І справді, їй довелося писати. Читаючи декотрі з цих листів, капітан Уоллей підводив свої сиві брови. Проте він уважав, що життя щедро нагородило його, давши йому змогу задовольняти її прохання. З того часу, як померла жінка, він ніколи ще так не тішився. Досить характерно для капітана Уоллея, що повсякчасні невдачі зятеві викликали в ньому на віддаленні своєрідну прихильність до цієї людини. Хлопець так часто черкався мілини, що було б очевидною несправедливістю поясняти ці аварії лише необережною плавбою. Ні! Капітанові було відомо, у чому тут справа. Талану бідолаха не має! Йому самому на диво добре велося, але на своєму віку він бачив силу добрих людей, моряків та інших, що потопали під тягарем недолі. Отже, не міг він не пізнати фатальних знаків. Він міркував про те, як би зберегти кожний пенні, що має припасти дочці, коли нараз розійшлися перші лункі чутки (їх відгомін наздогнав його у Шанхаї), а потім ударив і грім великого банкрутства. Остовпіння, недовіра, обурення, – він перейшов усі ці фази, і нарешті мусів визнати, що залишити на спадок своїй дочці не зможе нічого.
Його пристерігало ще одне лихо: той безталанний мельбурнський невдаха немовби тільки й чекав на цю катастрофу, щоб зректися своєї втратної гри і остаточно сісти на мілині – цим разом у крісло інваліда. «Він ніколи не зможе ходити», – писала його дружина. І вперше за свого життя капітан Уоллей похитнувся.
Тепер «Красуня» мала взятися насправжки до гіркої праці. Вже не про те йшлося, щоб підтримувати в східних морях пам’ять про Очайдушного Гаррі Уоллея чи то постачати старому дрібняки на щоденні витрати, на вбрання та яку сотню першосортних сигар – під кінець року. Він мусів підтягти пояса і перевести на голодну пайку позолоти ліпну оздобу на носі і кормі «Красуні».
Нестаток відкрив йому очі, і він побачив, які величезні зміни зайшли на світі. Від минулого залишились подекуди тільки знайомі ймення, а речі та люди, що їх він знав, позникали без сліду. Ґарднерове і Петтісонове імена ще майоріли на стінах прибережних торгових складів, на мідних табличках та вітринах по ділових кварталах кількох східних портів, але ж у фірмі вже не було ні Ґарднера, ні Петтісона. У приватній конторі фірми капітан Уоллей уже не міг сподіватися на вигідне крісло, щиру гостинність та зисковний фрахт, який доручали давньому приятелеві заради колишніх його послуг. Зяті Ґарднерові сиділи за бюрками в тій самій кімнаті, куди, за старого Ґарднера, капітан мав вільний доступ ще довго після того, як покинув службу. На їхніх суднах стриміли тепер жовті димарі з чорними верхами, а в конторі висів розпис пароплавних рейсів, схожий на отой мерзенний розпис трамвайного руху. Грудневі й червневі вітри їх не бентежили; їхні капітани (хороші хлопці – цього він був певний), звичайно, добре знали острів Уоллей, бо уряд спорудив недавно білоогнистий маяк на північнім кінці острова і поставив червоне поплавище близько рифу Кондора, але вони дивом здивувались би, коли б довідалися, що й сам капітан Уоллей ще існує на світі, – старий дідуган, що блукає по всіх кутках та закутках, силкуючись підхопити, де тільки можна, вантаж для своєї маленької барки.
І скрізь було те саме. Перевелися люди, що кивали похвально головою, зачувши його ім’я, і вважали за справу своєї честі зробити щось для Очайдушного Гаррі Уоллея. Минулися добрі нагоди, які він знав би, як використати, а заразом розлетілась і білокрила зграя кліперів, що жила по мінливій волі буйного вітру, збираючи скарби, мов шумовиння з пінявих хвиль. У світі, здатному перераховувати два рази за день свої вільні фрахти, у світі, де можливість заробити дійшла мінімуму, а мізерні умови перехоплює телеграф за три місяці наперед, – у такому світі нема надії на добрий заробіток, та навряд чи й є місце під сонцем людині, що мандрує навмання із своєю маленькою баркою.
Жити дедалі було скрутніше. Він дуже страждав, що має змогу посилати дочці лише невеличкі суми. Тим часом він кинув курити добрі гавани і обмежив себе шістьма на день другосортними сигарами. Про свій скрут він їй ніколи не згадував, а вона не розводилася ніколи про свої злидні. Вони вірили одне одному, і пояснення були їм зайві, а розуміючи одне одного, не потребували широкомовних подяк, ані жалощів. Він був би неприємно вражений, якби їй спало на думку подякувати йому багатослівно, але вважав за річ цілком природну її повідомлення, що їй потрібні двісті фунтів.
Шукаючи фрахтів, він зайшов із «Красунею», з баластом замість вантажу, до того порту, де була зареєстрована «Софала», і тут одержав листа від дочки. Зміст листа був той, що не варт прикрашати факти. Єдиний їй порятунок – відкрити мебльовані кімнати. Вигляди на успіх, гадала вона, були безперечні. Отож, рада вона чи не рада, а мусить відверто його повідомити, що з двомастами фунтів вона могла б почати. Він похапки розірвав конверт на палубі, де йому подав листа посланець корабельного постачальника, коли «Красуня» закидала якір. І другий раз за свого життя жахнувся капітан Уоллей. Він зупинивсь, як прикипів до місця, біля дверей каюти, а лист тремтів йому в руці. Держати мебльовані кімнати! Двісті фунтів на початок! Єдиний порятунок! А він не знав, де б розжитися на двісті пенсів.
Усю ту ніч він ходив по палубі, на юті свого судна, що стояло на якорі, немов збирався підійти до берега за густого туману, і не міг визначити, де саме опинився він із своїм кораблем по довгій низці сірих днів, коли не видно було ні сонця, ні місяця, ні зір. Чорна ніч блимала вказівними вогнями гавані і простою лінією берегових огнів. Навкруг «Красуні» мандрівні вогники суден кидали мерехтливі пасма на воду рейду. Але капітан Уоллей не бачив ані проблиску світла, доки не розвидніло, і він помітив, що одежа на ньому наскрізь набралася важкої роси.
Судно його прокинулось. Він зупинився, провів рукою по вогкій своїй бороді і спустився втомлено з юту. Побачивши його, перший помічник, що тинявся півсонний по шканцях, застиг із роззявленим ротом, не докінчивши могутнього удосвітнього позіху.
– Доброго дня вам, – урочисто промовив капітан Уоллей, простуючи до каюти. Але на дверях він зупинився і сказав не обертаючись:
– До речі, десь там у шпиталі має бути порожній дерев’яний ящик. Він ще не розібраний, га?
Помічник затулив рота і потім, мов приголомшений, спитав:
– Який порожній ящик, пане?
– Великий плаский ящик з-під того портрета, що висить у моїй каюті. Звеліть винести його на палубу, і хай тесля його огляне. Він може бути мені потрібний.
Перший помічник стояв, мов укопаний, доки не почув, як грюкнули за капітаном двері каюти. Тоді він кивнув пальцем до другого помічника і повідомив його, що «в повітрі на щось заноситься».
Коли продзвонив дзвінок, владний капітанів голос вигукнув крізь зачинені двері: «Сідайте до столу і не ждіть на мене». І вражені помічники сіли по своїх місцях, перезираючись та перешіптуючись через стіл один з одним. Як! Не снідатиме? Та ще після того, як, мабуть, усю ніч міряв палубу кроками? Ясно, що в повітрі таки на щось заносилось. Над їхніми головами, нахиленими в задумі над тарілками, погойдувались і дзеленькотіли біля заскленого люку три дротяні клітки, де плигали стурбовані, голодні канарки. Помічникам було чути, як порається неквапно в своїй каюті їх «старий». Готуючись з повсякчасною своєю повільною пунктуальністю зійти на берег, капітан Уоллей методично накручував годинники, змітав порох з портрета небіжки жінки, діставав з комода чисту білу сорочку. Того ранку їжа не йшла йому до горла. Він поклав продати «Красуню».
III
Саме того часу японці нишпорили по всіх усюдах, вишукуючи судна європейської будови, і йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч і дуже збив ціну, але заплатив за «Красуню» готовими грішми, сподіваючись вигідно її перепродати. Отож настала днина, коли капітан Уоллей вийшов опівдні з одної з найважливіших у східних морях поштових контор[5] і спускався сходами, тримаючи в руці клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двісті фунтів, відісланого до Мельбурна. Капітан Уоллей засунув папірець у кишеню жилета, взяв з-під пахви у руку палицю і пішов вулицею.
Це був недавно прокладений, неохайний проспект з недоробленими пішоходами, вкритий м’яким, як пуховиця, шаром пороху. Один його кінець притикав до брудної вулиці з китайськими крамничками, недалеко гавані, а другий – тягся милі зо дві серед порослих бур’яном і схожих на джунглі незабудованих дільниць аж до воріт нового «Об’єднаного товариства доків». Невикінчені чола нових урядових будинків чергувались із наскрізними парканами пустирів, і незамкнене будівлями небо неначе робило ще розлогішим шир алеї. На ній було порожньо. Тубільці обминали її після того, як завмирало тут ділове життя, немов боялись, аби один з тих тигрів, що не перевелися ще в околиці нових водогінних споруджень на пагорбку, не збіг учвал з гори, щоб запопасти собі на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустинність велично спланованої вулиці не принизила капітана Уоллея: він мав для цього надто солідну статуру. Це була самотня постать замисленої людини. Довга сива борода робила його схожим на пілігрима, а його груба палиця видавалася зброєю. По один бік визирали присадисті колони низького неопорядженого кружґанку при новому будинкові судової палати, приховані кількома старими деревами. По другий бік павільйон нової колоніальної скарбниці виніс свої крила до самої вулиці. Минаючи ці будівлі, капітан Уоллей, який не мав тепер ні судна, ні власної хати, пригадав собі, що, приїхавши замолоду з Англії, він побачив на цьому самому місці рибальську слобідку: кілька хатин з рогожаними стінами зносилися на палях поміж болотяною річкою і багнуватою стежкою, що вилась і губилась у гущавнику, – не було тут ні доків, ні водогінних споруджень.
Нема судна – нема хати. І бідна його Айві, ген там на чужині, теж не мала хати. Яка ж це господа – готель з пансіоном? – нехай і дає він щось на прожиток. Думка про мебльовані кімнати його обурювала. Людина із суто аристократичною вдачею, ворог усьому вульгарному, він мав деякі упередження щодо певних професій. Він сам, із свого боку, завжди волів плавати на торгових суднах (це пристойна праця), а не гендлювати товарами, бо суть торгівлі полягає в тім, щоб когось обдурити, – негідне змагання, хто кого перехитрує. Батько його був вислужений полковник, з дуже обмеженими, опріч пенсії, коштами, але з добірними зв’язками. В дитинстві капітанові Уоллею часто доводилось чути, як лакеї в готелях, сільські крамарі та інші дрібні люди звали старого вояка мілордом, бо врода його імпонувала.
І сам капітан Уоллей (він вступив би до королівського флоту, якби батько не помер, коли синові ще не вийшло чотирнадцять років) скидався своєю величною постаттю на старого вславленого адмірала. Але тепер він загубився, мов соломина в чорториї, в юрбі брунатних і жовтих людей, що загатили вулицю. Після просторого і порожнього проспекту, яким він ішов допіру, ця вулиця здалася йому вузькою, як стежка, але вона клекотіла кипучим життям. Стіни будинків були блакитні; китайські крамниці зяяли, мов лігва в печерах; купи всяких можливих товарів переповняли пітьму аркад, а заграва від заходу сонця затоплювала середину вулиці, від краю до краю, ясним полум’ям, схожим на відсвіт пожежі. Сонячне сяйво лилося на барвисте вбрання і темні обличчя босоногого натовпу, на блідо-жовті спини півголих метушливих кулі, на дивовижний мундир кавалериста з роздвоєною бородою і грізними вусами – солдата з племені сикхів[6], що стояв на варті коло воріт поліційного відділу. В червоному мареві пилу, ген-ген піднісшись над головами юрби і раз у раз розтинаючи повітря гудками, повний ущерть людей, вагон трамваю обережно посувався вперед стрижнем людського потоку, немов пароплав, що наосліп пливе в тумані.
Капітан Уоллей перебрався крізь натовп і виринувши, мов плавець, на другому боці вулиці, зупинився в безлюдному затінку поміж стінами зачинених пакгаузів і скинув капелюха, щоб освіжити лоб. Було щось низьке в професії хазяйки мебльованих кімнат. Кажуть, що ці жінки жаднючі, несовісні, нечесні, і хоч він – борони Боже! – не гордував ніким із своїх ближніх, але йому здавалося неподобною річчю, щоб когось із родини Уоллеїв, його дочку, могли підозрювати в нечесності. Проте він її не корив. Він вірив, що вона поділяє його почуття, жалував її, покладався на її міркування. Його тішило, що він ще раз може їй допомогти, але десь глибоко в серці відчував він, що йому було б легше, якби вона стала швачкою. Він згадував собі напівзабутий, багато років тому прочитаний зворушливий вірш, що звався «Пісня про сорочку». Прекрасна праця – складати вірші про бідних жінок. Внучка полковника Уоллея держить готель з пансіоном! Пфе! Він надів капелюх, помацався в кишенях, підніс запалений сірник до кінця дешевої сигари і з гіркістю видихнув хмарку диму в лице тому світові, що презентує такі несподіванки.
Одного він був певний: Айві, справді, була дочкою розумної матері. Тепер, перемігши біль розлуки з судном, він зрозумів, що цей крок був неминучий. Він знав це, може, віддавна, та навіть самому собі не признавався. А вона там далеко, мабуть, інтуїтивно це відчула. Вона не побоялася зазирнути правді в вічі, знайшла в собі мужність висловити правду. Така ж була й її матір, і тому-то завжди уміла небіжка дати добру пораду.
В усякому разі, до цього все йшлося! Щастя, що Айві примусила його зробити цей крок. Ще рік чи два, і вже не можна було б продати. Щоб підтримувати судно в порядку, він дедалі заплутувався. Проти лукавства недолі він був беззахисний. До відвертого бою він став би мужньо, мов скеля, що стоїть непохитно і гордо серед бурхливого моря, не знаючи, що підступні хвилі підмивають її низ. Тепер, коли він виплатився з боргів і вчинив її волю, йому лишилося п’ятсот фунтів: він їх поклав у надійне місце. Крім того, він мав ще при собі сорок фунтів – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться він у скромній спальні, де знайшов собі притулок.
Ця вбого опоряджена кімната з навоскованою підлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелі, безладному цегляному будинку, мов у пташиній клітці, гульма гуляв вітер і безнастанно торгав тростяні жалюзі, що висіли проміж вибілених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кімнати були високі, на стелях мінилися барвами жмури сонячного проміння. Періодичні находи туристів з того чи іншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосів; в обвіяному вітром сутінку покоїв з’являлись на мить і зникали нові обличчя, немов то бігли, юрба за юрбою, мандрівні тіні, роковані стрімголов оббігати земну кулю, ніде не лишаючи сліду. Їхнє лопотання вщухало так само раптово, як і починалось. Коридори, де ходив протяг, і канапки на верандах не бачили більше цих шукачів нових вражень, що завжди кудись квапились або відпочивали знесилені, набігавшись. А капітан Уоллей, поважний і анітрохи не схожий на тінь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель після кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикріше, як викинутий на берег турист, що не має жодної мети, як мандрівник, покинутий і безпритульний. Він курив замислений і самотній у своїй кімнаті, поглядаючи на дві морські скрині, де сховано було все те, що він міг назвати своїм у цьому світі. В кутку стирчав грубий сувій з карт у парусиновому футлярі; плаский ящик з портретом і трьома фотографіями був засунутий під постіль. Капітана Уоллея стомило обмірковування умов, огляд «Красуні», де він мусів узяти участь, уся та ділова тяганина. Що для інших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подією, яка примушувала зовсім по-новому поглянути на життя. Він знав, що після цього корабля другого вже не буде, а всі сподівання його молодости, всі його звички, кожне почуття і кожний здобуток його мужнього віку були нерозривно пов’язані з суднами. На багатьох суднах він служив, чимало суден були його власністю, і навіть ті роки, коли він відійшов від моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собі корабель. Він мав тоді право почувати себе власником усіх кораблів, які тільки є на світі. Продаж цього останнього судна був марудною працею. Але продавши його нарешті, підписавши останню розписку, посіло капітана Уоллея таке почуття, ніби жодного корабля не лишилось на світі, а він покинутий на березі повік неприступного йому океану, з сьома сотнями фунтів у руках.