– Мадам, – звернувся Голмс, – ніскілечки не сумніваюся, що це правда. Можливо, вам краще сісти: мені здається, вам зле.
Мертвотна блідість залила її обличчя, і ця блідість була ще жахливішою від темних патьоків бруду. Жінка сіла на край ліжка.
– Маю небагато часу, – продовжила вона, – але я хотіла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловіка. Він не англієць, а росіянин. Та я не назву його імені.
Старий професор вперше ворухнувся.
– Бійся Бога, Анно! – закричав він. – Бійся Бога!
Вона поглянула на нього з неабияким презирством.
– Навіщо ти так чіпляєшся за своє знехтуване життя, Сергію? – сказала вона. – Ти заподіяв прикрощів багатьом і нікому не зробив нічого доброго, навіть собі. Але не бійся, я не обірву гнилу нитку твого життя до належного терміну. Я взяла достатньо гріхів на свою совість із того часу, як переступила поріг цього клятого будинку. Але мушу продовжити свою розповідь, бо буде пізно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловіка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирічним дівчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росії, в університеті, не називатиму вам його.
– Бійся Бога, Анно, – знову пробурмотів старий професор.
– Ми були революціонерами, нігілістами, ви ж знаєте. Він, я та багато інших. Потім почалися переслідування, убили високопоставленого поліційного чиновника, багатьох заарештували, і для того, щоб врятуватися й отримати винагороду, мій чоловік видав і дружину, і товаришів. Нас заарештували. Декого відправили на шибеницю, інших заслали до Сибіру, у тому числі й мене. Моє заслання не було довічним. А мій чоловік, прихопивши із собою грошенята, заплямовані кров’ю, відбув до Англії й оселився тут у повній самоті, добре розуміючи, що як тільки організація дізнається, де він оселився, не мине й тижня, як здійсниться правосуддя.
Старий професор простягнув тремтячу руку й узяв цигарку.
– Я у твоїй владі, Анно, – сказав він, – але ти завжди була доброю до мене.
– Я ще не розповіла про його головний злочин, – продовжувала жінка. – Серед членів організації був мій коханий. Шляхетний, безкорисливий, він кохав мене, коротко кажучи, повна протилежність моєму чоловікові. Він ненавидів насильство. Ми всі були винні, якщо це провина, але він не був. Писав мені листи, в яких переконував обрати інший шлях. Ці листи та мій щоденник, в якому я день у день описувала мої почуття до нього та наші різні переконання, врятували б його. Мій чоловік знайшов цей щоденник і листи й сховав їх. Він із усіх сил намагався очорнити Олексія, щоб його засудили до смерті. Але йому це не вдалося. Олексія заслали до Сибіру на каторгу. У ці миті, коли ми тут із вами сидимо, він надривається там у соляній шахті. Подумай про це, негіднику, мерзенний негіднику! Олексій, чоловік, чиє ім’я ти не гідний навіть вимовляти, нидіє важким життям раба, а ти тішишся. Твоє життя зараз у моїх руках, але я не хочу їх бруднити!
– Ти завжди була шляхетною жінкою, Анно, – господар затягнувся цигаркою.
Вона піднялася, але відразу ж впала назад, застогнавши від болю.
– Я мушу закінчити, – сказала вона. – Коли мій термін скінчився, я вирішила здобути щоденники та листи й відправити їх російському уряду, щоб мого коханого випустили на волю. Я знала, що мій чоловік в Англії. Після багатьох місяців безплідних пошуків я нарешті його знайшла. Знала, що він зберігає щоденник, бо отримала в Сибіру від нього листа, в якому він докоряв мені, цитуючи щоденника. Але я була переконана, знаючи його мстивість, що він не віддасть мені документ із власної волі. Я мала його вкрасти. З цією метою винайняла приватного агента-детектива, котрий прийшов у будинок чоловіка як секретар, це був твій другий секретар, Сергію, той, котрий так поквапився покинути тебе. Йому вдалося з’ясувати, що щоденник і листи лежать у середній шухляді секретера, також він скопіював ключа. Більше нічого робити не хотів. Лише передав мені план будинку й повідомив, що в другій половині дня в кабінеті нікого не буває, бо секретар працює ось тут, нагорі. Зрештою я зважилася та проникла в оселю, щоб забрати папери. Мені це вдалося, але якою ціною! Документи були в моїх руках і я вже замикала шухляду столу, коли той юнак схопив мене. Я його бачила вранці. Ми зустрілися на дорозі, і я спитала, де живе професор Корем, не знаючи, що він працює секретарем у цьому обійсті.
– Саме так! – вигукнув Голмс. – Прийшовши додому, секретар розповів своєму працедавцю про зустріч. Вмираючи, спробував пояснити, що це була вона, тобто та, про котру він йому казав.
– Дозвольте мені закінчити, – владно звеліла жінка, і її обличчя спотворилося, буцімто від болю. – Коли юнак упав горілиць, я кинулася геть із кімнати, помилилася дверима й опинилася в спальні чоловіка. Він хотів мене видати. Але я сказала йому, що його життя в моїх руках. Якщо він віддасть мене правосуддю, то я видам його організації. Хотіла жити не заради себе самої, а мала реалізувати задумане. Він знав, що я зроблю те, чим погрожувала, і що його доля – у моїх руках. З цієї причини, і винятково тому він сховав мене. Штовхнув мене в цей сховок, що залишився від минулих часів, і про який знав лише він. Чоловік харчувався у своїй спальні й міг виділяти мені дещицю своєї їжі. Ми вирішили, що, коли поліція покине будинок, я зникну вночі й ніколи більше не повернуся. Але ви якимось чином про все дізналися.
Вона вийняла з-за пазухи невеликий пакет.
– Вислухайте мої останні слова. Цей пакет врятує Олексія, я довіряю його вашій честі та вашій любові до справедливості. Візьміть його. Віднесіть у російське посольство. Я виконала свій обов’язок і…
– Зупиніть її! – вигукнув Голмс. Він кинувся до жінки й вирвав із її рук маленьку пляшечку.
– Пізно, – сказала вона й упала на ліжко. – Я прийняла отруту ще перед тим, як вийти зі сховку. У голові паморочиться. Я вмираю. Прошу, сер, не забудьте про пакет.
– Простий випадок, однак певним чином дуже повчальний, – зауважив Голмс, коли ми поверталися до міста. – Вся справа залежала від пенсне. Якби не щаслива випадковість, що вмираючий секретар останньої миті схопив його, я не переконаний, що ми б знайшли розв’язок. Мені було зрозуміло, що, втративши такі потужні скельця, людина стає безпорадною та сліпою. Пригадуєте, коли ви запевняли мене, що вона й назад пройшла тією самою вузькою смужкою трави, ні разу не ступивши вбік, а я сказав, що це був подвиг. Про себе ж вирішив, що це неможливо, хіба що, на наше нещастя, у неї виявилося б запасне пенсне. Тоді я почав серйозно розмірковувати над гіпотезою, що власниця пенсне й досі в будинку. Виявивши схожість двох коридорів, я збагнув, що вона дуже легко могла їх сплутати. У такому разі, вочевидь, вона мала потрапити до спальні професора. Це міркування насторожило мене, і я ретельно оглянув кімнату, розраховуючи помітити в ній хоч якісь ознаки схованки. Килим був цілісний і туго натягнутий на підлозі, і я відкинув версію про люк. Могла бути ніша позаду книг, таке буває в старовинних бібліотеках. Я звернув увагу, що книги розкидані всюди, але не перед тією шафою. Отже, вона могла слугувати дверима. Але жодних інших ознак, які б підтверджували мою теорію, не було. Тоді я знову звернув увагу на килим. Він був сірувато-брунатний, і я міг легко провести один експеримент. Для цього викурив незліченну кількість цих чудових цигарок і обсипав попелом усю підлогу біля підозрілої шафи. Цей простий виверт виявився дуже ефективним. Потім ми пішли донизу і я, Ватсоне, у вашій присутності переконався (втім, ви не зовсім зрозуміли, до чого ті мої розпитування), що професор почав їсти набагато більше. Цього й слід було очікувати, якщо йому довелося годувати ще одну людину. Потім ми знову піднялися в спальню. Розсипавши пачку з цигарками, я отримав нагоду уважно дослідити килим і переконався, що під час нашої відсутності бранка покидала свій притулок… Ну, Гопкінсе, ось і Черінґ-Кросс. Вітаю вас із вдало закритим слідством. Ви, не сумніваюся, поїдете звідси прямо до Скотленд-Ярду. А наш шлях, Ватсоне, лежить до російського посольства.
The Adventure of the Golden Pince-Nez
When I look at the three massive manuscript volumes which contain our work for the year 1894 I confess that it is very difficult for me, out of such a wealth of material, to select the cases which are most interesting in themselves and at the same time most conducive to a display of those peculiar powers for which my friend was famous. As I turn over the pages I see my notes upon the repulsive story of the red leech and the terrible death of Crosby the banker. Here also I find an account of the Addleton tragedy and the singular contents of the ancient British barrow. The famous Smith-Mortimer succession case comes also within this period, and so does the tracking and arrest of Huret, the Boulevard assassin – an exploit which won for Holmes an autograph letter of thanks from the French President and the Order of the Legion of Honour. Each of these would furnish a narrative, but on the whole I am of opinion that none of them unite so many singular points of interest as the episode of Yoxley Old Place, which includes not only the lamentable death of young Willoughby Smith, but also those subsequent developments which threw so curious a light upon the causes of the crime.
It was a wild, tempestuous night towards the close of November. Holmes and I sat together in silence all the evening, he engaged with a powerful lens deciphering the remains of the original inscription upon a palimpsest, I deep in a recent treatise upon surgery. Outside the wind howled down Baker Street, while the rain beat fiercely against the windows. It was strange there in the very depths of the town, with ten miles of man’s handiwork on every side of us, to feel the iron grip of Nature, and to be conscious that to the huge elemental forces all London was no more than the molehills that dot the fields. I walked to the window and looked out on the deserted street. The occasional lamps gleamed on the expanse of muddy road and shining pavement. a single cab was splashing its way from the Oxford Street end.
“Well, Watson, it’s as well we have not to turn out to-night,” said Holmes, laying aside his lens and rolling up the palimpsest. “I’ve done enough for one sitting. It is trying work for the eyes. So far as I can make out it is nothing more exciting than an Abbey’s accounts dating from the second half of the fifteenth century. Halloa! Halloa! Halloa! What’s this?”
Amid the droning of the wind there had come the stamping of a horse’s hoofs and the long grind of a wheel as it rasped against the kerb. The cab which I had seen had pulled up at our door.
“What can he want?” I ejaculated, as a man stepped out of it.
“Want! He wants us. And we, my poor Watson, want overcoats and cravats and goloshes, and every aid that man ever invented to fight the weather. Wait a bit, though! There’s the cab off again! There’s hope yet. He’d have kept it if he had wanted us to come. Run down, my dear fellow, and open the door, for all virtuous folk have been long in bed.”
When the light of the hall lamp fell upon our midnight visitor I had no difficulty in recognising him. It was young Stanley Hopkins, a promising detective, in whose career Holmes had several times shown a very practical interest.
“Is he in?” he asked, eagerly.
“Come up, my dear sir,” said Holmes’s voice from above. “I hope you have no designs upon us on such a night as this.”
The detective mounted the stairs, and our lamp gleamed upon his shining waterproof. I helped him out of it while Holmes knocked a blaze out of the logs in the grate.
“Now, my dear Hopkins, draw up and warm your toes,” said he. “Here’s a cigar, and the doctor has a prescription containing hot water and a lemon which is good medicine on a night like this. It must be something important which has brought you out in such a gale.”
“It is indeed, Mr. Holmes. I’ve had a bustling afternoon, I promise you. Did you see anything of the Yoxley case in the latest editions?”
“I’ve seen nothing later than the fifteenth century today.”
“Well, it was only a paragraph, and all wrong at that, so you have not missed anything. I haven’t let the grass grow under my feet. It’s down in Kent, seven miles from Chatham and three from the railway line. I was wired for at three-fifteen, reached Yoxley Old Place at five, conducted my investigation, was back at Charing Cross by the last train, and straight to you by cab.”
“Which means, I suppose, that you are not quite clear about your case?”
“It means that I can make neither head nor tail of it. So far as I can see it is just as tangled a business as ever I handled, and yet at first it seemed so simple that one couldn’t go wrong. There’s no motive, Mr. Holmes. That’s what bothers me – I can’t put my hand on a motive. Here’s a man dead – there’s no denying that – but, so far as I can see, no reason on earth why anyone should wish him harm.”
Holmes lit his cigar and leaned back in his chair.
“Let us hear about it,” said he.
“I’ve got my facts pretty clear,” said Stanley Hopkins. “All I want now is to know what they all mean. The story, so far as I can make it out, is like this. Some years ago this country house, Yoxley Old Place, was taken by an elderly man, who gave the name of Professor Coram. He was an invalid, keeping his bed half the time, and the other half hobbling round the house with a stick or being pushed about the grounds by the gardener in a bath-chair. He was well liked by the few neighbours who called upon him, and he has the reputation down there of being a very learned man. His household used to consist of an elderly housekeeper, Mrs. Marker, and of a maid, Susan Tarlton. These have both been with him since his arrival, and they seem to be women of excellent character. The Professor is writing a learned book, and he found it necessary about a year ago to engage a secretary. The first two that he tried were not successes; but the third, Mr. Willoughby Smith, a very young man straight from the University, seems to have been just what his employer wanted. His work consisted in writing all the morning to the Professor’s dictation, and he usually spent the evening in hunting up references and passages which bore upon the next day’s work. This Willoughby Smith has nothing against him either as a boy at Uppingham or as a young man at Cambridge. I have seen his testimonials, and from the first he was a decent, quiet, hardworking fellow, with no weak spot in him at all. And yet this is the lad who has met his death this morning in the Professor’s study under circumstances which can point only to murder.”
The wind howled and screamed at the windows. Holmes and I drew closer to the fire while the young inspector slowly and point by point developed his singular narrative.
“If you were to search all England,” said he, “I don’t suppose you could find a household more self-contained or free from outside influences. Whole weeks would pass and not one of them go past the garden gate. The Professor was buried in his work and existed for nothing else. Young Smith knew nobody in the neighbourhood, and lived very much as his employer did. The two women had nothing to take them from the house. Mortimer the gardener, who wheels the bath-chair, is an Army pensioner – an old Crimean man of excellent character. He does not live in the house, but in a three-roomed cottage at the other end of the garden. Those are the only people that you would find within the grounds of Yoxley Old Place. At the same time, the gate of the garden is a hundred yards from the main London to Chatham road. It opens with a latch, and there is nothing to prevent anyone from walking in.
“Now I will give you the evidence of Susan Tarlton, who is the only person who can say anything positive about the matter. It was in the forenoon, between eleven and twelve. She was engaged at the moment in hanging some curtains in the upstairs front bedroom. Professor Coram was still in bed, for when the weather is bad he seldom rises before midday. The housekeeper was busied with some work in the back of the house. Willoughby Smith had been in his bedroom, which he uses as a sitting-room; but the maid heard him at that moment pass along the passage and descend to the study immediately below her. She did not see him, but she says that she could not be mistaken in his quick, firm tread. She did not hear the study door close, but a minute or so later there was a dreadful cry in the room below. It was a wild, hoarse scream, so strange and unnatural that it might have come either from a man or a woman. At the same instant there was a heavy thud, which shook the old house, and then all was silence. The maid stood petrified for a moment, and then, recovering her courage, she ran downstairs. The study door was shut, and she opened it. Inside young Mr. Willoughby Smith was stretched upon the floor. At first she could see no injury, but as she tried to raise him she saw that blood was pouring from the underside of his neck. It was pierced by a very small but very deep wound, which had divided the carotid artery. The instrument with which the injury had been inflicted lay upon the carpet beside him. It was one of those small sealing-wax knives to be found on old-fashioned writing-tables, with an ivory handle and a stiff blade. It was part of the fittings of the Professor’s own desk.