– Я пропав!
Садівник, злодійкувато озирнувшись, пересвідчився, що з вікон ніхто не підглядає, й полегшено зітхнув.
– Дурню, наберися духу! – підбадьорив він. – Найгірше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там на двох! – скрикнув він. – Тут вистачить на двохсот! Тільки ходімо звідси, щоб нас ніхто не побачив, та заради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, і двох кроків ступити не можна.
Поки Гаррі мимоволі виконував ці поради, садівник, ставши навколішки, квапливо збирав розсіяні самоцвіти в коробку. Коли він торкався пучками дорогих кристалів, усе його тіло мов здригалось, обличчя нараз перемінилось, очі пожадливо засвітилися, – зрештою, садівник ніби навмисне барився, милуючись кожним камінцем, повертаючи й роздивляючись їх. Кінець кінцем, зібравши самоцвіти, заховав коробку під халат, кивнув Гаррі й повів його за собою до будинку.
Біля дверей вони зустріли похмурого і напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбранні, в його погляді мов змагалися завзяття і нерішучість. Садівник якомога приховав свою досаду і, догідливо посміхаючись, підійшов до священика.
– Який нині день погожий, містере Роллес, – мовив він. – Господи, який день! А це мій юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди. Я осмілився впустити його, гадаючи, що ніхто з пожильців не заперечить.
– Я, звісно, ні, – відповів велебний пан Роллес. – І не думаю, щоб хто-небудь із нас дратувався через таку дрібницю. Сад, містере Реберн, ваша власність, ми цього не забуваємо. Оскільки ви нам дозволяєте гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними і невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям. Крім того, – додав він, – мені здається, що я вже бачився з цим добродієм. Містер Гартлі, якщо не помиляюсь? Щиро вам співчуваю, бачу, ви десь упали, – завершив він, простягаючи руку.
Проте якась чисто дівоча гідність і бажання якнайдалі відтягти мить пояснень спонукали Гаррі відмовитись од цього спасенного шансу й заперечити знайомство. Він віддав перевагу дбайливій опіці садівника, принаймні незнайомого йому, а не цікавості і, можливо, підозрам знайомого священика.
– Боюсь, тут якась помилка, – сказав він. – Моє прізвище Томлінсон, я знайомий містера Реберна.
– Невже? – здивувався містер Роллес. – Схожість просто разюча.
Містер Реберн, якого мов кольки брали під час усієї бесіди, відчув, що зараз найслушніша мить її урвати.
– Сер, бажаю вам доброї прогулянки, – мовив він і повів Гаррі в будинок, в одну з кімнат, що вікнами в сад. Насамперед він опустив жалюзі, бо містер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й раніше. Після цього садівник висипав діаманти з подертої коробки на стіл і, нахилившись над скарбом, що постав в усій своїй величі, з хижою зажерливістю розглядав його, потираючи собі стегна. Побачивши садівникове обличчя, охоплене ницим шалом, бідолашний Гаррі зазнав іще тяжчих мук. Секретареві здавалося неймовірним, що його життя, яке він безневинно марнував на витончені дрібнички, занурилось у похмурий світ злочину. Щоправда, совість нічим не могла дорікнути йому, однак він найдошкульніше й найжорстокіше карався за нескоєний гріх – просто боявся кари, боявся підозр чесних людей і товариства ницих, брутальних натур. Гаррі був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кімнати містера Реберна, позбутися його товариства.
– А тепер, – сказав Реберн, поділивши самоцвіти на дві приблизно однакові купки й підсунувши одну з них ближче до себе, – а тепер, – проказав він знову, – за все в цьому світі треба платити, а за деякі речі – дуже щедро. Вам треба знати, містере Гартлі, якщо це справді ваше ім’я, що я дуже лагідної вдачі і моя доброта все життя була мені каменем спотикання. Я міг би, якби хотів, привласнити всі ці гарненькі камінці, і хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, мені слід виявити до вас ласку, – отже, я не маю наміру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з міркувань чистої доброти я пропоную поділитись, а це, – показав він на купки, – пропорції, що видаються мені справедливими й товариськими. Може, у вас, містере Гартлі, є якісь заперечення? Я за одну чи дві брошки не сперечатимусь.
– Сер, послухайте, – вигукнув Гартлі, – ви пропонуєте неможливе! Самоцвіти не мої, я ні з ким не можу ділитися, байдуже, у яких пропорціях.
– Ах, вони не ваші? – ущипливо спитав Реберн. – І ви не можете ні з ким поділитися, так? Що ж, тоді дуже шкода, тепер я зобов’язаний відвести вас до поліції. До поліції – ви тільки задумайтесь над цим, – мовив Реберн, – подумайте про ганьбу ваших шановних батьків, подумайте, – провадив він далі, беручи Гаррі за зап’ясток, – про колонії і день останнього суду.
– Нічим не можу зарадити, – схлипнув Гаррі. – Я тут не винен. Ви ж не хочете піти зі мною на Ітонський майдан.
– Ні, – відповів чолов’яга, – звісно, ні. Я хочу поділитися з вами цими цяцьками тут. – Кажучи це, він зненацька щосили скрутив руку Гаррі.
Гаррі не зміг притлумити зойку, рясний піт виступив йому на обличчі. Біль і страх, мабуть, пожвавили йому розум, – хай там як, але цієї миті вся ситуація зненацька постала перед ним зовсім інакше, він побачив, що йому нічого не лишається, як погодитись на пропозицію негідника, сподіваючись дістатися дому і примусити садівника віддати крадене за сприятливіших обставин, коли на ньому самому вже не буде ніяких підозр.
– Я згоден, – кивнув він.
– Ну й ягня, – глумився садівник. – Я ж бачив, що ви нарешті збагнете свій справжній інтерес. А коробку, – провадив він далі, – я спалю разом із садовим сміттям, це така річ, яку цікаві можуть упізнати; ну а ви збирайте свої цяцьки і кладіть до кишені.
Гаррі скорився. Реберн спостерігав за ним, і час від часу яскравий полиск з новою силою розпалював його пожадливість, то один, то другий діамант він вихапував з секретаревої частки й додавав до власної.
Упоравшись, обидва підійшли до дверей на вулицю, Реберн обережно прочинив їх і роззирнувся. Перехожих, певне, не було, бо він, раптом схопивши Гаррі за карк, щосили нагнув бідолаху і, тримаючи обличчям до землі, так що той бачив саму бруківку та пороги будинків, десь півтори хвилини тягнув його за собою спершу вниз однією вулицею, потім угору другою. Гаррі нарахував три повороти, перш ніж злодій ослабив пальці і, крикнувши: «А тепер забирайся!» – з розмаху сильно і вправно копнув його ногою.
Коли напівзомлілий Гаррі підвівся, з його носа цебеніла кров, а пана Реберна вже й слід прохолов. Біль і злість доконали бідолашного хлопця, з розпачу, гучно схлипуючи, він розплакався серед вулиці.
Поплакавши і трохи заспокоївшись, Гаррі став роздивлятись і прочитав назви вулиць, на перехресті яких його покинув садівник. Він іще досі перебував у малозаселеній частині західного Лондона серед вілл і великих садків, проте помітив, що де-не-де у вікнах є люди, які вочевидь були свідками його нещастя. Майже зразу з одного будинку вибігла служниця і піднесла йому склянку води. Водночас з другого боку до нього підступив брудний волоцюга, що тинявся околицями.
– Бідолаха, – пожаліла його дівчина, – як недобре з вами повелися! Ой, пане, у вас і коліна порізані, пропав весь одяг! Ви хоч знаєте, що за негідник вас так тяжко покривдив?
– Це я знаю! – скрикнув Гаррі, трохи покріпившись водою. – Я ще доберуся до нього, хай мене не лякає! Будьте певні, що він дорого заплатить за цей день!
– Вам краще зайти до нас додому почиститись і вмитися, – вела далі дівчина. – Не бійтеся, моя господиня запрошує вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мій, – раптом закричала вона, – таж ви розкидали діаманти по всій вулиці!
Це й справді було так. Добра половина того, що зосталось після грабунку пана Реберна, висипалася з кишень під час його сальто несамохіть і знову поблискувала в поросі. Гаррі благословив долю, що в дівчини такі бистрі очі, «ще ніякого лиха не сталося, могло бути гірше», – потішив він себе, повернення цих кількох діамантів мало для нього не меншу вагу, ніж утрата всієї решти. Та який жаль! Тільки-но він з дівчиною нагнувся, волоцюга підскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу діамантів і, мов заєць, дременув по вулиці.
Звівшись на ноги, Гаррі з криком побіг слідом, та злодій летів дуже прудко, крім того, набагато краще знав околицю: добігши до повороту, за яким сховавсь утікач, Гаррі навіть його сліду не побачив.
Тяжко пригнічений, секретар повернувся на місце своєї лихої пригоди, де його досі чекала дівчина, чесно повернувши рештки діамантів. Гаррі щиро подякував їй і, не маючи вже ніякого настрою ощадити, пішов до найближчої каретної станції і поїхав на Ітонський майдан в екіпажі.
Коли він прибув, у будинку відчувалась тривога, здавалося, що в родині трапилось нещастя, всі слуги зібралися в холі і не могли, а може, й просто не хотіли стримати реготу, побачивши, в якому дранті з’явився секретар. Гаррі якомога гідніше проминув їх і одразу пішов до будуара. Відчинивши двері, він побачив разючу і навіть грізну картину, перед його очима постали сам генерал, його дружина і Чарлі Пендрагон; зачинившись від усіх, вони відверто й діловито розмовляли про якісь безперечно важливі речі. Гаррі нараз зметикував, що йому майже нічого не треба пояснювати – генералові вже щиро призналися в замаху на його кишеню, розказали і про тяжку невдачу, яка спіткала весь той задум; тепер усі вони об’єдналися, пригнічені спільним лихом.
– Слава Богу! – закричала леді Ванделер. – Ось і він! Коробка, Гаррі, де коробка?
Гаррі мовчки знітився перед ними.
– Кажи! – знову крикнула Клара. – Кажи, де коробка!
Чоловіки, загрозливо звівшись на ноги, теж підступили до нього. Гаррі збілів, мов стіна, і витяг з кишені жменю діамантів.
– Оце все, що лишилося, – сказав він. – Присягаюся небом, що моєї провини тут нема, і якщо виявити терпіння, то, хоч деякі, боюсь, утрачені вже назавжди, решту коштовностей ще напевне можна відшукати.
– Який жах! – репетувала Клара. – Втрачено всі наші діаманти, а в мене дев’яносто тисяч боргу за убори!
– Мадам, – заговорив генерал, – ви могли розкидати свій дріб’язок по всіх риштаках, ви могли наробити в п’ятдесят разів більше боргів, ніж сума, яку ви згадали, ви могли вкрасти в мене діадему й персні моєї матері, – і все-таки Природа ще мала б наді мною таку силу, що я зрештою пробачив би вам. Але ви, мадам, забрали Діамант Раджі – Око Світла, як поетично називають його на Сході, гордість Кашґару! Ви вкрали в мене Діамант Раджі, і тепер, мадам, – здійняв руки до неба генерал, – між нами все скінчено!
– Повірте мені, генерале Ванделер, – відповіла Клара, – що це найприємніші слова, які коли-небудь злітали з ваших уст. Дарма що ми розорилися, я навіть рада такій оказії, якщо це тільки звільнить мене від вас. Ви вже не раз казали мені, що я вийшла заміж за вас заради грошей, тепер дозвольте мені сказати: я давно й тяжко каюсь у тому, що пішла на таку оборудку. Якби ви ще раз одружувались і мали діамант, більший за вашу голову, я б навіть свою покоївку відраджувала від такого страшного й небезпечного шлюбу. Ну а ви, містере Гартлі, – звернулася вона до секретаря, – вже досить показали в цьому домі свої неоціненні якості, ми остаточно переконались, що у вас немає ні мужності, ні розуму, ні самоповаги; тепер я бачу, що перед вами тільки одна дорога – миттю забирайтеся звідси і, якщо можна, ніколи не повертайтеся. А за своєю платнею – ставайте в чергу як кредитор після банкрутства мого чоловіка.
Гаррі ще й не розчув до ладу цих образливих слів, як уже напустився на нього з лайкою генерал.
– А тим часом, – горлав він, – ходімо зі мною до найближчого інспектора поліції. Ви, сер, можете дурити такого простосердого солдата, як я, але око закону зразу викриє вашу безсоромну брехню. Якщо вже через ваші потаємні інтриги з моєю дружиною мені судилося доживати віку в злиднях, я принаймні старатимусь, щоб ваші облуда й крутійство не минули кари. Запевняю, сер, Бог відмовить мені в останній ласці, якщо ви до самого скону не будете гибіти на каторзі.
Проказавши це, генерал схопив Гаррі й квапливо потяг його сходами, а потім вулицею до найближчого поліційного відділка.
Тут (каже мій арабський автор) завершується ця прикра пригода з коробкою. Зате для бідолашного секретаря вся ця історія стала початком нового і справді гідного чоловіка життя. Поліція швидко переконалася в його невинності, а після того як він розповів геть усе, що могло придатися для дальшого слідства, один з інспекторів слідчого відділу навіть похвалив його за чесність і простоту поводження. Декілька осіб зацікавилось долею юнака, якому так непоталанило, а невдовзі у спадок по тітці з Вустерширу[2], що померла старою панною, він отримав трохи грошей. З цим багатством він одружився з Пруденс і, надзвичайно вдоволений і маючи найкращі сподівання, відплив у Бендіго[3] або ж, як казали інші, в Тринкомалі[4].
Story of the Bandbox
Up to the age of sixteen, at a private school and afterwards at one of those great institutions for which England is justly famous, Mr. Harry Hartley had received the ordinary education of a gentleman. At that period, he manifested a remarkable distaste for study; and his only surviving parent being both weak and ignorant, he was permitted thenceforward to spend his time in the attainment of petty and purely elegant accomplishments. Two years later, he was left an orphan and almost a beggar. For all active and industrious pursuits, Harry was unfitted alike by nature and training. He could sing romantic ditties, and accompany himself with discretion on the piano; he was a graceful although a timid cavalier; he had a pronounced taste for chess; and nature had sent him into the world with one of the most engaging exteriors that can well be fancied. Blond and pink, with dove’s eyes and a gentle smile, he had an air of agreeable tenderness and melancholy, and the most submissive and caressing manners. But when all is said, he was not the man to lead armaments of war, or direct the councils of a State.
A fortunate chance and some influence obtained for Harry, at the time of his bereavement, the position of private secretary to Major-General Sir Thomas Vandeleur, C. B. Sir Thomas was a man of sixty, loud-spoken, boisterous, and domineering. For some reason, some service the nature of which had been often whispered and repeatedly denied, the Rajah of Kashgar had presented this officer with the sixth known diamond of the world. The gift transformed General Vandeleur from a poor into a wealthy man, from an obscure and unpopular soldier into one of the lions of London society; the possessor of the Rajah’s Diamond was welcome in the most exclusive circles; and he had found a lady, young, beautiful, and well-born, who was willing to call the diamond hers even at the price of marriage with Sir Thomas Vandeleur. It was commonly said at the time that, as like draws to like, one jewel had attracted another; certainly Lady Vandeleur was not only a gem of the finest water in her own person, but she showed herself to the world in a very costly setting; and she was considered by many respectable authorities, as one among the three or four best dressed women in England.
Harry’s duty as secretary was not particularly onerous; but he had a dislike for all prolonged work; it gave him pain to ink his fingers; and the charms of Lady Vandeleur and her toilettes drew him often from the library to the boudoir. He had the prettiest ways among women, could talk fashions with enjoyment, and was never more happy than when criticising a shade of ribbon, or running on an errand to the milliner’s. In short, Sir Thomas’s correspondence fell into pitiful arrears, and my Lady had another lady’s maid.
At last the General, who was one of the least patient of military commanders, arose from his place in a violent access of passion, and indicated to his secretary that he had no further need for his services, with one of those explanatory gestures which are most rarely employed between gentlemen. The door being unfortunately open, Mr. Hartley fell downstairs head foremost.