– Що це? – запитав Книжник.
Вона промовчала, закріплюючи зв’язку на дверній планці. Бруднуватий, але з вигляду міцний шнурок вона пропустила через кільця штукенцій, що бовталися збоку, і натягнувши, прив’язала його до залишків заржавілого замка.
– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тіма рюкзак.
У коридорі за дверима вже тупотіли чели. Хтось почав віддирати від дверей дошки, протяжно заскрипіли цвяхи, що виповзали з пересохлого за літо дерева.
– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку відповідь почує.
Білка кивнула.
– Звідки вони в тебе?
– Потім. Слухай мене. Коли вони відчинять двері – буде вибух. Сильний. Як тільки рвоне, ми з тобою побіжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до ліфтів перш, ніж вони зрозуміють, що нас тут уже немає.
Вона подивилася на вогонь на підлозі, і глянула на Книжника.
– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…
– Ні! – видихнув він.
– Роби, що я тобі сказала… – Білка не підвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцінний згорток і сунула у свій рюкзак. – Нам потрібен дим… Багато диму!
Двері тряслися під ударами.
У Сховищі Тім схопив купу журналів «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столі – улюблених журналів свого дитинства, – і, повернувшись у читальний зал, жбурнув їх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися і чорніти, від полум’я повалив білий густий дим…
Скільки прекрасних годин провів Книжник, розглядаючи фотографії дивовижних місць, скільки нового прочитав на цих жовтуватих сторінках…
Він завмер, із жахом спостерігаючи, як полум’я пожирає журнали і його спогади.
– Лягай!
Він озирнувся на крик, не відразу зрозумівши, що це Білка командує йому.
Стулки дверей вже почали розходитися, і з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливців, що наздоганяли здобич.
Книжник іще падав, коли двері відчинилися.
Тіму здалося, що йому врізали дошкою у вухо. На мить він осліп і оглух, потім зір повернувся. У повітрі кружляли чорні пластівці сажі. Гарячі журнали розкидало по всьому залу, і повітря стрімко наповнювалося білим їдким димом. Дверей не було. Не було і частини стіни поруч із дверима. І біля дверей нікого не було. У всякому разі не було живих.
Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Білка, і Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всією вагою.
Біля дверей валялися останки його одноплемінників. Книжник намагався не дивитися під ноги. З цими челами він жив і дорослішав, але, забери їх Нещадний, жоден із них не був йому ні другом, ні товаришем. Він був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тіма защеміло. Він був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.
Вони бігли коридором, а ззаду вже тупотіла погоня. Облом зрозумів – щось пішло не так. Та хто завгодно зрозумів би після того, як від вибуху вилетіли усі шибки на фасаді. Фори їм давати не збиралися, на те, щоб знайти ліфти і вибратися, не було і хвилини.
– Тут!
Колись за допомогою цих ліфтів піднімали й опускали приготовані на кухні другого поверху страви, тому шахти були вузькі, але вибирати не доводилося. Білка вибила прикладом розсувні люки, відкриваючи отвори, що смерділи цвіллю, і вправно прошмигнула в один із них. Книжник затамував подих і шмигнув у сусідній.
Він падав униз, оповитий щільною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвір, і це було огидно до втрати свідомості. Летів він недовго і несподівано вдарився об підйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але від удару платформа просіла, і він ухнув далі разом з її уламками. Раптово лаз закінчився, і Книжник опинився в порожнечі, задригав ногами, скрикнув від несподіванки і влетів у якусь хрустку пилову масу, що суцільно вкривала підлогу.
Поруч фиркала і переверталася Білка. Тут було зовсім темно – підвал знаходився під будівлею і його справді давно ніхто не відвідував, не було ні бажання, ні необхідності. Двері, що ведуть сюди, були завалені сміттям багато років тому, а ті, що були зовні, давно вросли в землю до половини.
Поруч із ним щось хруснуло, і підвал залило малинове світло від фальшфеєра, від якого Тім моментально осліп.
– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Білка.
Книжник моргнув кілька разів і завмер.
Вони стояли по коліно у висохлих хітинових тільцях, скинутих зміїних шкурах, якомусь зотлілому смітті, гнилих ганчірках…
Тім відчув, що починає свербіти. Весь. Із голови до ніг. І навіть усередині. Пахло вогкістю, щурами і ще чимось незрозумілим, огидно терпким.
– Де вихід?
– Не знаю. – Книжникові чомусь здавило горло, і він захрипів. – Це підвал. Тут були кухні і комори. І ще місце, де робили тепло…
– Вихід? – повторила Білка.
Над ними зазвучали віддалені голоси.
– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!
– А у них є? – запитав Тім.
– Я вкрала свої у них перед тим, як піти. У них є. Не сумнівайся.
– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у підлозі. Там має бути місце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великої ями.
– Ти впевнений? Знаєш?
– Я так думаю.
– Не думай, – наказала вона. – Шукай.
Білка вже йшла, піднявши над головою фальшфеєр, загрібаючи ногами в огидному шарі мертвих комах.
– Шукай.
Тук-тук-клац…
Щось летіло по старій ліфтовій шахті.
– Відходь! – крикнула Білка. – Лягай!
Книжник не очікував від себе такої прудкості.
Граната вибухнула вже тоді, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стінах, по іржавому металу бака, по стелі. Вибух підняв у повітря хмару пилу з хітину і сміття.
– Якщо ми не знайдемо люк, то тут і здохнемо, – сказала вона, закриваючи вільною долонею рот. У її другій руці вже догорав фальшфеєр. – Швидше, Книжнику! Швидше!
Книжник зажмурився і буквально пірнув у сміття біля їхніх ніг, намацуючи руками бетонну підлогу.
Тук-тук-тук-клац!
Перед тим як знову рвонути за рятівний іржавий бік бака, Тім відчув під долонею залізо.
Цього разу гранат було дві, й осколки від них розлетілися рикошетом по всьому підвалу, дивом не поранивши їх прямо в сховищі.
– Люк тут!
Вони пірнули у сміття з головою (Білка встигла увіткнути фальшфеєр між якимись залізними прутами, і червоне хімічне світло забилося об стіни), обшарюючи руками підлогу, поки не намацали квадратний шматок заліза, розташований врівень із бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.
Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.
– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!
Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.
Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!
У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…
У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.
Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.
Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…
І вибухнули, вивергаючи смертоносні осколки чавуну.
Але Білка і Книжник стрибнули в темряву, яка відкрилася у них під ногами, за півсекунди до цього.
* * *
Унизу була труба зі старого крихкого від вологи бетону. Сира, пахла чимось гірким, наповнювала рот в’язкою слиною.
Коротке ковзання схилом і такий же короткий політ. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рівновагу все-таки втратив і полетів уперед головою. Білка теж упала, але тут же підвелася, підхопила Тіма під лікоть і потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затісною для Тіма, і він до болю подряпав маківку, після чого пригнувся і далі біг на напівзігнутих. Під ногами зачавкало, спочатку під підошвами, а потім переставляти ноги стало важко і запах став зовсім нестерпний – важкий і густий сморід випорожнень, гниття і прокислої зелені заповнював легені. Почало паморочитися в голові, Книжник уже не біг, а виписував па.
У кінці труби вони натрапили на решітку – іржаву, але міцну, що й не виламаєш. У руках Білки спалахнув фальшфеєр і червоне полум’я розігнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повітря, вибратися з колектора не виходило. Білка зрозуміла це відразу.
– Назад, – наказала вона. – Шукаємо бічний прохід! Під ноги не дивись.
Але Книжник уже подивився. І заплющив очі од відрази – густа каша зі старих нечистот і величезних мокриць, якихось жуків, слимаків і сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало із себе Паркове плем’я за роки свого існування, гігантська вигрібна яма, заповнена багатоногими хітиновими демонами.
– Уперед! – повторила Білка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!
Книжник знову побіг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механічна іграшка.
Бічний прохід виявився через десять метрів – рази в два вужчий, ніж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив від жаху та огиди, але Білка без церемоній стусаном увігнала Тіма в цю смердючу пащу ударом коліна і сама пірнула за ним.
Книжник повз і ридав.
Найбільше хотілося померти або втратити свідомість від смороду. Але доводилося повзти. Хоча повітря було огидним і наповненим міазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося під долонями і колінами… Витримати це було практично неможливо, але він тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбільше Книжник боявся впасти і зануритися в рідину обличчям.
Тім чув, як позаду хрипить Білка – їй доводилося ще важче, однією рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеєр. Хід став іще вужчим і пішов угору, хоча й ледь відчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, і Книжник уявив собі, як вони застрягають у цьому проході. Наглухо. І від однієї цієї думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.
Книжник вивалився з вузької труби в бетонний короб, і коли фальшфеєр висвітлив нутрощі їх нового притулку, зрозумів, де вони знаходяться.
Праворуч від них повинна була розташовуватися Банка, зліва – залізний павільйон з гнилим дахом, в якому колись торгували сендвічами, солодкою ватою та напоями.
Білка побачила місце, де бетонна кришка короба викришилася, утворивши широку щілину і, хлюпаючи у смердючому в’язкому бруді, побігла туди. Тім, похитуючись, побрів за нею.
На його подив (він усе ще зберіг здатність спостерігати і дивуватися), вона сунула фальшфеєр у густу рідину під ногами і легкою тінню вилетіла в отвір, залишивши Тіма на самоті. Книжник злякався, що вона кине його тут, причому злякався по-справжньому. Страх додав йому сили, він ухопився за бридкий край, підтягуючись, і відчув руку Білки на своєму комірі. Секунда – і він упав на траву, дихаючи на повні груди. Над ним височіло нереально зоряне небо, таке високе і красиве… Він із насолодою втягнув повітря в легені, силкуючись очистити їх від…
– Бігом! Бігом!
– Не можу… – видихнув він.
– Здохнеш. Встав і пішов!
І він знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут після того, як він усе-таки виліз…
Погоня розгорнулася за якусь сотню метрів від них. Книжник крізь підлісок бачив, як танцюють язики полум’я за вікнами Бібліотеки. Його Бібліотеки. Його дому. І відразу ж відвернувся. Треба було дивитися під ноги. Білка спеціально не йшла у відрив, хоча могла давно зникнути безслідно. Книжник подумав, що вона рятує не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вміння складати з букв слова. Не більше. Сам він ніякої цінності не становив – худий, невмілий, проблемний тягар. Бездомний ізгой.
Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслідувачів лунали тихіше – плем’я явно збилося зі сліду, але Тім знав, що це ненадовго.
Слідопити свою справу знали туго, а їх із Білкою можна було знайти, навіть якби вони літали, тільки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже після смерті Ноги…
Знову поворот.
І тут Книжник зрозумів, куди веде його супутниця, і ледь утримався від того, щоб не повернути назад.
Білка прямувала до Боліт.
Роздiл третiй. Болота
Облом дивився на Ногу. Нога все ще димів.
Він не встиг обгоріти до кісток, тіло витягли раніше, ніж Бібліотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкіра взялася клаптями, дуже постраждали нижні кінцівки, над якими вогонь попрацював найбільше – черевики і плоть стали одним цілим. Нога виділяв такий запах смаженого м’яса, ніби його спеціально запікали на багатті.
– Хробак утік? – запитав Облом крізь зуби.
– Утік, – відповів Свин.
– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.
– А її ти віддаси мені… – посміхнувся Свин. – Я її теж зажарю!
Він засміявся, похрюкуючи. Саме за цей сміх і за кругле обличчя, на якому красувався ніс із вивернутими ніздрями, Свин і отримав своє прізвисько.
Із темряви випірнув Бігун. Він був злий і зосереджений, як мисливець, який переслідує здобич. Він і був мисливцем, який переслідує здобич, тільки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий і дуже жорстокий – блискучі чорні очі, несподівано великі для гострого смаглявого обличчя із застиглою на ньому посмішкою. Бігун завжди посміхався, але від одного погляду на цю посмішку навіть у Облома пробігав мороз поза спиною.
– Пішли, – сказав він неголосно. – У бік Болота пішли. Я завжди говорив, що у неї там нора.
– Як ти думаєш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челів-мисливців.
Бігун кивнув.
– Значить, Книжник не брехав.
– Точно, – вишкірився Бігун. – Не треба було його виганяти, Обломе.
Він замовк, чекаючи, поки чели відтягнуть у сторону тіло Ноги, а потім продовжив:
– Треба було не ловити на живця відразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл і пару пляшок старого дрінка, він би сам розколовся від чола до яєць! Сам би відвів нас до місця, де є ліки від Нещадного. Але ти вирішив зловити на нього Білку… Якого хера, Обломе? Навіщо ця дохла тварюка тобі знадобилася? Тобі мало герл? Сходи в набіг, щоб ти здох першим, знайди собі неприємностей на дупу! Але навіщо ти чіпав цю божевільну? Ми ж домовилися тримати її подалі!
Облом насупився.
Він удвічі переважав Бігуна зростом, він узагалі був найвищим у племені, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навіть Свин поступався небіжчикові, хоча був товщим.
– Ти на мене не кричи, Бігуне, – процідив Облом. – Ця сука вчора вранці хіба що тільки нас не обіссяла. Вона думає, що господиня. А вона – ніщо! Бруд! Гівно!
– Кінчай кричати, – обірвав Облома Бігун. – Це ніщо завалило Ногу! Чуєш, як тхне наш із тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони і є чели, невелика втрата. Але вбити вождя і вшитися… Ти думаєш, це додасть нам авторитету?