Мої страхи, власне, належали радше минулому, ніж майбутньому. Навіть фізичний страх, викликаний моїм становищем тут, у цьому тісному коридорі з його мертвими рептиліями та допотопними фресками, за багато миль від звичного горішнього світу, перед обличчям світу іншого, наповненого гнітючим сяйвом, що пробивалося крізь туман, не міг зрівнятися зі смертельним жахом, який навіює атмосфера і дух, що постав із первозданного хаосу. Здавалося, що з первісних каменів і вирубаних у скелі храмів безіменного міста виступала сама давнина, глибину якої не можна було окреслити жодними вимірами; пізніша з географічних мап, що вразила мою уяву, побачених мною на фресках, містила обриси океанів і континентів, невідомі сучасній людині, й лише деякі з контурів примарно нагадували мені теперішні обриси деяких земель і берегів. І вже нікому не вдасться дізнатися, що сталося упродовж геологічної ери, що розділяла ці часи, бо стерлися розписи і скотилася в огидну трясовину занепаду колись горда раса, яка ненавиділа смерть. Був час, коли в цих печерах і променистих сферах, що лежали за ними, ключем било життя, а зараз тут стояв я, сам-один серед уцілілих пам’яток сивої давнини, і сіпався від думки про незліченні століття, упродовж яких ці реліквії перебували тут у мовчазному чуванні.
Раптом я відчув новий напад божевільного страху – того самого страху, який раз по раз заволодівав мною, починаючи з моменту, коли я вперше побачив моторошну долину та безіменне місто під холодним місяцем; і, незважаючи на те, що сили мої були на межі, я гарячково стиснувся, присів навпочіпки і спрямував свій погляд у чорний коридор, що сполучався з тунелем, який вів нагору, в світ, заселений людьми. Сум’яття почуттів охопило мене, нагадавши про тих, хто змусив остерігатися безіменного міста вночі, й було таким же болісним і нез’ясовним. За мить, однак, я відчув іще більший шок, почувши звук, перший звук, який порушив глуху тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий низький стогін… Немов ціле збіговисько демонів, приречених на вічні муки, стогне під землею. Стогін лунав із темного коридора, в який я втупив свій погляд. Звук стрімко наростав, і нарешті в низькому проході пролунало громове відлуння. Тієї ж миті я відчув посилений потік холодного повітря, він струменів із тунелів із боку міста, що розкинулося нагорі. Це холодне повітря дещо збадьорило мене й повернуло стан душевної рівноваги, бо за мить я згадав про раптові пориви вітру, які щоразу на сході й на заході виникали навколо гирла, що відкривало вхід у безодню; саме один із цих поривів і допоміг мені знайти потаємні тунелі. Я зиркнув на годинник – наближався час сходу сонця – і сповнився рішучості чинити опір цьому шквального потоку, який пірнув у надра землі, що слугували йому домівкою, з таким самим шаленством, із яким він продирався увечері назовні. Страх розтанув, і це було цілком логічно: мої роздуми над невідомим феноменом обірвав бурхливий прояв природної стихії.
Тим часом, шаленіючи дедалі більше, стогін переростав у пронизливий лемент, з яким вітер ночі кидався у підземну безодню. Я знову впав на черево і гарячково вчепився у підлогу, в жаху уявивши собі, як шквальний потік кине мене крізь відчинені навстіж двері в безодню за ними, що роззявила свою пащеку і ще й відсвітлює. Страх провалитися у цю прірву опанував мною; проте на той час, коли я помітив, що моє тіло й справді ковзає у напрямку до зяючого входу в прірву, мене вже полонили тисячі нових страхів, які заволоділи моєю уявою. Невблаганність повітряного потоку пробудила в мені найнеймовірніші фантазії; сіпнувшись, я знову порівняв себе із тим побаченим у страшному коридорі єдиним представником людського роду, котрого подерли на шмаття сини безіменного міста. Бо в тій жорстокій силі, з якою мною теліпав завихрений потік, вгадувалося дедалі наростаюче мстиве божевілля, немов викликане неспроможністю швидко знищити мене.
Здається, останньої миті з моїх грудей вирвався дикий зойк, я майже втратив розум, але навіть якщо це було так, то моє волання розчинилося у гаморі цього пекла, в якому завивали вітри-примари. Я спробував повзти назад, долаючи опір невидимого вбивчого потоку, але не зміг навіть втриматися на місці – струмінь повітря повільно та невблаганно підштовхував мене до входу в невідомий світ. Рештки розуму покинули мене, загадковий двовірш божевільного араба Аль-Хазреда після побаченого безіменного міста уві сні знову закружляв у моїй голові, і я постійно повторював його вголос:
Тільки задумливі похмурі боги пустелі знають, що тоді сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темряві з потоком, що ніс смерть, який Абаддон[7] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вітер ночі та тремтіти при його появі доти, аж поки забуття або навіть щось гірше не опанує мене. Що це було? Щось жахливе, неприродне, грандіозне; занадто далеко виходило воно за межі людського розуму, щоб можна було повірити своїм очам і переконати себе в тому, що все побачене – не гра уяви. Я дотепер не можу повірити у реальність баченої мною картини й лише в німоті, обтяженій досвітнім прокляттям, коли неможливо вже заснути, перестаю сумніватися в її правдивості.
Як я вже казав, лють повітряного потоку, що звалився на мене, була воістину пекельною і бісівською у найгіршому сенсі цього слова, а його звучання наповнювало мене жахом та огидою, бо я відчував приховану в ньому злість безлюдної вічності. Незабаром ці звуки, які до того здавалися мені цілком хаотичними, набули якоїсь ритмічності, вони мордували мій мозок. Я почув оглушливі прокляття та звірине ревіння поганських монстрів, що долинали з глибин, де упродовж багатьох мільярдів років лежали незліченні старожитності, приховані від осяяного світанком світу людей.
Повернувшись, я побачив контури, що чітко вимальовуються на тлі променистого ефіру безодні, які не можна було бачити з похмурого коридора. Жахлива зграя чортів, що шалено мчали з перекошеними від ненависті мордами, у безглуздих обладунках; напівпрозорі дияволи, породження раси, про яку люди не мали ані найменшого поняття, повзучі рептилії безіменного міста.
Щойно вітер ущух, я занурився туди, де панували замогильні чудовиська, у темряву земних надр; бо за останньою з цих тварюк із брязкотом зачинилися могутні бронзові двері, вчинивши подібний на грім гуркіт музичного металевого скреготу, відлуння якого вирвалося у далекий світ людей, вітаючи сонце, що сходило, як колись вітали його колоси Мемнона з берегів Нілу.
Гіпнос[8]
C. Л. присвячую
З приводу сну, згубної пригоди, в яку ми вирушаємо вночі, можна сказати лише одне: люди щодня засинають зі сміливістю, яка була б незрозумілою, якби ми не знали про те, що вона є результатом зневаженої нами небезпеки.
Ш. Бодлер
Ах, якби Всесвіт населяли боги, сповнені жалю, звідки вони довгими годинами спостерігали б за мною, коли ні моя воля, ні якийсь наркотик не можуть утримати мене на краю прірви сну!
Мабуть, я шаленець, адже вирішив відчайдушно пірнути у таємниці, зміст яких і досі не розкрило людство. Божевільний також і мій приятель – причинний або блаженний? – мій єдиний товариш, котрий спонукав мене до цих пошуків і досяг успіху в них, щоб позбутися нарешті страху, який одного разу міг би стати моїм.
Пригадую, що ми познайомилися на залізничному вокзалі. Оточений зіваками, він лежав на землі цілком непритомний. Його худорляве, зодягнене у чорний костюм тіло дивно зсудомило. На вигляд чоловікові було років сорок. Глибокі зморшки чітко окреслили його запалі щоки. Але ці зморшки були напрочуд гарної овальної форми. Кілька срібних ниток блистіли в його пишній кучерявій шевелюрі, а його густа коротка борідка у молоді роки була, либонь, чорнішою за вороняче крило. Чоло було білим, немов мармур Пентелі[9], і таким чудовим, що, здавалося, належало самому Всевишньому.
У моїй свідомості скульптора відразу ж з’явилася ідея, що цей невідомець – не хто інший, як античний Фавн, який раптово з’явився з розкопок зруйнованого храму і перенесений, уже не знаю ким, у наш сумний світ для випробування холодом і згубним впливом часу. Коли він розплющив свої величезні карі очі, то в пронизливому погляді чужої людини я прочитав, що відтепер це мій єдиний приятель, бо раніше у мене не було жодного, позаяк я второпав, що його очі споглядали велич і жах того царства, яке лежить по інший бій реальності. Того царства, яке дбайливо зберігає моя уява і якого я марно шукав. Одним жестом я відтіснив юрбу роззяв та оголосив, що він має піти до мене і стати моїм наставником і провідником у нескінченних пошуках загадкового. Той кивнув на згоду. Пізніше в його голосі мені розкрилася чарівна музика віол і кришталевих куль. Ми розмовляли дні й ночі без угаву, і я ліпив його бюст або точив зі слонової кістки мініатюри з його портретом, щоб висікти на них і цим збезсмертити його слова.
Примечания
1
Демокрит Абдерський (приблизно 460–370 рр. до Р. Х.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу, що розглядав можливість існування нескінченного числа неповторних світів.
2
«Сон літньої ночі». Дія четверта, сцена 1. Переклад Юрія Лісняка.
3
Кенотаф – символічна могила, в якій немає небіжчика, таку споруджують як спомин про людину, котра загинула на чужині.
4
Із забуття (лат.).
5
Мемнон – син Еос і Тітона, брата Пріама, один із героїв Троянської війни, котрий виступив на чолі ефіопського війська проти греків.
6
Томас Мур (1779–1852) – ірландський поет, автор цілої низки сатир, спрямованих проти англійської реакційної політики. Цитата – з поеми «Аткітрон».
7
Абаддон – загибель, руїна, нищення, пекло, безодня і край померлих у юдаїзмі та християнстві.
8
Гіпнос – у давньогрецькій міфології бог сну, син Нікс (Ночі) й Ереба (Пітьми), брат бога смерті Танатоса, батько Морфея. Мав владу над людьми та богами.
9
Пентелі – гора у Греції висотою 1109 м, розташована за 23 км на північний схід від Афін, яка починаючи з античних часів була відома по всій Елладі своїм мармуром.