І повернулася Естрельїта у кривавий вир війни – на передову лінію, до шпиталю, до санітарного поїзда, в безумство стогонів, криків, благань, невимовних страждань і молодих смертей. Дивом залишилася живою. Друге поранення, військовий шпиталь, оніміння від глухої самоти. Помер батько. Забрав немилосердний тиф із земного світу дорогого дядька Еугеніо – ніщо її тут, в Україні, не тримало. Думала про те, як дістатися до Італії – а раптом зможе попрацювати в археологічній експедиції у Помпеях? Про оперну чи драматичну сцену годі й мріяти: після поранення відбулися непоправні зміни слуху. Завдяки знанням іноземних мов пощастило потрапити на роботу до Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. Більше того, одержати український паспорт. Пощастило! Адже після шлюбу з Іскандером вона фактично стала підданою Ірану з екзотичними титулами та іменами. Тепер перська княгиня Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш – українка, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Забороль на Волині, ім’я її – Наталія Ковалевська.
Яка дивовижна гра долі! Щось містичне, здається, крилося в тому багатстві імен, які мала і набувала Наталена Королева. Створюється таке враження, що ця часта зміна імен зумовлювалася несподіваними поворотами долі самої Наталени, жадібним прагненням освоювати нові й нові професії, виявляти, реалізовувати кожну нову грань свого таланту, розкрилювати дар своєрідного перевтілення в дещо іншу, іноді несподівану для самої Наталени іпостась обдарування.
Набуття нового, вже українського, імені й прізвища мало свою, так би мовити, територіальну зумовленість і доцільність. Міністр закордонних справ УНР Микола Левицький «докопався», що нібито її батько мав на Волині маєток під назвою Ковалівка, знайшлися «свідки», які підтвердили, що її батька називали «ковалівський пан», тому певна логіка була в наданні їй прізвища Ковалевська. І що важливо, від цієї біографічної віхи в житті Наталени стрілка її долі остаточно спрямувалася у бік України. Було, правда, невеличке відхилення, коли Наталена разом зі своєю хворою мачухою Людмилою виїздила до Праги за спільними документами як «чеська репатріантка». Мачуха прямувала до Чехословаччини через Галичину, де проживали її родичі й де у містечку Красне під Львовом був їхній родинний маєток. Але графиня Людмила Лось так і не змогла видужати після важкого запалення легенів і, не потрапивши до Чехії, померла в Галичині. Наталена – вже сирота – таки добирається до Праги, там влаштовується спочатку на роботу в Міністерство закордонних справ Чехословацької республіки, співпрацює з установами шкільництва, а незабаром – після наполегливих умовлянь Василя Короліва – переходить працювати до української дипломатичної місії в Празі.
О, цей імпульсивний, невгамовний, постійно заклопотаний, переобтяжений творчими задумами й обов’язками Василь Королів-Старий! Не впізнала його Наталена, хоча познайомилася, працюючи медсестрою, ще в Києві, коли «рухливий, невтомний і веселий Королів» – «живе perpetum mobile» – похвалявся своїм шведським родоводом, а також тим, що навчався малярства в самого Іллі Рєпіна, ученицею якого була й Наталена. Саме він тоді натхненно розповідав про Іспанію, Мексику і Перу, хоча в цих країнах ніколи не бував. Наталена, правда, не запам’ятала ні його обличчя, ні прізвища, бо від того першого знайомства минуло дев’ять років. І ось зустріч у Празі, захоплене враження Василя Короліва – талановитого письменника і працьовитого чоловіка – від жінки з фантастично багатою біографією, знанням багатьох мов, закоханою у мистецтво й археологію, надзвичайно здібної до перекладацької творчості. Його ж єдина любов – Україна і праця для України. Наталена як жінка Василя Короліва не приваблювала: «малої постави, дуже смаглява, темноволоса, зеленоока, маломовна, без голосних вибухів сміху, завжди одягнена в чорне, без прикрас та без оздоб» – такий тип жінок йому не подобався. А от її тверда вдача, вміння стримувати себе, готовність працювати з такою ж, як у нього, енергією і невтомністю – це якраз і відповідало його планам гуртувати навколо себе робітників на ниві української культури, освіти, літератури.
Василь Королів став пропонувати Наталені робити переклади з французької, італійської, навертав у розмовах до самостійної творчої діяльності в жанрі новели, оповідання. І обов’язково українською мовою. А знання української Наталена активно поглиблювала завдяки спілкуванню і співпраці з Василем Королівим, а також роботі над словниками. Уклала невеликий за обсягом чесько-український словник для шкіл на замовлення Міністерства освіти, який з’явився друком за редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Працювала над великим французько-українським словником і водночас писала оповідання та новели українською мовою. Мала в особі В. Короліва-Старого фахового порадника, літературного редактора, щирого друга, який запропонував їй укласти своєрідну угоду про спільне життя задля взаємопідтримки, врешті-решт, для виживання в умовах суворої емігрантської дійсності. Бо після поразки Української Народної Республіки українська місія в Празі згорнула свою діяльність, і Василь Королів-Старий залишився, як і Наталена, без роботи. От він і запропонував цій всебічно освіченій, талановитій і працьовитій жінці створити «сімейну кооперативу» – укласти шлюб заради об’єднання зусиль для праці в ім’я України і переборення злиднів.
Наталя-Наталена вислухала аргументи 42-річного письменника, який побачив у ній «ідеального товариша», побратима, з яким цікавіше й зручніше було б продовжувати подорож цією важкою дорогою життя, подумала-подумала і процитувала уривок зі старого лицарського роману: «Кожна людина має виконати у свойому житті свій “хрестовий похід”. До цього потрібує вона три великі ласки: Вчителя, який би вказав їй путь, Світлу Постать, яка натхнула б її до героїчних чинів, і Побратима…»
І хоча Наталена Королева, як зазначала далі у спогадах, вважала своїм Учителем вуйка Еугеніо, а побратимом – Альфонсо, справжнім Вчителем, який вказав їй шлях до творення літератури українською мовою, терпляче навчав її української мови, таємниць конструювання фабули, виписування художніх образів, побратимом, який двадцять два роки цього химерного подружнього життя шукав будь-якого зарібку, аби не загас вогонь у їхньому спільному родинно-творчому «багатті», опікувався публікацією її новел, оповідань, есеїв, повістей, перекладів із інших мов, став Василь Королів-Старий.
Своє перше оповідання українською мовою під назвою «Гріх (З пам’ятної книжки)» Наталена надрукувала з допомогою В. Короліва у віденському тижневику «Воля» 15 січня 1921 р., підписала «Н. Ковалівська-Короліва», засвідчивши цим остаточний український вибір свого творчого життя. Повністю присвятила себе українській справі, сподіваючись максимально повно реалізувати свої знання і свій творчий дар українським словом. На жаль, важкі емігрантські поневіряння ускладнювали життя цього «сімейного кооперативу», хоча Василь Королів із усіх сил намагався забезпечити побут і можливість займатися творчістю. Сам багато перекладав – тільки з чеської і словацької переклав п’ятнадцять книжечок, сам деякі з них ілюстрував. Читав лекції з анатомії і фізіології тварин в Українській господарській академії в Подєбрадах, ночами писав, редагував переклади і літературні тексти своєї дружини, часто виїздив на Закарпаття, де зголосився до малювання ікон та реставрування старих образів. Мав природний хист до малювання. Свого часу брав уроки у приватній малярській школі, в духовній семінарії відвідував мистецький гурток. У Києві навчався майстерності живописання в знаного І. Їжакевича та академіка Г. Гомільського, опановував техніку різьбярства у петербурзького професора О. Аронсона. Наталена відродила біля свого дружини спрагу і хист до малювання – робила шкіци, композиції образíв, допомагала вивершувати проекти оформлення інтер’єрів церков. Ці творчі миті випадали нечасто. Увесь день клопоталася в хаті, на подвір’ї – вела нехитре господарство, для творчості в Наталени з’являвся час після десятої години вечора. Василь Королів-Старий у «Матеріалах до життєпису й характеристики творчості Наталени Королевої» («Нова хата», 1941 р.) писав про те, як «сім літ морив її й себе на самій каші», бо повинен був сплатити видавничий борг у півмільйона крон, признавався, що «ми на еміграції все живемо в скруті матеріальній, тому ми не маємо ані потрібної книжки-справочника, ані не можемо собі – нібито белетристи! – дозволити якісь враження». Із прикрістю згадував, що Наталена, яка так любить образотворче мистецтво, оперний спів, театр, симфонічну музику, змогла побувати у театрі за 21 рік лише тричі, вдалося вибратися лише на концерти хору Олександра Кошиця, нікуди не виїздила, навіть не подорожувала ні разу Чехословаччиною. «Буває» вечорами в опері – уявою. Прослуховує-чує всі партії. Вони звучать в її голові – «слухає» оперні постановки пізніми вечорами. Усамітнюється і уявою «робить прохідну» то по Сан-Себастіяно, то Ширазом чи Римом – «бачить те колишнє життя й чує той сміх Усміхненої Землі».
Оскільки утримувати житло в Празі було неможливо, «сімейний кооператив» переїздить до невеличкого містечка Бехині, що заховалося серед темних лісів, глибоких долин і порослих мохом скель. Винаймали хатину, вели нехитре господарство, але зарібку не було ніякого. Тому в пошуках роботи Василь Королів із Наталеною знову повертаються «до Праги, звідти до Подєбрад, знов до Праги», поки не «купили собі маленьку хатинку в Увалах під Прагою». Купили у борг, згадувала Наталена, але приятель-чех порадив придбати хату, бути осібним власником хай скромної, але своєї маєтності.
Поки думали-гадали, де взяти гроші на таку покупку, Наталену в Увалах з великими труднощами відшукав колишній капелан французької колонії в Києві, де Естрелла напередодні Першої світової війни була скарбником. Капелан прибув до Королевої з редактором французького журналу «Echos d’Orient», на сторінках якого друкувалися її наукові статті. Тоді в Києві Естрелла внесла до скарбниці колонії п’ять тисяч рублів, і капелан, який був в окопах Першої світової і ледве не загинув під Верденом («…Я був ранений… мене забули на полі битви… навіть якийсь час мали за мертвого…»), взяв на себе моральне зобов’язання обов’язково повернути цей борг. А тут ще пощастило Василеві Короліву видати кілька своїх книжок, слідом несподівано надійшли літературні гонорари. Долучився і зарібок від малярства в Закарпатті. Завдяки цьому вдалося виплатити борги, продати в Увалах хату і переїхати на постійне проживання до містечка Мельник.
Придбали хату в місті Святої Людмили – покровительки Чеської Землі, патронки всіх скривджених долею, полишених, безпритульних. Разом із хатою успадкували величеньке поле, засіяне вівсом і люцерною та засаджене картоплею, 45 курей і 32 кролі, голубів, гусей, собаку… Все це господарство лягло непосильним тягарем на тендітні плечі доньки польського графа Дуніна-Борковського та спадкоємиці відомого давнього кастильського роду ґрандів де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа. Тепер Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж – Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева, змушена косити і збирати люцерну, вибирати картоплю, лагодити кроликарню і черепицю на даху, рубати сухі дерева в садку, годувати курей, ненажерливих гусей і кроликів, чистити хліви, заготовляти корм на зиму, полоти й поливати город… І приймати гостей. Таких поважних, як Є. Чикаленко, В. Щербаківський, М. Садовський, Є. Маланюк, О. Олесь…
Відновила листування з далеким родичем, славетним португальським поетом Еугеніо де Кастро, який колись, у зеніті своєї літературної слави, заповідав їй свої настрої і почуття переливати в образне слово. Тепер самотній, овдовілий поет перебував на посаді ректора єдиного в Португалії університету в Коїмбрі, радо писав Наталені листи, надсилав книги іспанською і французькою мовами і все запрошував свою родичку переїхати на проживання до нього в Португалію.
Хворий, пригнічений передчуттям близького відходу за межі земного життя Василь Королів радив їй доживати старі літа біля родича, де Наталена знайде спокій, добробут і затишок, а він відійде до монастиря василіян, стане ченцем і, якщо Господь виділить йому ще якийсь час побути на цьому світі, там, у монастирі, наповнить своє життя улюбленою працею: малюванням, літературною творчістю і молитвами.
Та Наталена відхилила запрошення свого родича Еугеніо де Кастро – вже втягнулася в щоденне клопітливе селянське життя, відчула смак творення українським словом уявних художніх світів та й боялася залишати фізично і психологічно втомленого боротьбою з невідступними хворобами свого дружину. Відмовилася вона і від роботи на кафедрі єгиптології в Паризькому університеті – «щоб не роздвоюватись, бо рішуче вступила на шлях української письменницької творчости»19.
Доля вкотре повертає Наталені минуле, наче дарує, як це було із родовитим персом, князем Іскандером, можливість відродити те, що було загублене в лихолітті історичних обставин. Відновлюється спілкування з другом своєї юності, з першим своїм коханням – королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, який унаслідок революції втратив трон і на запрошення французького уряду прибув до Франції, де і поселився із сім’єю в готелі «Savoye» у містечку Фонтебло. Згодом «перебував у Меттерніха в Кинжварі на францискових лазнях (купелях)…»20, жив скромно, самотньо, бо вся родина роз’їхалася…
Відшукав у Мельнику ту, яку завжди кохав і вірив, що вони зустрінуться, що Естрелла не забула його, озветься, покличе… «І знов зв’язались оба кінці пасма життя, розсатаного долею, – напише Наталена, згадуючи цю несподівану зустріч, яка повернула їх на чверть століття назад… – Припали устами до уст, немов хотіли вгасити довголітню спрагу».
І хоча Естрельїті було вже сорок шість років, проте почуття не згасли – їй здавалося, що вони тільки вчора ніжно попрощалися в її мадридській майстерні, щоб на другий день знову зустрітися.
Дон Альфонсо відчув, що Естрельїта радісно переживає спорідненість їхніх душ, її серце наповнене почуттям незгасної любові до нього, то чому б їм, скривдженим немилосердними обставинами бурхливого життя, не поєднати дві самотні душі?
Естрельїта на якусь мить уявила, як ці щоденні клопоти по господарству, ця виснажлива боротьба за виживання, ці злидні нарешті залишаться лише в гірких спогадах, як вона порине в широкий потік вільного, живого – справжнього – життя і зацвіте щастям десь в одному з чарівних куточків землі – на Капрі, поблизу Равелло…
«Обом нестерпно, жагуче хотілось вирватись нарешті з тієї змори, якою було все їхнє життя…» – згадувала згодом Наталена, але вона не наважилася на цей крок. Не змогла зрадити й полишити свого хворого, щирого товариша-побратима-дружину: «Mi Alfonso! Товариша не кидають у біді, коли цей товариш старий, хворий, вбогий і потрібує опіки… Не кохання обіцяла я чоловікові, але що буду йому вірним товаришем-приятелем… Ти знаєш, чим ти мені завжди був, є і будеш! Ніщо нас ніколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один від одного».
Були ще неодноразові приїзди дона Альфонсо в Мельник, були довгі вечірні розмови, привітні ясні усміхи один до одного, наповнені ніжністю погляди, лагідні звернення до Наталени одним із її наймень – Альфонса. І був останній лист усамітненого в готелі, змученого серцевими нападами її Альфонсо, яким він не прощався зі своєю Альфонсою. Ні, не розлучався навік, а йшов до неї, щоби бути завжди разом, бути скрізь із своєю коханою – невидимий, але завжди присутній.
Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зі мною тільки ти, завжди присутня, хоч і далека. Твоя рука тихенько закриє мені очі, коли вони вгасатимуть. Ляже на них пестливим, ніжним дотиком. Ти приймеш мій останній віддих й він житиме в твойому серці – “єдиному для двох” – як ти це колись співала, пам’ятаєш? – у тій моїй улюбленій пісні:
Так житиму далі в твойому серці, аж доки не зустрінемося знову у вічності, на віки… Бути завжди з тобою, ніколи більш не розлучатись… Ця думка є не тільки потішенням, але є найбільшою радістю. Чого міг би я ще бажати?».
Вечорами читала вголос – як відпочинок від буденних обов’язків сільського трудового життя – дружині Василю листи від дона Альфонсо, в яких він роздумував над своєю долею як іспанського короля, як екс-короля, над майбутнім дорогої йому Іспанії, якій так необхідно, вважав він, опанувати новий ритм нового життя, в основі якого має бути «освіта, людяність, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – і передусім любов. Любов до людства, любов до рідного краю…»