Полегшити навігацію та отримати додаткову інформацію у розділах книги покликані перехресні посилання, тобто пояснення, у якому саме розділі можна докладніше прочитати про певну подію, місце, річ, а також місце заощадити, але заразом викласти досить подробиць, не перебиваючи ними основну оповідь. Наступний дороговказ – це покажчик, він дозволить відшукувати місця, імена, назви – якщо когось зацікавить щось конкретне.
Частина I
Історія
На північ від Понту Евксинського
Народи Кіммерії
Сергій Махортих
Кіммерійська доба у Північному Причорномор’ї (близько 1000–650 рр. до н. е.) відзначена значними змінами в суспільно-економічному і духовному житті стародавнього населення і належить до найбільш важливих періодів найдавнішої історії регіону. Її назва походить від найдавніших жителів східноєвропейський степів, зафіксованих писемною традицією – кіммерійців. Вони стали творцями першого великого об’єднання кочових племен на півдні Східної Європи, згаданого у писемних джерелах, які включали низку угруповань. Археологія свідчить, що вони мали свої особливості у матеріальній культурі та, можливо, спочатку навіть різне походження.
З кіммерійцями пов’язане поширення кочового скотарства, виробів із заліза, а також поява кінноти. Використання коня для верхової їзди і поява три тисячі років тому в причорноморських степах перших вершників спричинили революцію в комунікаціях, полегшивши зв’язки між віддаленими регіонами. Протягом декількох століть кіммерійці становили провідну військово-політичну силу в регіоні та відігравали активну роль у культурно-історичному розвитку навколишніх територій, на яких вони проживали і з якими були сусідами. Археологічні матеріали в поєднанні з даними писемних джерел дадуть змогу висвітлити два основні етапи кіммерійської історії на півдні Східної Європи.
1. Суспільство
Про суспільну організацію давніх кочовиків ми знаємо завдяки дослідженням їхніх поховань, а також нечисленним писемним джерелам, які згадують імена кількох кіммерійських правителів. Кіммерійське суспільство, якщо брати до уваги археологічні відомості, складалося з двох племен, які залишили скорчені «чорногорівські» і витягнуті «новочеркаські» поховання. Кожне плем’я складалося з кількох підрозділів, які різнилися своїм походженням, що мало своє відображення в орієнтуванні поховань, а також в інших деталях обряду. Степові простори між Доном і Дунаєм були поділені між чотирма кланами: двома Чорногорівськими зі східним і південним орієнтуванням поховань і двома Новочеркаськими – із західним та північним. Представники кланів вступали в шлюби в межах свого племені, зокрема з представниками тих кланів, чиї землі розташовувалися в степах Передкавказзя і Волго-Донського регіону.
Як і у всіх кочівників, у кіммерійців, імовірно, сім’ї об’єднувалися в сімейно-родинні групи близькоспоріднених сімей, ядрами яких були найближчі кровні родичі. Ці групи і становили громаду, що включала від двох до п’яти сімей. Кілька таких громад могли об’єднуватися в общину другого рівня задля спільного перекочування.
Виділялися багаті власники худоби, які мали військові загони для розширення впливу і влади. Поява такого суспільного прошарку була зумовлена підвищеною військовою активністю, коли набіги і війна перетворилися на постійні промисли, що і фіксується за воєнними походами кіммерійців VIII–VII ст. до н. е., про які йтиметься трохи далі.
Окрім військового проводу, вожді у кіммерійському суспільстві виконували судові та церемоніальні функції, займалися зовнішніми зв’язками. У критичний момент рядові члени суспільства мали вирішальний голос, і навіть вожді не могли примусити їх слідувати за собою. Така ситуація відповідає суспільству з військовою демократією.
2. Кіммерійці у першій половині IX ст. до н. е
Формування кіммерійської культури припало на першу половину IX ст. до н. е., коли тривала поступова зміна клімату на більш сухий. У степах Північного Причорномор’я все ще були досить сприятливі умови для ведення нового кочового господарства. Вони зумовили поступове розселення кочовиків по степах від Дону до Дунаю. Це підтверджується розподілом у часі відомих археологам поховань. Основна їх кількість (82) припадає саме на цей період. Виділяють дві групи старожитностей того часу: чорногорівську і новочеркаську. Обряд поховання першої пов’язаний з традиціями Дунайсько-Дністровського межиріччя і Придніпров’я, а другої – Побужжя і басейну Дніпра. Мабуть, «черногорівці» розселялися в спорідненому їм середовищі, поступово асимілюючи з місцевими жителями. Тоді Південно-Бузький степовий регіон майже не був заселений. На ці порожні території прийшли зі сходу «новочеркасці». Обидві групи кіммерійців налагодили зв’язки з навколишнім населенням, передусім із мешканцями лісостепового Подніпров’я і Подністров’я, а також Північного Кавказу.
Взаємодія з осілим населенням Передкавказзя виявилася життєво необхідною для кочовиків, починаючи з моменту формування кіммерійської культури й упродовж усього часу її існування. В умовах зростання посушливості клімату в IX ст. до н. е. цей регіон привертав увагу степовиків як придатна для проживання зона, де були рясні пасовища, джерела металу та населення з комплексним землеробсько-скотарським господарством і високорозвиненим ремеслом. Зв’язки степовиків із жителями Північного Кавказу була справою вимушеною через занепад металообробних центрів Південно-Східної Європи. Не останню роль у цьому зіграло припинення діяльності на межі XI–X ст. до н. е. мідних копалень на Донецькому кряжі.
Однак завдяки контактам зі степовиками, на Північному Кавказі поширилася традиція виготовлення озброєння з бронзи і заліза (при цьому клинки мечів і кинджалів були із заліза, а руків’я – бронзовими).
Саме тоді відбулося епохальне вдосконалення озброєння і кінської збруї. Воно набуло вигляду симбіозу культурних традицій місцевого північнокавказького населення і ранніх кочовиків, що породило нові технології та нові вироби. Так, важливим наслідком цих подій стало поширення металевих вудил, які були незамінні для управління верховим конем і колісницею. Одні з найдавніших у Східній Європі металеві вудила знайдено в похованні XI–X ст. до н. е. Гордіївського могильника на Південному Бузі. Водночас подібні вудила передскіфського і скіфського часу добре відомі у азіатській частині степового пояса Євразії: Казахстані, Середній Азії, Алтаї, на теренах Сибіру, Монголії, Китаю.
Для кіммерійців, які жили в степах між Доном і Дунаєм, життєво важливими були і контакти з безпосередніми сусідами – жителями лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра. Від цих сусідів можна було отримати продукти хліборобства. Виробники цих продуктів утворили кілька племінних союзів, названих за археологічними пам’ятками чорнолісцями (за знахідками в районі знаменитого Чорного Лісу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдові). У цих сусідів можна було розжитися і виробами ремісників, насамперед металевими. Улітку кочовики пасли свою худобу в північних районах степу на межі з лісостепом, а у найбільш посушливі роки заходили і на степові ділянки лісостепу. Тож інтереси обох сторін вимагали мирних відносин.
Особливу роль у житті кіммерійців у першій половині IX ст. до н. е. відіграло знайомство з населенням Центральної Європи, що відбилося на їхній матеріальній культурі. Так, спільною ознакою низки кіммерійських пам’яток того часу є столовий посуд із рисами, типовими для виробів Середньої Європи. Можливо, у степового населення така парадна кераміка з’явилася внаслідок обміну та змішаних шлюбів. Окрім цього, поступове зростання посушливості клімату, що мало місце у IX ст. до н. е., змусило окремі групи кіммерійців переселитися у райони, розташовані в зоні з позитивним балансом вологи, з-поміж яких була і Велика Угорська рівнина, близька за своїми ландшафтами до причорноморських степів. Це був такий собі природний коридор у західному напрямку. Збільшення кількості вершників у ранніх кочовиків означало, що мобільні, добре підготовлені та озброєні загони могли супроводжувати торгові експедиції та міграції. Унаслідок цього кочівницькі угруповання мали можливість «осідати» у багатих ресурсами місцях, заселених представниками інших племен. До речі, уперше подібне переселення зі степів Причорномор’я у Центральну Європу відбулося ще у першій половині ІІІ тис. до н. е. – за дві тисячі років до кіммерійців.
Нині на захід від Карпат знайдено понад 150 поховань, які можна пов’язати з кіммерійцями. Похоронний обряд і предмети матеріальної культури, знайдені у могильниках на Угорській рівнині та її околицях, подібні до типових для Центрального Передкавказзя і особливо Закубання. Просування кочовиків мало для місцевого населення сумні наслідки: лише у одному з районів Альфельда, за підрахунками місцевих археологів, тоді більш як сто поселень були занедбані, а цінності як скарби – заховані в землю. Цілком імовірно, східний Карпатський басейн слугував своєрідним плацдармом, з якого племена кіммерійців здійснювали походи і в інші регіони Центральної Європи.
Вторгнення кіммерійців привело до змін у житті місцевих племен. Так, у IX ст. до н. е. відбулася поступова заміна традиційного комплексу озброєння і спорядження коней кіммерійським. Виготовлене з бронзи захисне озброєння вояків і колісниці виявилося неефективним на противагу кіммерійським вершникам-лучникам із залізними мечами. Слід зазначити, що новий військовий комплекс не відразу поширився в Центральній Європі.
Заміна на престижне озброєння, а також перехід від традиційного важкого обладунку і предметів озброєння до більш легких відбулися спочатку у Східних Альпах і на Балканах, а потім уже і в Західних Альпах. Ці зміни відображали глибоку соціальну трансформацію у положенні військових вождів, які дедалі більше відходили від боїв у важкому озброєнні та охочіше демонстрували нові символи військової справи і сили – кинджал і пояс.
При цьому запозичення кіммерійського озброєння і вуздечки відбувалося як унаслідок мирних контактів із західною групою кіммерійців, які жили на Великій Угорській рівнині, так і внаслідок їхніх воєнних набігів. Про останні свідчать поховальні комплекси, що містять типові кіммерійські вироби та чисельні поселення зі слідами руйнувань і, відповідно, знахідками предметів озброєння кіммерійського типу на теренах Моравії та Нижньої Австрії, а також, певно, укріплені селища в Західній Угорщині та Південно-Східній Австрії.
Відбувся і зворотний процес засвоєння кочовиками здобутків центральноєвропейського населення. Так, саме у IX ст. до н. е. в степах між Кавказом і Дунаєм поширюються колісниці. Про це свідчать знахідки «колісничної» збруї для коней із західних областей України і Придністров’я.
Таким чином, цей період кіммерійської історії важливий тим, що у степах Північного Причорномор’я сформувався новий тип господарства – кочове скотарство, поширилася кіннота, колісниці, було встановлено тісні контакти з осілим населенням Північного Кавказу, лісостепової України та Центральної Європи.
3. Кіммерійці у другій половині IX–VII ст. до н. е
Поступове погіршення природних умов викликало скорочення чисельності ранніх кочовиків у степах Північного Причорномор’я і зміну їхньої матеріальної культури. Частина населення могла кочувати у північних районах степів, межа яких відсунулася на край лісостепових районів. Так само, як і століття перед тим у Центральній Європі, кочовики наступають на довколишні райони з хліборобським населенням. Цим часом датують свідчення агресії степових кіммерійців та спустошені пожежами поселення, зокрема і укріплені, Середнього Подніпров’я і Дніпровського Лівобережжя. Утім, вторгнення кіммерійців до лісостепу – явище характерне не лише для Самаро-Орільського межиріччя і Дніпровського Правобережжя. Воно відзначено і в Середньому Подонні.
Захопивши південні райони лісостепу під літні пасовища, кіммерійці знову встановили вигідні їм мирні взаємини з місцевим населенням. Цілком можливо, що для встановлення більш тісних контактів і ведення успішних обмінних операцій кочовики могли брати за дружин жінок із сусідніх поселень. Це допомагало отримувати «на тій стороні» родичів, які в разі необхідності надавали необхідну підтримку.
Імовірно, зацікавленість у тісних зв’язках, зокрема шлюбних, із населенням Лісостепу могла привести навіть до скорочення традиційних контактів із кіммерійцями Передкавказзя. Про це свідчить зменшення на заході кількості кіммерійських поховань із північним та південним орієнтуванням, типовим для кіммерійців Закубання. За таких умов торгівлю з Північним Кавказом під свій контроль могли взяти кіммерійські об’єднання Нижнього Подоння, з якими було вигідно підтримувати тісні зв’язки кіммерійцям степової України. Однак у середині VIII ст. до н. е. настав новий пік посухи в степах, після якого поступово почалося зволоження. Максимум такої посухи припав на середину VII ст. до н. е. Саме тоді, коли кордони степу і лісостепу наблизилися до сучасних.
Не можна виключати, що коливання клімату сприяли новим значним змінам у культурно-історичній ситуації в межиріччі Дніпра і Дунаю. Так, у лісостеповому Подністров’ї наприкінці першої половини VIII ст. до н. е. із заходу прийшло нове фракійське населення. Імовірно, воно стало витісняти місцевих жителів і поступово у другій половині VIII ст. до н. е. асимілювало їх. На схід, у лісостеповому Дніпровському Правобережжі близько сере дини VIII ст до н. е. сформувалося нове могутнє племінне об’єднання, можливо, поповнене групами населення, витісненого на схід фракійцями.
Погіршення умов проживання в степу значний прояв мало у межиріччі Дніпра і Дона. Кіммерійці, чиї зв’язки з жителями лісостепу і раніше були досить тісними, знову звернулися саме до них по допомогу. У другій половині VIII ст. до н. е. особливо помітно скоротилася чисельність «чорногорівських» поховань, які тепер більш рівномірно розподілилися за шістьма територіальними пдгрупами степової смуги.
Саме тоді зросла кількість степових «новочеркаських» поховань, локалізованих у Подніпров’ї, Побужжі та Дунайсько-Дністровському межиріччі. Під час періоду аридизації серед кіммерійських племен найбільш сприятливі умови для проживання мала Передкавказька група. Якщо населення Північного Причорномор’я знайшло вихід з екологічної кризи у співіснуванні з населенням лісостепу, то у Передкавказзі була інша ситуація. Тут, як і на території України, існували певні відносини з місцевим населенням передгір’їв. Однак чергова посуха вдарила по всіх: від осушення клімату постраждали пасовища як кочовиків, так і осілого населення. Викликана цими чинниками економічна криза спонукала частину жителів Північного Кавказу до грабіжницьких походів до казково багатої (за мірками синів степу) Передньої Азії, яка перебувала під управлінням царів могутньої Ассирії.
Саме з часів тих походів другої половини VIII ст. до н. е. про кіммерійців починають повідомляти ассиро-вавилонські та урартійські писемні джерела, які охоплюють період до VII ст. до н. е. включно. Ідеться в них і стосовно існування країни Гамір, зокрема про появу і пересування народу гамір (тобто кіммерійців) у Передній і Малій Азії, відносини з Урарту, Ассирією та іншими державами, а також про взаємини зі скіфами. Грецькі описи є не менш цінною категорією відомостей та свідчать про територію проживання кіммерійців, причини їх появи у Передній Азії і малоазійський театр дій військових загонів кочовиків у VII ст. до н. е. Власне, саме завдяки писемним джерелам нам стала відома назва «кіммерійці». Грецькі автори вживають назви: Кіммерійський Боспор, Кіммерійські стіни, Кіммерійські переправи, які, зазвичай, локалізують у районі Керченського півострова. Топоніми, як-от Кіммерійська земля і країна Кіммерія, радше мають ширшу географічну прив’язку в межах півдня Східної Європи. Назва «кіммерійці» як збірний іменник застосовувалася до земель від Волги на сході до Дунаю на заході.