Кращий вік для смерті - Ян Валетов

Ян Валетов

Кращий вік для смерті

© Я. М. Валєтов, 2017

© О. О. Ломака, переклад українською, 2019

© В. В. Малиновський, макет обкладинки, 2017

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

* * *

Моя особлива подяка дочці Діані – ми разом вигадали Білку і світ, у якому вона живе. Шкода, що не вийшло написати книжку разом, але я думаю, це у майбутньому.

Моєму постійному редактору, колезі-письменнику та доброму другу Олександру Данковському, без якого ось уже упродовж багатьох років не обходиться жоден мій роман. Дякую і за роботу, і за розуміння.

Моєму давньому другу, художнику Всеволоду Малиновському, з яким ми мислимо одними образами і, мабуть, бачимо схожі сни.

Моїм першим читачам, які були присутні при народженні цієї книжки – від чернеток до остаточного варіанта, я вдячний за терпіння, час і думки.

Моєму батькові Михайлу, який не любить фантастику, але у свої вісімдесят прочитав рукопис одним із перших і сказав: «Це не фантастика. Це надто схоже на реальність».

Чесно кажучи, це моя перша книжка, написана в жанрі чистої фантастики, – треба ж відповідати званню фантаста. Комусь вона видасться надмірно жорстокою й натуралістичною, але якби не присутність за плечем моєї шістнадцятирічної доньки, вона була б набагато жорсткішою і страшнішою – надто вже непривабливий світ, в якому живуть герої. Так що за те, що ви можете купити «Кращий вік для смерті» не загорнутим у чорний целофан на стійці для дорослих, – подякуйте саме їй.

Мені було важко писати історію Білки та Книжника, але це дуже потрібна історія, особливо сьогодні, – сподіваюсь, що мій читач зрозуміє – чому.

Книга перша. Книжник

Роздiл перший. Втеча

Книжник терпіти не міг зброї.

Ні, він її поважав! Як не поважати штуку, яка може тебе вбити на відстані? Але не любив тримати в руках. І не ремонтував, хоча міг полагодити майже все, що не містило в собі маленьких електричних штучок. Управлятися з усіма цими пістолетами й автоматами, на які усі чели-мисливці хіба що не молилися, йому не вдавалося. Удавалися речі набагато складніші – він міг розібрати й зібрати старезний генератор і навіть вигадати, як прилаштувати до нього велик, щоб запилючена, напівдохла від старості лампочка заблимала жовтим світлом, а ось автомат або гвинтівку намагався зайвий раз до рук не брати.

Але закон є закон: кожен кід, який досяг віку чела, повинен брати участь у мисливстві та війні. І старші не брали до уваги жодні причини.

Герла має народжувати, готувати їжу, обробляти землю й доглядати за потомством і домашніми тваринами, чел – годувати герл, бебиків, кідів і вбивати челів з інших племен, щоб вони не вбили членів його племені. І Книжник, незважаючи на зіпсутий читанням зір, кволу статуру й нелюбов до зброї, брав участь у мисливстві.

Рушницю йому дали відповідно до талантів – стару двостволку з тріснутим ложем та з іржавими стволами, заряджену патронами у вицвілих пластикових гільзах. Щоправда, поставили в оточення, а не до стрілків, але й це не допомогло…

Проти справжнього невезіння не попреш!

Книжник проґавив діра.

Це був здоровезний рогач – усьому племені вистачило б днів на чотири, а то й більше.

Він вискочив із хащів так швидко і несподівано, що Книжник, замість того щоб стріляти в звіра на відстані десяти кроків, похитнувся і гепнувся на дупу. Рушниця полетіла вбік, грякнулась об землю і оглушливо пальнула одразу з обох стволів. Залишки іржавого дроту, якими були набиті патрони, хльоснули по кущах, зрізаючи листя й сухе гілля. Дір пирхнув – Книжник міг заприсягтися, що презирливо, – й одним стрибком зійшов зі стежки, пірнувши в густий підлісок.

Книжник із жахом дивився на рушницю, що лежала осторонь. Викрутитися точно не вдасться – мовляв, діра не бачив, куди він зник – хтозна. Тепер точно ніхто не повірить! Стріляв – значить, бачив і промазав! Він проґавив звіра, і покарання неминуче. Яким воно буде, невідомо, але знаючи, як Облом його любить, можна було не сумніватися, що суворим. Мисливець, що впустив здобич, має бути покараний. Це теж закон.

Книжник замружився від жаху перед неминучою розправою, а коли розплющив очі, Облом уже нависав над ним, ніби підрубане дерево – величезний, злий та нещадний.

Він був не сам, а разом із Ногою та Свином. Бракувало лише Бігуна, а то рада племені зібралася б у повному складі.

Облом поглянув на зіщуленого Книжника, на розряджену гвинтівку, потім знову на Книжника і, вишкірившись, копнув його носаком. Можливо, це був не найсильніший удар, на який Облом був здатен у гніві, але Книжнику вистачило й цього: він відлетів убік і боляче вдарився потилицею об землю.

– Гей, ти – шмат лайна! – гаркнув Облом хриплим голосом. – Ти ні на що не здатен, купа лайна! Хробак! Вилупок!

Він зробив ще крок і знову вдарив Книжника, на цей раз по ребрах.

Черевик у Облома був добрячий – масивний, з грубезної шкіри, на рубчастій підошві, – виміняв у міщухів, чи то зняв із убитого. Твердий, як камінь, носак урізався в бік жертви, і Книжник задихнувся, заплямкав губами, як виловлена риба.

– Ти прої…в діра! – видихнув Облом із ненавистю. – Ти вмієш тільки дрочити на свої смердючі книжки! Що тепер будуть їсти герли та бебики? Погризений щурами папір? Відповідай, безрука тварюко!

– Він… вискочив несподівано! – пробекав Книжник, ненавидячи самого себе за липкий страх, що з’явився внизу живота, за тремтячий голос, у якому не було нічого з того, що годиться справжньому челу, – тільки біль та благання. – Я промахнувся!

Облом загарчав і довбонув його прикладом карабіна, поціляючи в груди, але Книжник інстинктивно встиг закритися, і приклад улучив йому в передпліччя. Рука одразу заніміла, перед очима закружляли чорні мухи.

Нога та Свин, підкоряючись жестові вождя, підхопили Книжника під пахви, і він завис над землею, приголомшений та переляканий до смерті.

Йому було десь більше сімнадцяти, наскільки саме – Книжник не знав. Мабуть, вони були однолітки – Облом та інші старші, може, місяць або два різниці, але поруч із ними він виглядав як кід, який щойно розміняв вісім зим, – жалюгідна іграшка в руках здоровезних челів.

Та й хто він був – просто книжковий хробак, який все своє життя провів у нікому не потрібній Бібліотеці, а вони – вожді, мисливці, батьки племені, годувальники. Вони були суворі, як Закон, що дістався їм від предків, і так само безжалісні.

Він проґавив оленя, залишив плем’я без м’яса, і йому нічого дати вождям навзамін.

Хіба що…

Книжник розкрив був рота, але Облом устиг раніше, і від удару тильною стороною долоні юнак умився кров’ю в прямому сенсі цього слова. Червоний розсип крапель потрапив на обличчя Нозі, той від несподіванки послабив хватку, і Книжник вислизнув із їхніх рук і побіг, сам від себе не очікуючи такої прудкості.

Позаду гейкали, свистіли, тупотіли, але він уже нісся стежкою – весь перекошений від штурханів, закривавлений, жалюгідний. Він біг, незграбно викидаючи ноги, ледь стримуючись, щоб не заверещати від жаху, наче якась малолітня герла. Було боляче, але не розквашений ніс і забиті ребра завдавали йому нестерпних мук – йому було жахливо соромно. Соромно, що він – розумний, грамотний, здатний зробити те, що не вміє жодна людина в Парковому племені – та що там у Парковому – в усіх племенах Сіті ніхто не розумів змісту прочитаного так, як розумів його Книжник, – біг, як щур від диких котів, від тупих, зате сильних придурків. Ноги самі несли його геть, і Книжник нічого не міг удіяти. Він знав поняття, яке описувало цю ситуацію, – його гнав геть інстинкт самозбереження, але слово, яким характеризувалася його поведінка, звучало набагато принизливіше – боягузтво.

Тупіт ніг його переслідувачів з кожною секундою наближався – Нога, Облом і Свин слів із букв не складали, бо не знали букв, зате чудово бігали і вміли заганяти здобич.

Книжник спиною відчув, що зараз його схоплять. Він різко звернув із стежки, проломившись крізь кволу поросль молодого осичника і, перечепившись через невидимий у траві пеньок, полетів сторчголов схилом.

Позаду зареготали, знову пролунав пронизливий свист.

Книжник зробив запаморочливий кульбіт, намагаючись утриматися на ногах, проїхався фізіономією по землі, перекинувся кілька разів, остаточно втративши орієнтацію, і важко впав у щось мокре, гаряче, липке, що пахло плоттю та фекаліями. Він спробував крикнути, але не зміг, завовтузився, немов напіврозчавлений жук, вивільняючись із якихось слизьких джгутів, що сковували рух, і таки вислизнув.

Очі довелося продирати, вії злиплися. Неприємне місиво було навіть у роті. Книжник став навпочіпки і побачив перед собою розпороте черево діра, куди він гепнувся при падінні, скручений клубок синьо-червоних кишок, з яких він виплутувався, закинуту голову рогатого звіра із темним язиком, який стирчав між губ, і зрозумів, чим наповнений його власний рот.

Його вирвало – раз, удруге.

Голоси переслідувачів раптово змовкли.

Книжник знесилено прихилився до туші, стираючи з обличчя густе місиво зі звірячої крові і вмісту розпоротих кишок, і побачив вождів, що стояли за два десятки кроків від нього. Вони не втікали й не наближалися, просто завмерли на місці зі зброєю в руках, причому стволи дивилися в землю.

Між вождями та Книжником, розставивши ноги на ширину плечей із явною готовністю до стрибка, стояла людина у високих черевиках і камуфляжній куртці з каптуром, невисока, руда, коротко стрижена. У долоні її правої руки був загрозливо затиснутий тесак – величезний, закривавлений. У лівій руці (цього Книжник відразу не помітив) вона тримала пістолет, ствол якого теж дивився в землю, але судячи з того, як стояла людина, як були зігнуті в колінах її ноги, розвернуті плечі, було зрозуміло, що якоїсь миті, якщо буде на те причина, гримне постріл.

І цей постріл буде влучний.

Вожді мовчали.

Незнайомець мовчав.

Книжник зрозумів, що і йому не слід розкривати рота.

– Це наш дір, – промимрив нарешті Облом. – Це ми його загнали…

Людина нічого не сказала і навіть не поворухнулася.

Книжник дивився на неї зі спини і раптом із жахом побачив, як із каптура камуфляжної куртки вислизнуло щось рудо-чорне, хвостате і швидке. Мить – і звір завмер у людини на плечі стовпчиком.

– Білка…

Тепер Книжник зрозумів, хто стоїть між ним і вождями.

Білка.

Він не бачив її з минулої осені.

Її називали так за рудий колір волосся, за міцні зуби і за те, що вправно лазила по деревах – вона з такою спритністю стрибала з гілки на гілку, що у спостерігачів мимоволі завмирало серце.

Якось Білка знайшла розорене воронням гніздо білки, вигодувала одне дитинча, і те не сходило з її плеча ні вдень, ні вночі і навіть спати вкладалося в каптур її штопаного-перештопаного худі.

Спритність допомагала їй в іграх, вона надавала перевагу товариству хлопчаків, а не прісній компанії ровесниць, і хлопчаки сприймали її нормально.

До певного віку сприймали. А от згодом…

Закон є закон. Коли вона з кіда раптом перетворилася на герлу, усе змінилося.

Про ту історію вожді не любили згадувати. Білка зникла з племені.

Зовсім.

Регулярно з’являтися в Парку вона перестала приблизно три зими тому, після смерті Сунь-Вийми. Подейкували, що у неї є лігво десь неподалік, але вистежити її не вдавалося.

Після того як Пройду знайшли повішеним униз головою на старому осокорі біля каруселі, охочих шукати притулок Білки не знаходилось.

Вожді, тоді ще інші, змирилися з тим, що вона – відрізана скибка. Тримати таку серед герл – як гратися з гранатою, а які виродки могли від неї народитися – то й самому Нещадному невідомо. Навіщо псувати уклад?

Тож вона була сама по собі, плем’я – саме по собі, і це влаштовувало і Білку, і вождів.

Коли старі вожді зустрілися з Нещадним і владу над плем’ям отримали Облом, Нога, Свин та Бігун, Білка з’явилася в Парку востаннє, напевно, щоб іще раз натякнути: тримайтеся від мене подалі!

Ось тоді її і бачив Книжник.

Він пам’ятав її ще кідом – маленьку, незграбну, швидку, як блискавка. Їхні матері, нехай про них забуде Нещадний, жили поруч, і Книжник змалку навіть дружив із Білкою.

Але це було ще до того, як Сухорукий навчив його читати, і єдиними друзями Тіма стали книжки. Тобто дуже давно, більше десяти зим тому. Книжник не був упевнений, чи пам’ятає його дівчина. Особливої надії на це не було. Але, якщо навіть і пам’ятала, що це змінювало? Зовсім нічого. У світі, де дитина з перших хвилин пізнає гірку істину, що життя коротке, дитяча дружба – не надто звична річ.

– Чуєш, Білко, – обережно вимовив Свин, намагаючись не робити зайвих рухів. – Ти той… Віддай. Це ти, того…

Свин ніколи не був красномовним, але зараз перевершив самого себе. Книжник буквально відчув, що цей опецькуватий, як міцний кабан, низькорослий хлопець відчуває себе не в своїй тарілці. Свин, напевно, пам’ятав, як виглядав Пройда, що висів униз головою на дереві, і якою поганою смертю помер Сунь-Вийми, і тому поводився стримано.

– Ти ж не потягнеш усю тушу, – примирливо сказав Облом. – Бери собі хоч який кусень – і гайда.

Білка стояла мовчки, а от звір на її плечі гучно клацнув – недружелюбно, скорше навіть загрозливо.

– Ти ж не будеш із нами битися через м’ясо? – запитав Нога.

Білка повела плечем, і звір, що сидів згори, миттю шмигнув у каптур.

Вожді напружилися. Книжник готовий був заприсягтися, що вони ледве не кинулися врозтіч, коли вона смикнула рукою з пістолетом. От що значить слава, яка йде попереду тебе!

– Я візьму печінку, – сказала Білка стиха. – І шмат зі спини.

– Гаразд, – квапливо мовив Облом. – А цього ти теж на м’ясо пустиш?

Книжник зрозумів, що йдеться про нього.

Вона знизала плечима.

– Мені він не потрібен… Не люблю, коли вбивають просто так.

– Він порушив Закон… – почав був Нога.

– Здохни сьогодні! – сказала Білка, ніби вистрілила, її голос металом брязнув у гортані. – Плювати я хотіла на ваші закони! І на вас. Чешіть звідси.

– Але ми добуваємо племені їжу, – примирливо почав Облом. – Ми захищаємо герл і бебиків, виховуємо кідів і робимо з них челів. Ніхто в Парку не вижив би без Закону. Закон – це життя. Той, хто не поважає закон, мусить померти, інакше вимре плем’я. Ти ж знаєш – не лише у нас так… У Сіті Закон іще суворіший. Навіщо в нас стріляти, Білко? Ми все робимо за Законом. Це ти пішла і живеш, як хочеш.

– Здохни сьогодні, Обломе, – повторила Білка. – Мені насрати, що ви там робите зі своїм стадом. Паняй звідси, якщо не хочеш кулю в черево. Повернетеся, коли я піду.

– Ходімо, Книжнику, – покликав Нога. – А то вона й тебе застрелить, і ми не зможемо тебе засудити…

– Але… Але ж вона віддає вам діра! – промимрив Книжник.

– Атож, це мав бути наш дір, – глузливо посміхнувся Облом, – а тепер вона його нам віддає. Розумієш різницю, хробаче? Коли вже до тебе нарешті прийде Нещадний, гівнюче? Коли я вже перестану бачити твою мерзенну пику?

– Ти можеш залишитися, – кинула Білка мимохіть.

– Не дратуй мене, Книжнику, – Облом презирливо скривив рот. – Якщо ти зараз не встанеш і не підеш із нами, я тебе просто вб’ю…

– Він і так тебе вб’є, – тихий голос Білки звучав абсолютно рівно, без емоцій. – Він тебе вб’є, бо любить це робити. Іншої причини йому й не треба.

Книжник зрозумів, що їй абсолютно все одно, уб’є його Облом чи не вб’є. Просто їй подобалося перечити вождям. Навіть спина Білки виразно говорила про те, як вона ненавидить і зневажає цю трійцю. Вона зовсім не палала бажанням захистити Книжника від розправи, зате принизити Облома з компанією їй було в радість.

Книжник звівся на ноги.

Настане ніч, і він змушений буде повернутися в Парк. Він не виживе в лісі. Ліс – не його стихія. Білці є куди йти, йому ж іти нікуди – тільки в Бібліотеку. У нього немає іншого прихистку, йому вже не побудувати нічого путнього – занадто мало часу залишилося до приходу Нещадного.