– Я так нікого і не навчив читати, хоча давав слово.
– Кому давав?
– Своєму вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаєш його? Такий смішний, ходив кособоко і накульгував.
– Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.
– Його всі дражнили. Він упав зі сходів ще кідом, щось там зламав у спині, але вижив, тільки рука всохла. Мені було чотири зими, йому чотирнадцять, коли він умовив мене вчитися.
– Сумніваюся, що тебе довелося умовляти…
– Даремно сумніваєшся. Я погодився не відразу. Хотілося їсти, ти ж знаєш… Я весь час хотів їсти. А за читання м’ясо не давали…
– І довго він тебе вчив?
Тім похитав головою.
– Недовго. Я був хорошим учнем – три місяці, і я вже сам міг навчити когось буквам.
– І не знайшов кого навчити?
Він кивнув.
– Не знайшов.
– Мені ти не пропонував.
– А ти б погодилася?
– Ні. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…
– А тепер? – запитав він, примруживши очі.
Вона задумалася на кілька секунд.
– Не знаю. Мені цікаво, але… – Вона насупилася. – Це нікому не потрібно, Тіме. Скільки б мені не залишилося, я вже не навчуся користуватися своїми знаннями.
– Відкрию тобі таємницю, Білко, – ніколи не знаєш, що може стати в нагоді…
– Автомат завжди корисніший за книжку, – відрізала вона.
– Не впевнений, – посміхнувся Тім кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.
– Ти не книжка.
– Ну, як сказати… Я багато книжок, Білко, багато і відразу. Коли ніхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати і не отримуєш задоволення від того, щоби вбивати, залишається багато часу на читання.
– Тут мені тебе не зрозуміти…
– Може, коли-небудь зрозумієш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Він освітив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, і вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не буває, Білко. Іноді це краще, ніж автомат. Це навіть краще, ніж цілий загін фармерської кінноти. Сподіваюся, я встигну тобі це до- вести…
Книжник навіть закректав від натуги.
Величезна сумка важко впала на підлогу.
Він нахилився, розглядаючи щось, що лежало в глибині стелажа. Потім випростався, задоволено усміхаючись.
– Ну, ось… Ще один розв’язок задачі, – сказав він задоволено. – Якщо я, звичайно, зумію його зібрати… І це беремо. Потім відкриваємо другі ворота.
– Що ти знайшов? – запитала Білка, з цікавістю розглядаючи знахідку – в’язку тонких металевих трубок і великий рюкзак.
– Справжній ніштяк, Білко! Тобі сподобається!
* * *
Після того як у сутінках один із мисливців зачепив сторожок і прямо перед розвідниками в повітря злетіли сигнальні ракети, Бігун зрозумів, що зіткнення не уникнути – спостерігачі вже визначили місце спрацювання пастки і доповіли жерцям про вторгнення.
Подвійний хлопок – і в повітрі розцвіли дві вогняні кулі, заливаючи всю округу яскравим хімічним світлом.
Від несподіванки загін кинувся врозтіч, а хтось із переляку навіть пальнув на біле світло.
– Не стріляти! – крикнув Бігун. – Тихо!
Ракети з шипінням падали, залишаючи в бузковому небі тремтячі димні сліди. На вулицю знову спустився морок.
– Тварино криворука!
Звук удару пролунав глухо, хтось застогнав крізь зуби – Облом явно приклався до незграбного з усього розмаху.
– Ось тут ми і заночуємо, – сказав Бігун, озираючись. – Та не чіпай ти його, Обломе! Покалічиш – на собі будеш тягти!
– Ще чого, – огризнувся Облом. – Тут і закопаю!
Але жертву відпустив.
Місце, вибране Бігуном для ночівлі, виявилося не гіршим і не кращим за будь-яке інше. Коротка вулиця, що закінчується бетонним завалом. Похилені фасади будинків, затягнуті плющем, нерівні діри віконних прорізів, із яких уже подекуди стирчали гілки вирослих усередині дерев.
Узагалі-то для того, щоб тримати облогу, не годиться, надто вже хистко все виглядає, але Бігун не збирався тримати облогу.
– Херове місце, – Свин шмигнув носом і сплюнув убік. – Нас тут відразу знайдуть…
– А нам і треба, щоб нас відразу знайшли… – Бігун зазирнув в отвір дверей більш-менш цілого двоповерхового будинку.
– Зараз знайшли? – запитав Свин.
Бігун зітхнув.
– Вранці. Обломе!
– Що?
– Нехай розвідники подивляться навколо. Можуть бути ще розтяжки…
– Вже. Будемо забиратися звідси?
Бігун похитав головою.
– Чекатимемо.
Різаний зупинив поруч із ним коня, підібрав поводи і, трохи розвернувшись у сідлі, із підозрою подивився на нового союзника.
– Ти зібрався робити привал?
– Так.
– Я не залишу тут своїх людей.
– І не треба. Відійди трохи назад, знайди укриття, тільки таке, щоб ця вулиця прострілювалася з твоїх ган-карів, і тримай розвідників поруч із нами. Нехай нашорошать вуха. Якщо я домовлюся – покажешся. Якщо не домовлюся…
Бігун усміхнувся.
– Якщо я не домовлюся – буде по-справжньому весело. Про нас із тобою герли складатимуть пісні і співатимуть їх бебикам… Але ми цих пісень не почуємо. Такі справи, бро.
– Це втішає, – сказав Різаний без тіні посмішки на спотвореному обличчі. – Чудовий план. І пісні я люблю… Але ось помирати в мої плани не входить. Я краще почекаю Нещадного…
– Твоя справа, бро… Головне, щоби вчасно заговорили твої кулемети…
Різаний ударив колінами, розвертаючи коня, і поїхав геть, до своїх воїнів, що стояли віддалік.
Бігун відійшов на пару кроків, і поки фармерські ган-кари розверталися у вузькому проміжку між будинками, сів, спостерігаючи, як його мисливці готують місце для ночівлі. Свин негайно влаштувався поруч, набив трубку конопляною смолкою з м’ятним листям і повільно, із задоволенням закурив. Запахло важким солодким дурманом. Облом одразу ж опинився поруч, подивився несхвально – запах трави міг розноситися на квартал – але від затяжки не відмовився. Вдихнув пару раз – і знову зник.