Дослідники пізньоскфіської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV–ІІІ ст. до н. е. відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього «варварського» населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як в столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у відділених гірських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династів. У цей же час Херсонеська держава починаючи із другої чверті ІІ ст. до н. е. вступає в затяжну кризу, пов’язану із втратою внаслідок «варварських» набігів володінь у Північно-Західному Криму і запустіння ближньої хори на Гераклейському півострові. Причому в Пінічно-Західному Криму на місці античних поселень у другій половині ІІ ст. до н. е. постають пізньоскіфські фортеці. Загалом протягом періоду розквіту пізньоскіфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбільші з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмінське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського і Неаполя Скіфського (Керменчик). Недовга перерва в набігах скіфів на Херсонес, пов’язана із договором останнього 179 р. до н. е. із царем Понту Фарнаком І, змінилися активними воєнними діями, пов’язаними із царем Скілуром. Імовірно, що він був не простим династом, оскільки саме йому вдалося об’єднати розрізнені скіфські племена і створити ранньодержавне об’єднання із ознаками династичної монархії – першу державу, утворену місцевим населенням Криму. Його правління припадає приблизно на 50–40-ві рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними воєнними діями проти Херсонеса. Імовірно, що союзницькі відносини Скілур традиційно мав із Боспором. Чеканка монет Скілура в Ольвії може свідчити про імовірність його протекторату над цим античним центром або принаймні про дружні відносини із ним і певну допомогу проти набігів інших «варварських» племен, які безперешкодно пересувались степом після зникнення Степової Скіфії. Можливо, що до цього племінного об’єднання входили і городища Нижнього Подніпров’я, оскільки спосіб зведення їх фортифікаційних споруд, архітектурні прийоми і споруди загалом подібні до Неаполя Скіфського. Сам Неаполь за Скілура стає потужним міським центром. Він запрошує в свою ставку еллінів і за їх керівництва в Неаполі зводяться громадські споруди і храми, місто наслідує планування, властиве грецькому полісу, скіфська еліта переймає грецькі традиції і грецькі культи, вивчає грецьку писемність. Греки, ймовірно, були і серед воєначальників Скілура, про одного із них Посідея, сина Посідея, який переміг сатархеїв, які піратствували, йдеться в одній з епіграфічних пам’яток Неаполя.
Поховальний обряд пізніх скіфів ІІ – першої половини І ст. до н. е. відрізняється і від попередніх «варварських» могильників Криму і від некрополів наступного періоду. Це переважно ґрунтові некрополі із поховальною спорудою – склепом. Є також і підкурганні поховання. Більшою мірою вони споріднені із еллінізованими некрополями і окремими похованнями Східного Криму, а також некрополями Подністров’я і скіфським некрополями, що тяжіли до ольвійської округи. Еллінізація на поховальному обряді пізніх скіфів відбилася загалом на речах, а сам обряд і поховальна споруда лишилася традиційною. Зображення Скілура і Палліка на відомому рельєфі із їх мавзолею хоч і виконане в еллінській манері, самі гробниці і саркофаги в мавзолеї лишилися в скіфських традиціях.
Зайнявши Північно-Західний Крим і встановивши протекторат над Ольвією, Скілур почав систематичні воєнні дії проти Херсонеса, ймовірно, також з метою встановлення протекторату і дадинних відносин. Намагаючись протистояти агресії скіфів і розуміючи, що в умовах кризи, коли поліс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до єдиного, хто лишився із союзників – царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора. Початок херсонесько-скіфських війн припадає на 114/113 р. до н. е., найактивніша їх частина відображена в Декреті на честь Діофанта – полководця, відправленого Мітрідатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське військо, Діофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополі має назву Північна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його і змусив тікати. Діофант звільнив фортецю Ктенунт і згодом захопив скіфську фортецю Паллакій, в якій деякі дослідники бачать Усть-Альмінське городище. На честь цієї перемоги в 113 р. Діофант, підкоривши навколишніх таврів, засновує місто і називає його на честь царя Понту Євпаторієм. Другий похід Діофанта вглиб Скіфії призвів до падіння скіфського міста Хабеї і столиці Неаполя, можливо, була тоді захоплена і фортеця Напіт. Унаслідок цієї перемоги скіфи підкорилися Мітрідату, але вже через рік, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз із племенем роксоланів і їхнім царем Тасієм. Восени цього ж року Діофант повернувся до Таврики і разом із херсонеситами почав другий похід проти скіфських фортець. Проте негода змусила його повернути на північ, захопити Керкінітіду і обложити Калос-Лімен. Але захисники Калос-Лімена стійко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навесні 111 р. до н. е. Паллак разом із Тасієм виступив проти Діофанта, проте десь на рівнині Північно-Західної Таврики під час великої битви зазнав нищівної поразки, унаслідок якої майже все скіфське військо було знищене. Діофант після цієї перемоги пройшовся скіфськими володіннями, захопив вдруге Неаполь і Хабеї і встановив васальну залежність скіфів від Мітрідата. Паллак, припускають, втік, а нові правителі Кримської Скіфії погодились на свій васальний статус.
Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.
Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці – Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.
На східних рубежах кельтського світу
Геннадій Казакевич
На межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особливе місце серед них займали кельти.
Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно – мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.
Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської8, та її носії – історичні кельти.
Проблема походження кельтів остаточно не розв’язана. Достеменно відомо лише те, що між VI та ІІ ст. до н. е. носії кельтських мов проживали на величезному обширі Європи, включно з Британськими островами, більшою частиною Іберійського півострова, територією сучасної Франції, заходом та півднем Німеччини, північчю Італії, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Елліни називали їх кельтами (вочевидь, від назви одного з племен, з якими познайомилися раніше), але частіше – «галатами» (грецьк. Γαλαταί). Римляни, у свою чергу іменували їх «галлами» (лат. Galli). Два останні терміни найімовірніше споріднені з давньоірландськими gal «лютий, відважний», galdae «войовничий»9.
Самі кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давнє спільне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхні племена, розкидані на величезній території, інтенсивно контактували з різними народами, запозичували місцеві традиції, укладали з ними шлюби та політичні і військові союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нині відома нам по археологічним знахідкам насправді становила сукупність окремих культурних груп, об’єднаних спільними діалектами та, частково, певними традиціями матеріальної і духовної культури.
Проникнення кельтів на терени сучасної України було лише частиною набагато масштабнішого процесу міграцій у Центральній та Південно-Східній Європі. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на нові місця було перенаселення на теренах «прабатьківщини», де бідолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте ті ж археологічні дослідження засвідчили, що за доби розгортання міграційного руху в долині Марни, в Шампані та в інших ключових областях латенської культури навпаки спостерігалося суттєве скорочення кількості населення10. Тобто землі було стільки, скільки й раніше, але народу поменшало.
У наші дні дослідники частіше висловлюють думки про соціальну обумовленість кельтських міграцій, подібну до тієї, яка склалася у Скандинавії на початку експансії вікінгів. Боротьба за владу над співплемінниками й вплив на сусідів, а відповідно – гонитва за здобиччю підштовхувала амбітних вождів до авантюр та пошуків нових земель11.
У середині ІV ст. до н. е. кельти на півдні почали просуватися углиб Балканського півострова, підкорюючи місцеві іллірійські та фракійські племена. Кульмінацією їх експансії на Балканах став консолідований похід трьох кельтських армій під загальним керівництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли від них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоємцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материкової Еллади, пройти Фермопіли й наблизитися до Дельф. Лише ціною неймовірного напруження зусиль еллінам вдалося відбити цю навалу, однак кельти міцно закріпилися у Подунав’ї, заснували на ново здобутих землях «царство» Тиліс (на південному сході сучасної Болгарії), а частина їх навіть переселилася до Малої Азії, де згодом утворила державу під назвою Галатія.
Проникнення на землі сучасної України кельти розпочали невдовзі після того як хвилі масштабних міграцій ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У ці часи римська республіка, Македонія, фракійські та іллірійські племена, якими були оточені кельтські поселення на Балканах, поступово відновили сили й почали тиснути на колишніх завойовників. З іншого боку, починається славна епоха центральноєвропейської консолідації кельтів, коли значна частина населення скупчилася на території Чехії, Моравії, Баварії та Угорщини. У такій ситуації кельти починають шукати нові, порівняно легкодоступні землі. Упродовж ІІІ – другої половини ІІ ст. до н. е. вони займають Південну Польщу від Нижньої Сілезії аж до верхів’їв Вісли.
Першим регіоном сучасної України, який зазнав кельтської експансії, стало Закарпаття, а точніше українська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтів ця територія була заселена північнофракійськими племенами (носіями куштановицької археологічної культури). Подробиці тих буремних подій достеменно не відомі, але чітко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадає, а на її місці виникають опорні пункти кельтів. Лише деякі місцеві традиції простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення ліпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку більшості сучасних дослідників, на Закарпатті внаслідок завоювання мав місце симбіоз кельтських та місцевих культурних елементів12. Зауважимо, що подібна ситуація була типовою для переважної більшості інших регіонів кельтської Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхівку.
Латенські (кельтські) пам’ятки Закарпаття представлені переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна. Такі поселення були центрами проживання великої родини. На сьогодні на території Закарпатської області України виявлено близько 40 подібних поселень.
Найбільше поселення кельтів Закарпаття (можливо, столиця племінного об’єднання) було розташоване на північно-західній околиці сучасного Мукачева, на схилах гір Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кілька десятків жител та ремісничих майстерень. Мешканці Галіш-Ловачки, крім сільського господарства, займалися обробкою заліза, яке надходило з металургійного центру у долині річки Ботар (ліва притока р. Тиси). Галіш-Ловачка була не лише виробничим, а й політичним центром значної території.
Про останнє свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Річ у тім, що кельти, воюючи (і торгуючи) з еллінами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі заходилися виготовляти золоті, срібні та бронзові монети, які наслідували сусідські зразки – як виглядом, так і вагою. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галіш-Ловачки13. Традиційно виготовлення власних монет вважається однією з ознак формування державності, тому знахідки у Галіш-Ловачці засвідчують існування тут понад два тисячоліття тому військово-політичного утворення з певними ознаками держави. Крім того, на поселенні були знайдені і атрибути вождівської влади – металеві деталі від бойової колісниці та меч з антеноподібним руків’ям.