Розглянемо групи городищ. Найзахідніша – непоротівська група на Середньому Дністрі, найбільші – Непоротівське, Комарівське, Дністровське і Рудковецьке городища. Щоправда, рівень вивчення цих пам’яток неоднаковий, іноді дослідники Комарівське і Дністровське городища називають поселеннями. Загалом, характер заселення Середнього Подністров’я більше відповідає західній моделі, коли навколо городища групуються невеликі хутори. Яку роль виконували ці городища в своїх групах пам’яток лишається нез’ясованим.
Але подібне явище ще не вдається простежити для чорноліських городищ Подніпров’я і Побужжя, хоча свідчення на користь такої топографії постійно поповнюються новими фактами. Дослідники середньодністровських пам’яток дотримуються думки, що вони вірогідно цілком належать населенню, що лишило чорноліську культуру, зокрема і за ранньоскіфського часу.
Щонайменше три городища відомі в верхній течії Південного Бугу – Немирівське, Северинівське і Вишнянське.
Кілька груп пам’яток локалізуються між верхів’ями притоку Південного Бугу Синюхою і притоками Дніпра Рось і Тясмин: Моринське, Журжинецьке і Таращанське між Россю і Синюхою, в басейні Сухого Ташлика – Пастирське (Галущанське), Шарпівське, Макіївське і Буденське, між Тясмином і Ірклієм – Чорноліське, Велико-Андрусівське і Жаботинське, трохи вище по течії Тясмина – Колонтаївське, Суботівське, Мотронинське і Лубенецьке. Ці пам’ятки представлені як класичними городищами із оборонними спорудами типу валів, так і укріпленими поселеннями, коли пам’ятка розташована в природнозахищеному місці і має додаткові укріплення – наприклад, рів і зовнішню стіну із використанням дерев’яних стовпів.
Сьогодні достеменно можна говорити, що городища поблизу Великої Андрусівки, Суботівське, Калантаївське, Чорноліське, Жаботинське і Тясминське із групи між Россю Тясмином і Синюхою з’явилися у передскіфський час, проте не синхронно. Суботівське, Чорноліське і Тясминське виникли і представлені чорноліською культурою, ранньоскіфських матеріалів вони не мають. Андрусівське і Калантаївське городища, найімовірніше, відносяться до часу, що передує виникненню чорноліських пам’яток у Подніпров’ї. Укріплене Жаботинське поселення, попри наявність ранньоскіфського верхнього шару, зважаючи на його незначну насиченість матеріалом, ймовірно, довго не проіснувало.
Ще одна компактна група городищ розташована безпосередньо на звивині течії Дніпра, де він тече з півдня на північ вище сучасного Канева: Трахтемирівське, Григорівське, Віха і Лисуха.
На Лівобережжі Дніпра, на берегах притоки Орелі, є ще два таких городища – Залінійне і Бузівка, а на північ – найбільше скіфське городище-гігант Більське.
Крім цих, на північ на кордоні лісу і лісостепу містилося це кілька пам’яток, а можливо – груп пам’яток. У басейні р. Віти – Велике Ходосівське (Круглик), Мале Ходосівське (Кругле) і Хотівське, на Ірпіні – Млинок, на Лівобережжі – Басівське на Сулі.
Усі ці пам’ятки мають різний ступінь дослідженості, дуже важко встановити час виникнення саме укріплених поселень, поготів етапи їх перебудови. У канівській групі в передскіфський час існували Трахтемирівське і Григорівське городища. На Дністрі майже всі пам’ятки з’явилися в передскіфський час, у верхній течії Південного Бугу до ранніх відносяться Немирівське і Вишнянське. У час РСК-1, проте із жаботинським матеріалом, з’являється найраніше укріплення Більського городища. Із них усіх ранньоскіфського часу повністю перестають функціонувати майже всі городища тясминської групи (незначний шар цього часу на Жаботині не є показником його повноцінного функціонування, як попереднього часу), в канівській групі якийсь час ще існує Трахтемирівське городище, але в IV ст. до н. е. з’являється велике городище Віха, а ще за сто років починає функціонувати комплекс на горі Лисуха. У басейні Південного Бугу ще триває життя на Немирівському городищі, з’являється Северинівське і припиняється життя на Вишнянському.
На перший погляд, наче маємо єдиний процес формування раннього урбанпростору. Проте, ряд особливостей усіх цих пам’яток не дає змогу говорити про єдиний процес. Чим же відрізняються городища, що виникли передскіфського часу, від тих, що виникли ранньоскіфського? Відповідь за це питання – ключ до накреслення історичних процесів у Причорноморському Лісостепу на світанку нашої історії.
Показово, що ці пам’ятки відрізнялися кардинально. Фортифікаційні споруди городищ будувалася за різними принципами. Якщо чорноліські городища – це невеликі за площею ділянки переважно на пагорбах або мисах річок чи потічків розташовані у важкодоступних місцях, захищені додатково невисокими валами і ровом, або ровом із якоюсь збудованою непотужною загородкою, то ранньоскіфські городища – це справжні земляні фортеці. Вони можуть розташовуватися не лише у важкодоступних місцях, а й в долинах річок. Валами при цьому оточується значна площа – сотні гектарів, на якій може розташовуватися кілька поселень із додатковими укріпленнями. Уся система укріплень є цілісною, враховує обов’язкову наявність транспортної водної артерії в середині чи поруч із городищем.
Фактично створюється не лише життєвий простір, а простір із інфраструктурою, спрямованою на сполучення із іншими регіонами, з одного боку, і захищеною від зовнішнього простору, з іншого. Відмінним є і культурний шар чорноліських і ранньоскіфських городищ. Якщо чорноліські укріплені городища майже не мають культурного шару або мають дуже слабку насиченість археологічними знахідками, то ранньоскіфські городища не просто мають шар, а мають різне функціональне призначення різних частин городища. Найкраще це простежено на найбільшому – Більському городищі, якому приписують найменування геродотівського міста Гелона. Там, в окремих частинах городища, жили ремісники різних професій, торгівці, цілком закономірно, що обряди і релігійні культи також обслуговувались у окремій частині цього гігантського поселення. Ремісні осередки і імпортні речі, як індикатор торгових відносин, є на всіх більш-менш досліджених ранньоскіфських городищах.
Як ми вже зазначали, найкращим етноіндикатором археологічних культур, належних суспільствам, що не переступили поріг цивілізації, є ліпна кераміка. В питанні етнічної належності чорноліських і ранньоскіфських городищ вона радше свідчить на користь різного походження їхніх мешканців. Якщо на чорноліських пам’ятках найхарактернішою рисою є яскрава добре випалена і оздоблена орнаментом тотожна східногальштатським пам’яткам чорно- і буролискована столова і тарна кераміка, то на ранньоскіфських – це передовсім керамічний комплекс, характерний для північних пам’яток, як-от Хотівське городище чи Кругле або Мале Ходосівське, виникнення яких припадає на час не пізніше кінця VII ст. до н. е. Їх керамічний комплекс є місцевим, похідним від культур доби бронзи тшинецького кола і східних варіантів лужицької культури Центральної Європи.
Тобто близько кінця ХІІ ст. до н. е. біля південної межі лісостепу почали з’являтися пам’ятки, пов’язані із колом культур східного гальштату, однією із особливостей яких було будівництво поруч із поселеннями невеликого городища у важкодоступному місці. Неінтенсивна наповненість культурного шару цих городищ археологічним матеріалом і наявність у ньому речей культового характеру свідчить про використання цих городищ як схованок під час воєнної небезпеки і їх сакральне значення, близьке до святилищ.
Власне, присутність божества під час небезпеки і є основним фактором захисту для релігійного суспільства. Таку ж функцію виконували городища і в культурах східного гальштату. Єдиною відмінністю, яку не можна не брати до уваги, між власне гальштатськими і чорноліськими пам’ятками є кухонна кераміка, яка продовжує свою лінію від білогрудівської.
Кухонна кераміка є надзвичайно традиційною за всіх часів, адже вона пов’язана із процесом приготування їжі і, власне, стравами, тобто сферою діяльності, яка є традиційно жіночою у «варварських» культурах. Із формою кухонного горщика пов’язана форма і розмір печі для приготування їжі, особливо нижня, придонна частина посудини, якою горщик поміщався на черінь печі. Наявність кришки для кухонного горщика свідчить про те, що піч, швидше за все була закритою із димовідводом, а цього явища як раз не спостерігається для чорноліської культури принаймні Подніпров’я. Це свідчить про те, що частина населення на чорноліських пам’ятках, і, передовсім, жіночого населення мала місцеві корені.
Після пожеж середини VIII ст. до н. е. частина чорноліських городищ і поселень жаботинського типу продовжила існування. Можливо, через певний період запустіння на низці пам’яток життя відновлюється. Але матеріальний комплекс там представлено вже іншими типами, характерними для північної зони порубіжжя лісу і лісостепу, як то на Хотівському городищі.
Ці пізні шари чорноліських городищ і поселень жаботинського типу загалом непотужні, хоча представлені саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорноліської культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повністю припиняється. Натомість у незначній віддаленості від них виникають нові городища, або ж старі пам’ятки стають частиною нових укріплень набагато більших городищ, і цього разу це городища-гіганти ранньоскіфського часу.
Логічно припустити, що виникнення лісостепових городищ у Центрально-Східній Європі пов’язано із тими самими процесами, що відбувалися у всій Європі. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхів, якими за раннього гальштату поширювалася сировина і вироби із бронзи, а в пізніший час значно більший асортимент імпортів, як ми бачимо, спектр яких протягнувся від Каспію і Волги на сході до Альп на заході. У Північному Причорномор’ї на зламі бронзової і залізної доби і в пізніший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший із них пов’язаний із чорноліською культурою, і, можливо, є продовженням процесів доби фінальної бронзи у Балкано-Карпатті.
Другий починається із появою в регіоні новочеркаських пам’яток, пов’язаних із проходом зі сходу на захід чергових кочових племен, або з ранньоскіфського часу, наслідком чого і є, найімовірніше, сліди пожеж і припинення життя на південній смузі чорноліських лісостепових городищ і поселень жаботинського типу.
У цей період виникають городища-гіганти, які в своєму плануванні і організації життєвого простору вже містять початки урбанізації у європейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так і другого на берегах великих річок або їх судохідних приток вказує на водні шляхи – як основні для пересування, зокрема і з метою торгівлі, аж до появи в степу кочовиків, які, опанувавши нові території, почали виконувати роль своєрідних медіаторів між лісовими племенами Європи і морським узбережжям, що належало грецьким містам-державам.
Некрополі, належні тому чи іншому городищу, не завжди вдається виділити. Для пам’яток чорноліської культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розроблені. Вважається, що це можуть бути кремації в безкурганних похованнях, які дуже важко віднайти візуально по формальним ознакам у місцевостях, вкритих лісами. Але відомі і інгумації з використанням каміння в поховальних спорудах, як підкурганні, так і без насипів. У дністоровській групі пам’яток відомі колективні поховання.
Для ранньоскіфського часу найбільшою проблемою є вирізнення поховань місцевого населення і скіфських із загального масиву, адже більшість могильників цього часу вже має курганні насипи і велику кількість речей різного походження (місцевого, скіфського, кельтського, еллінського тощо) у інвентарі. Допускаючи наявність принаймні у Побужжі і на Правобережжі Дніпра поховань, що належать до ілірійської поховальної традиції, чи то так званих трерів – мешканців пруто-дністровського міжріччя, варто припустити, що тільки в V ст. поховальний обряд лісостепового населення відносно вирівнюється. Для цього часу і наступного століття тут відомі як курганні некрополі, що містили поховання і скіфської і місцевої еліти, так і ґрунтові могильники, належні лише місцевому населенню.
Припиняють існування городища-гіганти, засновані в ранньоскіфський час, по-різному. Можна говорити, що північні пам’ятки порубіжжя із лісом зникають у ІV ст. до н. е., а південніші пам’ятки в районі Канева існують і в ІІ ст. до н. е. Південна лінія городищ Побужжя і Подніпров’я, освоєна ще за доби пізньої бронзи, існує у IV ст. до н. е. Подністровські пам’ятки Непоротівської групи – єдині, що не зазнали повної зміни населення, існують і за скіфського часу, щоправда, вибірковість публікацій цих пам’яток не дає змоги назвати навіть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках.
Достеменно не відомо про причини припинення життя на городищах-гігантах, оскільки вони наразі недостатньо досліджені. Подальша доля їх населення, імовірно, пов’язана вже із пізньоскіфськими пам’ятками і хорою античних міст Північного Причорномор’я у нижніх течіях Дніпра, Дністра і Бугу.
Країна таврів
Евеліна Кравченко
Сьогодні ми називаємо давній Крим Тавридою, країною таврів. Почалася ця історія ще за Гомера. Іфігенію, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, що відбулися близько 1200 р. до н. е., відомі нам як Троянська війна, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади Гомером у гімнах «Іліади». За легендою, богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Дівчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді – землі таврів, де та приносила в жертву всіх греків, які потрапляли в ці землі. Згодом Орест, брат Іфігенії, викрав її у таврів разом із ідолом Артеміди, і привіз до Авліди, що у Елладі, де жриця Артеміди доживала свій вік. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллів Біг. На думку давньогрецьких картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва – Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької – Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, нині називається Зміїним, що в Одеській області.
«…Він називається також Ахілловими Бігом (Білий берег), оскільки в той час як Ахілл сватався за Іфігенію і вона була привезена заради нього в Авліду, внаслідок лиха, що трапилося під час плавання еллінів до Іліону, захотіли принести її в жертву за успішне плавання, але Артеміда вхопила її і принесла до Скіфської місцевості до таврів, а закоханий Ахілл ішов за нею і супроводжував до того острова, що називається Білим» [Схолії до Піндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].
«…Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині, займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].