Уже не вперше для втіхи, чи просто, аби отримати бажане запрошення, чи так, із цікавості, вона обдумано спокушала чоловіків; і вперше все її життя повністю залежало від результату справи й вперше на неї тиснули нужденність і відчай.
Найсильнішими козирями були виховання та походження; всім прихильникам вона здавалася популярною, бажаною й щасливою. І тепер, частково з нічого, їй доведеться знову створити такий образ. Скотт якось мав би подумати, що добра половина Нью-Йорка лежить біля її ніг.
О четвертій вона пішла в Парк-Авеню, де світило сонце; лютневий день був свіжим і розпиляв аромат весни, високі й такі омріяні для неї апартаменти вишикувались вуличкою, випромінюючи білосніжність. Вона повинна жити тут і мати графік веселощів на щодень. У цих вишуканих «без запрошення не входити» жіночих крамницях вона повинна проводити свої ранкові години, бездумно витрачаючи й витрачаючи гроші, не замислюючись над ціною; в цих ресторанах вона мусить снідати ополудні в товаристві інших модних жінок, випромінюючи аромат орхідей і, можливо, тримати у своїх доглянутих руках мініатюрно-карликового померанського шпіца.
Улітку – ну, що ж, вона від’їжджатиме у свій бездоганний будиночок у Такседо, що стоїть на недосяжній висоті, звідки вона й спускатиметься, щоб відвідувати світ прийомів і балів, перегонів і поло. В перервах між таймами гравці оточуватимуть її, всі в білих шоломах і костюмах, у всіх – обожнювання в очах, і коли вона у вихорі задоволень мчатиме до якоїсь нової насолоди, за нею стежитимуть безліч безсило-ревнивих жіночих очей.
Щодва роки, звісно, вони їхатимуть за кордон. Вона почала планувати свій типовий рік: кілька місяців жити тут, наступні кілька – ще де-інде, допоки вона та Скотт Кімберлі не пізнають добре ці місця, переїжджаючи вслід за найчутливішими коливаннями барометра моди із села в місто, від пальм до сосен.
Вона мала не більше як два тижні, щоб зайняти певну соціальну позицію. В екстазі рішучості, вона підняла голову й подивилася на найвищий білий хмарочос.
– Це буде до болю дивовижно! – прошепотіла вона собі.
І майже вперше в житті слова, що виражали віру в диво, яка заблищала в її очах, не пролунали як перебільшення.
VII
Близько п’ятої вона хутко вернулася в готель і нервово поцікавилась біля стійки, чи не телефонував їй хтось? На її глибоке розчарування для неї нічого не було… А через хвилину в номері задеренчав телефон.
– Це Скотт Кімберлі.
У її серці пролунав заклик до боротьби.
– О, як ти?
Її голос натякав на те, що вона майже забула цього чоловіка. Говорила не безпристрасно, а з простою ввічливістю.
Тільки-но відповіла на неминуче запитання про те, як доїхала, – відразу ж, несподівано, почервоніла. Бо в цю мить, з уособлення всіх багатств і втіх, яких вона прагнула, зі слухавки матеріалізувався простий чоловічий голос, і її впевненість зросла. Чоловічі голоси завжди залишалися чоловічими голосами. Їх можна видозмінювати; з них можна вилучати мелодійні склади, котрі потім у їхніх думках, не мають жодного раціонального підтвердження. Голоси чоловіків можуть бути скорботними чи ніжними, за її бажанням – сповненими відчаю. Вона зраділа. Піддатлива глина – готова й очікувала на дотик її рук.
– Не хочеш сьогодні зі мною повечеряти? – запропонував Скотт.
– Ну, – тільки не сьогодні, подумала вона; слід змусити його думати про неї цього вечора, – не знаю, чи зможу, – мовила вона. – Мене вже запросили на вечерю та в театр. Дуже шкода.
У її голосі не було вибачливих ноток – він звучав ввічливо. Опісля, ніби якась радісна думка тільки-но заполонила її мозок – проте, як же у своєму розпланованому графіку їй вдасться викроїти трішки вільного часу й для нього.
– Послухай, а чи не міг би ти зайти зараз же на чай?
Він незабаром приїде. Він грає у сквош і, тільки-но закінчиться гра, він примчить до неї. Янсі поклала слухавку й з кмітливою спритністю обернулася до дзеркала – надто напружена, аби всміхнутися.
Вона критично оцінила свої блискучі очі й матове волосся. Потім витягла з валізи сукню кольору лаванди й почала одягатися.
Перш ніж спуститися, вона змусила його чекати в холі готелю цілих сім хвилин; відтак підійшла до нього з привітною, млявою усмішкою.
– Привіт, – прошепотіла вона. – Як же я рада знову тебе бачити. – Як ти? – і, голосно зітхаючи, – я втомилася не на жарт. Зранку, відтоді як приїхала, ні хвилини вільного часу: робила закупи, а потім довелося розірватися між ланчем і денним спектаклем. Купила все, що побачило око. Навіть не знаю, як тепер розплатитися за все це.
Примечания
1
Джозеф Крістіан Леєндекер (1874–1951) – видатний художник США, що кілька десятиліть створював титульну сторінку часопису The Saturday Evening Post.
2
В оригіналі porte-cocheres (франц.) – в’їзні ворота.