А наступної хвилини я подумав, що в такій сім’ї, як ця, у дітей можуть бути зовсім специфічні стосунки з батьками. І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матері, чи дідуся, чи батька, у якого, як бачите, немає часу, щоб спілкуватися з близнюками…
– Я сьогодні не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцеві.
Він підвів голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, і я навіть дещо встиг прочитати в його очах.
– Правда? – запитав він ледь чутно.
Я сів поруч на диван і обняв його за плечі:
– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.
Він здригнувся. Я зрозумів, що припустив помилку. Дурень.
– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмію. У моєму підвалі висить мішок із піском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (міцними).
Він дивився повз мене. Міцні кулаки його не цікавили.
– Так ти скажеш мені, хто тебе скривдив?
– Ніхто.
Пауза затягнулася.
– А Фіолета? – запитав я. – Чому їй ніщо не подобається? Чому їй нудно?
Він злякано подивився на мене:
– Їй не нудно.
– А вночі? – запитав я. – Вона така ж сумирна?
– Вона не сумирна.
– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…
Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:
– Він чарівний!
Я про себе вилаявся.
– Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…
– Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.
– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?
– Я не вмію.
– А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?
– Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.
Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.
– Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?
Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…
Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…
І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.
– А це хто? – запитав він тихо.
– Це моя онучка, – сказав я з гордістю. – Правда, зараз вона старша. Це її день народження, подарунки…
– Подарунки, – тихо повторив хлопчина.
– А тобі дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цікавість, як мураха за соломинку.
– Дарують, – сказав він тихіше. – Але мало. І не такі.
Я подумав, добре було б відразу поспілкуватися з його матір’ю.І майже відразу зрозумів, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цією родиною. Зрозуміло, у різних людей різні погляди на виховання; інша справа, що через ці дивні виховні прийоми я не можу розмежувати дефекти магічного впливу та наслідки екзотичної педагогіки.
– Не такі подарунки? А щоб ти хотів, щоб тобі подарували?
Він мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.
– Георгу, – покликав я.
Він здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на світлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а іграшки на світлині – берегом волі, що віддалявся, щезав.
Я зрозумів, що зараз збагну.
Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.
Перевів погляд на лукаву мармизу онучки.
– Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже півтора роки… ти нікому не говориш правди?
Він затрясся. Скочив – планшетка впала на підлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.
Він пручався відчайдушно й мовчки.
– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обіцяв! Але якщо ти не опануєш себе – мені доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…
Дивна справа. Здається, її ніколи не брали на руки. В усякому разі, дуже давно.
Спершу вона була мов залізна, але потім розслабилася. Я носив її по кабінету, заколихував, розповідав про своїх дітей, коли вони були маленькими, потім про своїх онуків і про те, що я нікому не дозволю її ображати, що всі, хто наважиться її зачепити, будуть мати справу зі мною, і ще якусь нісенітницю, і вона спочатку розслабилася, а потім заридала-заголосила.
Я посадив її на диван і запитав:
– Чи можна на неї почаклувати? Щоб тобі стало легше?
Вона, зі сльозами на очах, похитала головою і сказала, що їй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дід привів ії до мене тому, що її витягли зі зашморга. Що вона більше не може, не витримує.
– Ти когось боїшся?
Вибух ридань поновився. І – нарешті історія.
Це трапилося після другого сеансу в пана Коновала. Зовні – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик і собака, уночі – дівчинка та кішка.
Тільки Фіолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братові пощастило більше – він поділяв свій час між виглядом вівчарки й кота.
– Він півтора роки звір! – викрикувала дівчинка, ковтаючи сльози. – Він, напевно, вже зовсім подурнішав! Зовсім, як тварина! То кіт, то собака… Якщо тепер дізнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його більше любила! Вона скаже, що я спеціально його…
Я стримався, щоб не запитати її, чому вона мовчала. Якби я задав їй це запитання, істерика автоматично злетіла б на два оберти, а мені і без того вистачило емоцій.
Добре, що мій кабінет звуконепроникний.
Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.
– А мама? – запитала вона безнадійно.
Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!
– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.
Тоді я не витримав:
– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?
– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.
І замовкла.
– І шо? – обережно запитав я.
– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!
– Що? – я не зрозумів.
– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!
У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:
– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?
І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…
У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.
До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.
Письменник[3]
Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:
– Це що таке?
На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.
– Це що таке, я тебя питаю?!
– Зошит, – сказав я і почервонів.
– Бачу! А в зошиті що?
І вона розгорнула останню сторінку:
– «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?
– Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.
– Сам?! Придумав та написав?
З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.
– Ну! Відповідай!
– Я більше не буду, – сказав я і схлипнув.
– Ти що, письменник? Га?
– Ні.
– Може, у тебе є хист? Кажи!
– Ні…
– Може, твоє прізвище Полімеров?!
– Ні…
– Так чому ти дозволив собі писати в зошиті те, що сам придумав?!
Я мовчав, тому що відповісти було нема що. Це Оленка-ябеда, мабуть, витягла в мене з парти зошит і віднесла Клавдії Василівній. Вона чула, як я пошепки читав свій твір Борису.
– Я більше не буду…
– Якщо хоч раз тебе на цьому спіймаю, – сказала Клавдія Василівна, – можеш збиратися в спецшколу! А це я забираю і в чверті з російської ставлю двійку. Йди й добряче подумай про свою поведінку!
Я пішов у коридор і почав думати.
За тиждень мала вийти нова книжка Віталія Полімерова. Чекати дуже довго. Письменник не може створити понад дванадцять книжок у рік, оскільки його творчість – дуже важливий та складний процес. Тому ми отримуємо по книжці раз на місяць. І це ще наша вдача, що Віталій Полімеров – наш співвітчизник. А в інших країнах, де немає Письменника, ще потрібно перекласти на іноземну мову.
На кожній вулиці був банер із назвою нової книжки Полімерова. Але і так усім відомо, що нова книжка буде називатися «Розриваючий грім». Вже по всій країні працюють типографії, і мільярдні наклади книжки будуть надруковані точно в термін, і їх отримають всі книжкові магазини, де на всіх полицях стоять інші книги Полімерова. Але це буде тільки через тиждень.
Для того, щоб уникнути очікування, я вирішив придумати пригоди улюблених героїв. Наприклад, капітана Залізне Око. Але через кляту Оленку Клавдія Василівна мене викрила.
Я з сумом взяв портфель і пішов додому. Мама буде засмучена, коли дізнається про двійку з російської. А ще більше вона засмутиться, дізнавшись, що Клавдія Василівна забрала зошит із моїм твором.
Я сам позавчора бачив, як мама, сховавшись від усіх, тихенько читала телефонну книгу. Усі ми дуже любимо читати. Двісті тридцять шість книг Полімерова, що складають нашу домашню бібліотеку, зачитані до дірок і вивчені майже напам’ять.
Шкода, що я не Письменник і у мене нема Таланту. Письменник у всьому світі може бути тільки один. Його читає весь світ, і він має величезні наклади.
Батько колись сказав зсерця, що весь наш світ схожий на чиюсь вигадку. Такого, звісно, бути не може. Вигадані світи існують тільки в книжках.
Був би я Полімеровим з талантом – я б, звичайно, зробив наш світ саме таким.
Підземний вітер[4]
Я поведу тебе в далекий край…
(«Лісова Пісня»)
Частина перша
Улія йшла по околиці свого району, жовті світляки висотних будівель гасли один за іншим, потім знову спалахували, запрошуючи пограти. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, який чекав на розі великої і малої вулиць, затремтів, ніби від вітру, і погас на цілу секунду.
– Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили туга та неясні передчуття, він поспішав вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не пояснювала йому, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо танцюючих дротів і сили сирого вітру.
– Все буде добре, – вона обійняла бетонний стовбур, притулилася щокою, відчула на мить маяття і занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходить на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Зніму ква…», Шаплюск моргнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, повз стрій кволих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.
Вночі потоки Людви робилися спершу тонкими й переривчастими, як біла розмітка на осьовій, а потім і зовсім вичерпувалися, переміщаючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух тік по проїжджій частині вільно, не збитим у корки потоком.
Улія зупинилася перед Даюванном, який був майже так само чутливий і розвинений, як Шаплюск, але куди більш оптимістичний. Вони вітали один одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню і повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений в цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря і переміщення Людви кажуть йому, що осінь – скоро…
– Ти помиляєшся, – сказала йому Улія.
І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.
Улія рушила далі; по той бік вулиці безшумно пролетів Переул, рідкісна Людва помітила його й прискорила крок. Переул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Улією – у трьох кроках.
Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.
– Покатаємося? – запропонував Переул і поплескав по вільному сидінню мотоцикла.
– Справи, – сказала Улія.
– З ліхтарями цілуватися? – запитав Переул.
– Тобі то що, – сказала Улія.
– Сідай, – сказав Переул.
Вона подумала – і сіла.
Стихія Переула – політ, лінії узбіч, що сходяться в точку, звичні речі, розмазані в стрічку спокійній ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й закрила очі. Вони летіли прямо по осьовій, навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа й зліва, ніжна система дротів, рух, від якого хотілося стогнати та сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Переула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога…
– Ти мене кохаєш? – весело запитав Переул.
– Кохаю…
У цей момент звідкись потягнуло підземним вітром. Це було коротке слабке дихання, крізь яке відразу ж і пролетіли, проте жовте волосся Переула стало дибки, й Улія міцніше вчепилася в його жорсткі плечі.
Мабуть, десь зовсім поруч виявилася віддушина – вентиляційна шахта з насосами.
* * *
Світлофор усе ще блимав жовтим.
– Скоро ранок, – сказала йому Улія.
Світлофор сказав, що Переул тисне колесами тіні.
– Але я ж не тінь, – сказала Улія.
Світлофор важко хитнувся і перестав блимати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.
Підворіття хропіло розверстими темними ротами – випускало застояне у дворах дихання Людви, що текло з прочинених вікон. Світлячки закінчили гру в переморгування; рідко-рідко спалахував жовтий квадратний вогник, згасав одразу – або залишався дивитися в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, що металися за тонкою тканиною.
Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер в його кінці був темним і незатишним. Улії ніколи не вдавалося знайти спільну мову з цими деревами – вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.
Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, як іскри, але, на відміну від іскр, довговічні; Улія зрозуміла, що в парку Людва. Що вона розмовляє, курить, грає і співає.
З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися – їй доводилося докладати зусилля, щоб зрозуміти, про що тут йдеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світлому вікні, ця Людва – молода – курила й співала в скверику.
Улія знудилася й уже повернулася, щоб йти, коли щось змінилося. Молода Людва, як і раніше, сміялася і курила, але з її товщі раптом виринув звук, що змусив Улію почекати з відходом.