– Отже, слухай, Піпа, – промовив один з гостей. – Ми звичайні собі пачкарі або ж перемитники. Ми тільки тим і займалися, що шниряли туди й сюди – то з Арканума в Салагір, то з Салагіра в Арканум і перепродували всіляке і різне. Але сидимо якось в шинку «Під копитом», а тут приходить посланець від короля і пропонує нам зробити нарешті щось і для держави, а не для себе.
– І що ж ви таке повинні зробити?
– Визволити нашого посла з в’язниці. Ти щось чув про нього?
– Та вже ж бо, що чув! Тут же ж історія яка: приїхав він з панночкою, лишив її в гостинниці, а сам до короля подався. Тим часом слуга поніс панночці вечерю. Приносить – а вона без голови.
– Та йди!
– Ага. Без голови та ще й гола-голісінька. Ну, й завезли її до трупарні.
– А наш посол за ґратами?
– За ґратами, – кивнув Піпа.
– Тоді, як звечоріє, поведеш нас туди.
7
Мадей опинився в такій самій ситуації, що й бідолашне тіло чернички: його замкнули в холодному льосі, де стіни поросли слизьким мохом, а зі стелі скрапувала вода. У нього забрали меча, але кинджал, з яким він не розлучався, був захований у халяві. Він його вийняв і став штрикати в шпари поміж брилами. Стіни роз’їдав грибок, і в деяких місцях розчин скидався на кашу.
Мадейові вдалося прорізати шпарини довкола однієї великої брили, але випхати її назовні не вдавалося. Він впирався і ногами, і плечима, та все намарне. Коли раптом почув, що хтось його кличе. Пізнав арканумську мову і втішився.
– Пхайте оцю брилу, – попрохав і постукав по ній руків’ям кинджала.
З того боку завовтузилися, закректали, і брила зрушилася. Мадей відступив, щоб не звалилася йому на ноги, і чекав. За хвилю вона, глухо гупнувши, впала. Мадей без особливих зусиль виліз із льоху й обняв своїх рятівників.
– Ходіть за нами, – сказали арканумці.
Темрява надійно приховувала всі їхні рухи. Незабаром вони вийшли на дорогу. Та не далеко й зайшли, як побачили, що попереду хтось наближається. Виразно вчувалися два голоси – чоловічий і жіночий. В жіночому Мадей упізнав голос панни.
– Ото зрадливиця! – обурився він. – Вже з кимось іншим жартує.
Арканумці зачаїлися за деревами. Але що більше Мадей вдивлявся, то зрозумів, що самої панни нема, а хтось несе її голову. Це ще більше його розгнівало. Він намацав на землі палицю, підпустив невідомого крадія ближче і луснув з усієї сили по голові. Королевич лише пікнув і звалився, а голову панни Мадей спритно підхопив на руки.
– Ой! – втішилася голова. – Ти мене врятував! А то я вже думала, що він мене зґвалтує.
– Що сталося? – запитав Мадей, ніжно пригортаючи голову до своїх грудей.
– Та сталося таке, що я, виглядаючи тебе з вікна, ненароком так нахилилася, що голова моя відвалилася і впала на кущі внизу. Отам і знайшов мене той королевич.
– То це королевич?
– А що ж ти думав? Що я приблуді дозволила себе на руки взяти?
– А що б ти зробила, якби тебе приблуда знайшов?
– А покусала б! – і вона грізно клацнула зубами.
Мадей здригнувся.
– А де ж тоді тіло?
– Було в кімнаті. Та потім кудись зникло. Мусимо його знайти.
– Та вже ж бо!
– А хто це з тобою? – стривожилася голова.
– Мої рятівники.
Голова уважно обстежила їх і заспокоїлася.
– Мусимо піти до шинку, – сказав Мадей, – щоб забрати її тіло.
– Це небезпечно, – заперечили в один голос арканумці. – Мусимо негайно тікати.
– Без неї я нікуди не поїду, – вперся Мадей.
– Ой, що я бачу! – зойкнула голова.
– Де?
– Он там! Просто перед нами.
– І що ж ти таке бачиш?
– Та оно! Біля яворів! Щось іде, заточуючись, наче п’яне? Чи це не я?!
Мадей пройшов ще кілька кроків і побачив тіло без голови, яке невпевнено брело наосліп.
– Я врятована! – зраділа голова.
Але ж Мадей не мав при собі свого швацького причандалля, тому взяв за руку її тіло, й подалися вони усією компанією до шинку. Там він залишив їх у саду, а сам виліз по черешні до вікна, проник у покій, забрав свою торбу і спустився.
Та от халепа! Дратва йому вже раніше скінчилася. Але черничка знайшла спосіб і дозволила скористатися її ж таки волоссям. Ото він пришив голову до тіла волоссям чернички, міцно поцілував її у вуста, посадив перед себе на коня і помчав разом зі своїми визволителями до Арканума. Він дуже квапився, щоб попередити короля про те, що король Салагіру не збирається повертати захоплені території і найпевніше піде війною.
Королівна жаба
Король Кендюх ІV був чоловіком статечним і поважав звичаї, тому, коли його трьом синам приспіла пора женитися, він їх скликав до себе і сказав:
– Ну, хлопці, повиростали ви, як дуби. Пора вам вже й жінками обзавестися. Коли ви читали хроніку нашого королівського роду, звичайно, в тому випадку, якщо ви взагалі що-небудь читали, то, мабуть, натрапили в частині першій, розділ третій, сторінка сто шістнадцята, на опис женячки королевича, нашого прапрапрадіда… Отже, королевич зійшов на гору і стрілив з лука. Як виявилося, стріла попала у вікно князівського замку і збила віночок з голови князівни. Цей милий жарт міг закінчитися дуже сумно. А проте вони поженилися. Після того не раз і не два наші пращури таким самісіньким робом добували собі дружин. От і я вирішив – чи не спробувати й вам щастя? Що ви на це?
Королевичі, звісно, були не в захваті від цієї затії, бо вже мали собі на прикметі дівчат згідно зі своїми смаками і стріляння з лука якось їх не дуже втішило. Але, перезирнувшись, вирішили, що не варто сперечатися з батьком, бо той ще чого доброго візьме та й обділить спадком.
Отож повів їх король до гори, яка височіла неподалік, і сказав старшому:
– Почнемо з тебе.
Старший був не в тім’я битий і нишком прихопив із собою карту. На горі її розгорнув, вирахував де і що та й тоді вистрілив. Як і сподівався, стріла залетіла в покій доньки міністра оборони, а що тая панна від самого рання уже чипіла біля вікна, бо була своїм коханим попереджена, то застрибала од радощів і з голосним вереском помчала до свого любого татуся, щоб розділити з ним своє щастя.
Середульшій брат так само усе наперед обрахував і поцілив у вікно доньки міністра фінансів. Якщо взяти до уваги, що цілився він у вікно будинку міністра юстиції, то можна було б вважати, що його спіткала невдача, але, як виявилось, наречена була не гірша. Так що невдача спіткала хутше доньку міністра юстиції.
Молодший син, улюбленець короля, ще собі й до голови не брав женячки, але подумав, що смаку брата можна довіряти і вистрілив у вікно доньки міністра юстиції. Як на те, звіявся сильний вітер, збив стрілу з дороги і заніс її на болото. Королевич хотів було вистрілити вдруге, але король не дозволив.
– Це вже буде проти приписів. Гайни на те болото і принеси стрілу. Хтозна, може вона попала в руки якої, хе-хе, русалки.
Королевич почіхав потилицю й подався на болото, дорогою уявляючи жінку-русалку – мокра, слизька, а ще той хвостяра! Бр-р-р! Хай вона сказиться!
Пошвендяв туди-сюди по болоту, затраскався по вуха, а як знайшов стрілу, то дуже пошкодував за русалкою, бо на стрілі сиділа зелена пульката жаба й дивилася на нього так мило, так мило, що королевич з великим задоволенням копнув би її подалі. Але не міг того зробити, бо король стежив у далекогляд за кожним його кроком. Проклинаючи вітряну погоду, татуся-короля і його затію, поплівся королевич назад, несучи в шапці свою наречену, котра очевидячки теж перебувала не на сьомому небі від щастя, що її з болота витягли.
Брати, побачивши оце чудо, почали реготати, але король тупнув ногою і сказав:
– Цитьте! Тут діло серйозне. Якби ви хоч коли-небудь до книжок зазирали, то знали б, що історії вже відомий подібний випадок. Так самісінько, як і оце зараз, стріла молодшого королевича потрапила до жаби, але потім та жаба перетворилася на писану красуню, бо це була зачарована королівна. Ось так. І надалі попрошу без жартів. За тиждень весілля.
Молодий королевич приніс жабу в замок і, маючи теж надію, що з цієї жаби ще будуть люди, повівся з нею дуже ґречно. Звелів приволокти велику балію з багном, насадив зелені і таким чином створив маленьке кімнатне болітце. Поява жаби змусила його також зацікавитися спеціальною літературою, щоб знати, чим її годувати. Раціон заклятої королівни виявився не таким уже й простим, як могло видаватися. Особливо жениха діймала біганина за комарами.
Весілля гуляли дуже пишне. Для всіх трьох братів одразу, щоб менше було витрат. Гості не скупилися на дарунки. Дочка міністра юстиції подарувала навіть цілий мішечок комарів, чим дуже розчулила королевича, хоча в дійсності не це мала на меті.
Старші брати заздрісним оком зиркали у бік молодшого – вони ще з дитинства пам’ятали казку про королівну-жабу. Гості теж не забули висловити щасливому подружжю своє захоплення, і королевич поволі пройнявся пошаною до подруги життя, адже доля йому подарувала не якусь там міністрівну, а королівну. Хоч, правда, тимчасово закляту. У тій давній історії його особливу увагу привертав факт, що вночі жаба скидала шкуру й перетворювалася на красуню. Це мало тривати лише дванадцять днів, після чого шкура щезала навіки, головне тільки набратися терпіння і не прискорювати подій, як це зробив його попередник.
За столом королевич навіть запропонував жабі шампанського, але вона жодним рухом не зреагувала на заморський напій, тоді він запхав її до келиха і дав можливість поталяпатися в шампанському. Жаба сказала «бре-ке-ке!», а гості заплескали в долоні. Насолоджуючись мріями про шлюбну ніч, королевич пив зовсім мало, щоб чого доброго не осоромитися. Ось заграли музики, молодий узяв жабу на долоню і не пропустив з нею жодного танцю. Гості стали кричати «Гірко!», і коли цілувалися старші брати, гамір не вщух ані на хвилю, проте, коли настала черга цілувати жабу, гамір ущух. Гості, затамувавши подих, з шанобою дивилися, як виконується цей анімалістичний поцілунок, і всі одностайно вирішили, що жа… е-е… заклята королівна надзвичайно граційна.
Король штурхав обох міністрів-сватів попід боки і казав:
– Ну як? Хе-хе! Королівну відхопили! Цікаво, де це її королівство розташоване. Чи не дуже далеко від нашого, щоб можна було легко приєднати.
Тут заграли сурми, і до зали внесли печених чапель та журавлів, начинених перепілками та прикрашених натуральним пір’ям. Королевич, виголоднівши, рішуче відтяв журавлину ногу та, коли поклав її на тарілку, раптом помітив, що молода щезла. Зчинилася метушня, всі кинулися шукати її. Король кричав:
– Обережно! Не наздобчіть королівни!
Ледве її знайшли під стіною за шторою. Тут усі збагнули, що причиною втечі молодої були саме чаплі з журавлями, котрі виглядали, мов живі. Король звелів негайно прибрати зі столів цих нешляхетних птиць, які не розбираються, де справжня жаба, а де королівна.
За якийсь час король підвівся і вигукнув:
– А тепер, молодята, прошу по покоях! Люлі-люлі! Хе-хе!
Королевич посадив свою любу дружину на золоту тацю і, підбадьорений не зовсім скромними, але доброзичливими побажаннями, виплив на вітрилах кохання із зали.
Він лежав у ліжку, заклавши руки під голову і терпляче чекав. Молода сиділа в балії і, либонь, теж чекала, коли сповзе з неї шкура і можна буде одне одному кинутися в обійми. Отак вони обоє чекали, а час ішов і нічого не відбувалося. Королевич подумав, що королівна, скинувши шкуру, буде гола-голісінька і ледве чи наважиться в такому вигляді з’явитися перед ним. Він встав і повісив біля балії свого халата й ліг знову, заклавши руки за голову та поринувши у щасливі мрії. Різне йому йшло на думку. Зокрема і про те, що сам він далеко не красень – малого зросту, ніс картоплею, вуса ріденькі та ще й клаповухий. Стривай, чи не це причина, що вона зволікає? Королевич підвівся на ліктях і запитав:
– Гей, скажи-но, я тобі до вподоби?
Але відповіді не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак ні сіло ні впало висловлюватися про його вроду? Інша обов’язково б збрехала. А ця делікатна. Може, навіть по парижах училася.
– Слухай, а ти часом не в Парижі училася?
Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась – не відповість зі скромності, а якщо не вчилась – то з сорому. А проте, якось розмову треба зав’язати. Щоб її ще такого запитати? Може, помогти їй зняти шкуру. Але чи це буде ввічливо? Все ж таки панна. Раптом серце його защеміло: а що як не панна? І таке можливе. Хтозна скільки вона там по болотах волочилася. Там теж женихів море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь і той… Звідки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак під ним заклята королівна? Бачить – жаба, ну і… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.
Раптом у балії щось заворушилося, захлюпало, і повільно- повільно стала підводитися темна постать, ось вона накинула на себе халата і, обережно ступаючи, мовби роблячи перші кроки після тривалої хвороби, попростувала до ліжка. Серце королевича затріпотіло від збудження. Постать наближалася, і він тепер ясно бачив, що вона зовсім невисока, а скоріше низька, хоча обличчя у темряві роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високій дружині чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася біля самого ліжка, королевич вловив неприємний запах, то був запах цвілі і трухлявини, запах розкладу і гнилі, а за мить він з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:
– Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.
Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку і попрохала:
– А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вші кошті ломе.
– Що? – обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. – Та як ви смієте? Хто ви така?
– Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?
– Хіба ви і є заклята королівна?
– Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.
– Але чого ж ви така стара?
– Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті між жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб’ячого життя урвала – жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почілую!
Арканумські шницлі
Треба було бачити цей королівський баль, де кишіло розкішними панянками, до запаморочення тхнуло кольонською водою, а цицьки всіх можливих ґатунків буйно розквітали в танці, мало не вилітаючи з корсетів. Кавалери, схожі на стрикоників, гарцювали серед цієї пишноти тілес, кривляючись в усмішках і дотепах.
Око легко могло виловити з-поміж них королівського сина Боніфатія, високого і дуже худого молодика, який розважався тим, що спритно кидав гусениць паням за корсет. Панії верещали, кавалери, заходячись від повноти щастя, пірнали руками в пухкі перса і добували жовто-зелену кашу, яка їм розлазилася межи пальцями. Панії мліли. Одна навіть вцюнялася, але помітила це лише тоді, коли з-під її крісла витік грайливий веселий струмок, а всі присутні мало не пукали з реготу. Пані подумала спочатку, що в таких випадках найкращий вихід беркицьнути на підлогу, але вчасно зорієнтувалася, що може потрапити в баюру. У цю драматичну хвилину підлетів її чоловік, генерал Ковбасюк і, скинувши маринарку, елеґантно витер паркет. Гості його відчайдушний вчинок зустріли бурхливими оплесками, ще бурхливіші оплески генерал здобув, коли мокру маринарку знову зодяг на себе.
– Браво! Браво! – загукав королевич і пришпилив генералові до коміра найтлустішу гусеницю.
Кількоро кавалерів упало на коліна перед своїми кралями серця і зі сльозами на очах благали їх теж цюркнути на підлогу, але панії чомусь не зважили на їхні прохання.