. Раптом автомобіль зупинився, і з темряви з’явилося декілька фігур – знову темношкірі раби. Двох юнаків ще раз привітали тим малозрозумілим діалектом; потім негри взялися до роботи навколо лімузина, і в одну хвилину чотири величезних канати, що звисали згори, зачепили гачками втулки яскраво прикрашених коліс. Після гучного «Хея-ях!» Джон відчув, що машина поволі піднімається з землі все вище, – вздовж найвищих скель з обох боків, – і вище допоки перед ним не відкрилася звивиста освітлена місяцем долина, яка цілковито відрізнялася від щойно побачених громіздких скель. Тільки з одного боку перед ними ще була скеля, та раптом усі вони щезли.
Було очевидно, що їх перенесли через надзвичайно гігантський кам’яний клинок, що перекривав ущелину. Через хвилину вони вже опускалися вниз і врешті з легким стуком приземлилися на рівну поверхню.
– Найгірше – позаду, – сказав Персі, притуляючись до скла. – Залишилося всього-на-всього п’ять миль, і цей дворядний брусок до самого кінця – наша дорога. Наші володіння. Тут закінчуються Сполучені Штати, як каже батько.
– Ми в Канаді?
– Ні. Ми в центрі Монтанських скель. Та зараз ти перебуваєш на тих п’яти квадратних милях, які ще ніколи не були виміряні.
– Чому ж так? Вони забули про них?
– Ні, – сказав, всміхаючись, Персі, – вони намагалися зробити це тричі. Першого разу дід підкупив цілий департамент штату, який займався такими вимірами; наступного – для нього підробили офіційні карти Сполучених Штатів, що дозволило відстрочити термін виміру на п’ятнадцять років. Останній раз був найважчий. Батько влаштував так, що їхні компаси потрапили в сильне штучно створене магнітне поле. За його замовленням був виготовлений комплект вимірювальних інструментів із мізерно невловимим дефектом, а це давало змогу нашій території залишатися недоступною; зрештою, ці інструменти замінили на справжні, ті, якими проводилося вимірювання. Окрім цього, довелося змінити напрям річкової течії та збудувати на її берегах копію містечка, яке всі бачать й думають, що це – місто, розташоване далі десятьма милями вздовж долини. Батька лякає лише одна річ, – завершував він, – річ, яку можна використати для того, аби нас віднайти.
– І що це?
Персі прошепотів:
– Аероплани, – видихнув він. Ми володіємо численною протиавіаційною зброєю, і дотепер у нас виходило справлятися з проблемою, хоча бували й смертельні випадки, є чимало ув’язнених. Не те щоб це нас із батьком хвилювало, знаєш, але таке засмучує маму та дівчат, тим більше, залишається ймовірність того, що одного разу ми з цим не впораємося.
Уривки й шматки ввічливих шиншилових хмар у небесному сяйві ковзали по зеленому місяці, немов перламутрові шовки, що вилискують перед обличчям татарського хана. Джону здавалося, що зараз – день, і що над ним у повітрі плавають юнаки, заливаючи його релігійними брошурами та медичними патентованими циркулярами, із їхнім посланням до зневірених, ув’язнених скелями, селищ. Йому здавалося, що юнаки виглядають крізь хмари й вдивляються, вдивляються в те, що там далі, що це за в’язниця, в яку посадять Джона. А що буде потім? Чи будуть вони приречені для приземлення якимось підступним пристроєм, чи будуть мучитися патентованими брошурами й циркулярами аж до судного дня, чи, можливо, якщо втечуть із пастки, то раптовий клубок диму й різкий вибух пошматованих небес скинуть їх, знесилених, до землі, що змусить впасти у відчай маму й сестер Персі. Джон струснув головою, і примара пустого сміху тихо виплила з-під його напіврозкритих губ. Який розпач там прихований? І яке доброчесне спаплюження чинить химерний король Крез? Що це за жахлива й золота містерія?
Шиншилові хмари пропливали повз. Ніч у Монтані була такою світлою, як день. Цегляна дорога легко тулилася до величезних шин, що продовжували мерехтіти, як сяйво місячного озера. На хвильку вони опинилися в темряві соснового гаю, що манив прохолодою та свіжо-гострим ароматом, потім вони опинилися на широкій алеї, що переходила в галявину, і вигук захоплення, що вирвався з уст Джона, одночасно пролунав разом із лаконічним виразом «Ми вже вдома» Персі.
Освітлений вогнями зірок, витончений замок здіймався над берегами озера, перламутровим сяєвом мармуру досягав середини прилеглої гори, а потім – розчинявся в траві, ідеальній симетрії, напівпрозорій жіночій слабкості й густій темряві соснового бору. Численні вежі, чіткі узори похилих парапетів, вирізьблене диво безконечних жовтих вікон у формі овалу, семикутника й трикутника золотого світла, тремтлива ніжність перехресних площин із блискучих зірок й голубих тіней – завібрували одним музичним акордом всередині Джона. На верхівці однієї із веж, найвищої, наймасивнішої, якийсь механізм зовнішнього світла створював ефект мінливого казкового королівства – і Джон зі захопленням дивився вгору, а звідти, у пишноті рококо, випиналися звуки слабких млявих скрипок, яких раніше він ніколи ще не чув. За мить автомобіль зупинився перед високими мармуровими сходами, навколо яких нічне повітря втягувало духмяні аромати квіток. На верхньому майданчику безшумно розкрилися масивні двері, бурштинове світло залило темряву, вимальовуючи витончений силует, і жінка з високо підібраним волоссям вийшла назустріч, простягаючи до них руки.
– Мамо, – сказав Персі, – познайомся. Це мій друг, Джон Енгер із Гадеса.
Після цього Джон згадував ту першу ніч з її приголомшливими, численними кольорами, швидкими чуттєвими враженнями, музикою ніжних голосів, сповнених любові, із її бентежною мовою, мерехтінням та тінями, із тими рухами й обличчями. Там був світловолосий чоловік, що стояв і пив напій із криштального наперстка на золотому стеблі, напій, що переливався яскравіше, аніж барви веселки. Там була дівчина з квітковим обличчям, одягнена, як Титанія – із вплетеними у волосся смарагдами. Там була кімната, де стіни з суцільного, м’якого золота піддавалися силі його рук, і була кімната, схожа до уявлень Платона про таємну в’язницю: стеля, підлога, стіни – усе було оздоблене міцною товщиною алмазів, камінням різної товщини та форми, так що освічена високими фіолетовими лампами по кутках кімната сліпила очі білим блиском, який зрівняється лише з сяйвом, яке існує за межами людського бажання та мрій.
Юнаки бродили лабіринтами цих кімнат. Інколи підлога під їхніми ногами спалахувала діамантовими узорами, підсвіченими знизу, що варварськи суперечили одне одному, і відтінками пастельно-ніжними, і відтінками білосніжної цнотливості, або ж витонченими й заплутаними кольорами мозаїки, яку вивезли з мечеті Адріатичного моря. Інколи під товстим шаром кришталю шалено кружляла смарагдова чи голуба вода, наповнена кольоровими рибками й широкими веселковими водоростями. Потім вони ступали по хутрі різноманітної текстури чи коридорами кольору блідої слонової кістки, безперервно, нібито підлога була вирізана з гігантського бивня часів вимерлих динозаврів до зародження людства.
Раптом – туманний перехід, і вони опинилися в їдальні, де кожна тарілка складаласяз з двох майже непомітних шарів твердого алмазу, між яких загадковим чином був вставлений смарагд – вирізаний шматочок зеленого повітря. Музика, простора й ненав’язлива, лилася далекими коридорами – крісло, на якому сидів Джон, крилате й підступно вигнуте для його спини, здавалося, поглинуло й перемогло його, як тільки той випив першу склянку портвейну. Він намагався сонно відповідати на питання, що ставили йому, та м’ятежна розкіш, що вхопила його тіло, підсилювала відчуття сонливості: коштовності, тканини, вина, метали – розпливалися перед очима солодким туманом…
– Так, – відповідав він, намагаючись бути ввічливим, – там дійсно достатньо спекотно.
Він спромігся додати до відповіді примарну усмішку; потім, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрію… Його здолав сон.
Коли він прокинувся, то знав, що пройшло декілька годин. Він був у величезній кімнаті, стіни якої – вироблені з чорного дерева, тьмяне освітлення було надто слабким і надто невловимим, аби називатися світлом. Молодий господар стояв біля нього.
– Ти заснув одразу ж за вечерею, – сказав Персі. – Я теж ледь не заснув – це неначе подарунок розкоші після важкого року навчання. Прислуга переодягла й помила тебе, поки ти спав.
– Це ліжко, чи хмари? – зітхнув Джон. – Персі, Персі, перед тим, як ти підеш, я б хотів вибачитися.
– За що?
– За те, що сумнівався, коли ти сказав, що володієш таким величезним алмазом, як готель «Ріц».
Персі посміхнувся.
– Я так і знав, що ти мені не повіриш. Це гора, ти розумієш?
– Яка гора?
– Гора, на якій здіймається замок. Гора як така не надто велика. Та, якщо не рахувати приблизно п’ятнадцяти метрів дерену й гравію, то нижче – суцільний алмаз. Один суцільний камінь об’ємом кубічної милі без жодної тріщини. Ти мене слухаєш? Скажи щось…
Та Джон Т. Енгер знову заснув.
3.
Ранок. Як тільки він прокинувся, то відчув ще крізь легку сонливість, що із появою сонячного проміння кімната раптом стала щільнішою. Панель із чорного дерева однієї зі стін від’їхала убік, відкриваючи шлях світлу й залишаючи його опочивальню напіввідкриту до нового дня. Великий негр у білій уніформі стояв біля його ліжка.
– Доброго вечора, – простогнав Джон, намагаючись вивести свою голову з диких тенет.
– Доброго ранку, сер. Ви готові прийняти ванну, сер? Ох, не піднімайтеся, я покладу вас сам, але потрібно, аби ви розстебнули піжаму. От і все. Щиро вдячний, сер.
Джон тихо лежав, поки з нього знімали піжаму – він був задоволений та вражений; він очікував, що цей турботливий чорний Гаргантюа понесе його, як дитятко, на руках, та нічого подібного не трапилося; він раптом відчув, що ліжко трохи нахилилося і його, наляканого, почало нести в напрямку стіни, та, діставшись туди, драпірування розступилося й ще приблизно два метри його котило по ворсистому нахилу, а вже після того – ніжно вкинуло до води, температура якої відповідала температурі тіла.
Він подивився назад. Доріжка, по якій він скотився, беззвучно згорнулася назад. Його перенесли в інші покої, і він сидів в осілій ванні так, що його голова була трохи вище, аніж підлога. Навколо стін кімнати, боків і дна самої ванни розташовувався голубий акваріум, і, дивлячись крізь кристальну поверхню, на якій він сидів, Джон бачив рухливих рибок серед бурштинових вогнів. Ті байдуже ковзали навіть повз витягнуті ноги, бо були відокремлені від нього шаром кришталю. Над головою крізь зеленувато-морське скло спускалося світло.
– Я гадаю, сер, сьогодні зранку вам сподобається гаряча рожева вода з пінним кремом, і, можливо, холодна соляна вода на завершення процедури.
Негр стояв поруч із ним.
– Гаразд, – погодився Джон, безглуздо посміхаючись, – як вам завгодно.
Йому здавалося, що ідея замовлення ванни за власним мізерним смаком є надто педантичною, і навіть жалюгідною.
Негр натиснув кнопку, і теплий дощ полився, ніби з небес, проте насправді через секунду Джон зрозумів, що це був своєрідний механізм фонтана, розташованого біля нього. Вода перетворилася на світло-рожеву, і струмені рідкого мила бризнули з чотирьох мініатюрних голів моржа, розташованих по кутках ванни. Через хвилину дюжина маленьких весел-коліс, закріплених по боках купелі, спінили суміш в яскраву веселку рожевої піни, яка лагідно, зі смачним блиском, ніжно окутала його, вибухаючи сонячними, рожевими бульбашками.
– Можна включити проектувальний апарат, сер? – шанобливо запропонував темношкірий. – Сьогодні тут є хороша одночастинна комедія, а, якщо бажаєте, можу швидко вкласти туди шматок серйозного фільму.
– Ні, дякую, – відповів Джон ввічливо, проте твердо. Він аж надто насолоджувався ванною, аби бажати якогось іншого втручання. Проте воно прийшло. Через хвилину він вже захоплено прислухався до звуків флейт, що долинали нізвідки, флейт, що стікали мелодією водоспаду, прохолодного й зеленого, як ця кімната. На їхньому фоні звучало пінисте пікколо, гра якого була трепетнішою, аніж мереживо піни, що огортала й чарувала його.
Опісля холодної соляної води й бадьорого, свіжого душу, його окутали махровим халатом і, на канапі, покритою такою ж тканиною, тіло його втирали оліями, спиртом й прянощами. Потім його посадили в чутливе крісло, поголили й зробили зачіску.
– Містер Персі чекає у вашій вітальні, – сказав негр, коли всі дії були завершені. – Мене звати Гігсум, сер. У мої обов’язки входить догляд за містером Енгером щоранку.
Джон вийшов у жваву, освітлену сонцем вітальню, де на нього чекав сніданок та Персі, одягнений в розкішні білі бриджі. Він курив, сидячи в м’якому кріслі.
4.
Ось історія сім’ї Вашингтонів, яку Персі накидав Джонові за сніданком.
Батько теперішнього містера Вашингтона був вірджинцем, прямим нащадком Джорджа Вашингтона і лордом Балтимор. Громадянську війну він закінчив у чині двадцятип’ятилітнього полковника, що мав негідну плантацію й тисячу доларів золотом.
Фіц-Норман Колпелер Вашингтон, як насправді звали молодого полковника, вирішив передати маєток молодшому братові, а сам – вирушити на Захід. Він відібрав два десятки найвірніших рабів, які, звісно, поклонялися йому, і купив двадцять п’ять квитків на Захід, де мав намір придбати землю на імена рабів і завести ранчо з вівцями та рогатою худобою.
Він пробув у Монтані менше ніж місяць, а справи його, звісно, не покращилися, та він наткнувся на грандіозне відкриття. Якось він поїхав у гори й загубився там, і, блукаючи цілий день, відчув несамовитий голод. Прадід не взяв зі собою зброї, тому погнався за білкою голіруч, і, переслідуючи її, помітив, що вона несе щось яскраве в роті. Перед тим, як зникнути в дуплі, (бо Велике Пророцтво було проти того, аби білкою втамовували голод) вона впустила свою ношу. Фіц-Норман присів на землю, аби обдумати своє становище, та раптом його очі помітили щось блискуче на траві. Через десять секунд він остаточно втратив апетит, проте заробив сто тисяч доларів. Білка, що з тривожною наполегливістю відмовлялася перетворюватися в їжу, зробила йому величезний подарунок у вигляді ідеального діаманта.
Пізньої ночі він дістався до табору, а через дванадцять годин всі його раби повернулися до дупла тієї білки й шалено копали схил, що містився біля її житла. Фіц-Норман сказав їм, що відкрив тут склад штучних діамантів, й оскільки жоден із них ніколи не бачив дорогоцінного каменя, вони безсумнівно повірили йому. Коли він усвідомив усе значення такої знахідки, то був вражений. Уся гора була суцільним діамантом. Нічого іншого, окрім твердого діаманту. Він наповнив чотири сідлових мішки блискучими зразками й на коні помчався в Сент-Пол. Там йому вдалося збути півдюжини маленьких діамантів, та коли він показав свій великий камінець, комірник зомлів, а Фіца-Нормана арештували як порушника громадського спокою. Він втік з в’язниці й сів у потяг до Нью-Йорка, де продав кілька середніх камінців й отримав за них приблизно двісті тисяч доларів золотом. Та продемонструвати інші виняткові коштовності він не наважився й вирішив покинути Нью-Йорк – якраз вчасно. Всеохопне збудження запанувало в ювелірних колах, що викликане було не стільки розмірами діамантів, скільки загадковим джерелом їхньої появи в місті. Ходили дикі плітки, що діамантові жили виявлено в горах Кетскіл, на береговій лінії Джерсі, на Лонг-Айленді, під Вашингтон-сквер. Із Нью-Йорка почали щогодинно відходити потяги, які прямували в такі приміські Ельдорадо й були повністю набиті чоловіками з кирками й лопатами. А тим часом молодий Фіц-Норман повертався до Монтани.