Та головне сприйняття Волині, української землі авторка повісті «Предок» «довіряє» молодому лицарю Карлосу де Ляцерда, який прибуває в Україну на запрошення викупленого з турецького полону волинянина Адама Дуніна-Борковського.
Іспанський предок письменниці дон Карлос де Ляцерда справді жив у першій половині ХVI ст., був близький до іспанського двору, супроводжував убиту горем королеву Хуану, яка надумала відвезти тіло померлого короля Філіппа І до місця його народження – Відня.
Наталена Королева відтворює моральну й духовну атмосферу тогочасної Іспанії, в якій сіяла страх і розбрат інквізиція. Оскільки рід Ляцердів (про це було відомо із родових хронік) був пов’язаний з альбіґойською єрессю, то лицарю Карлосу де Ляцерда нічого не лишалося, як покинути таємно Іспанію. Він боявся, що інквізиція дізнається про прибуття до Іспанії його родича Енріко де Кастро, який намагався залучити Карлоса до альбіґойської віри, проти якої римська церква ще на початку ХІІІ ст. оголосила хрестовий похід.
Паломницька подорож до Гробу Господнього, наповнена пригодами і випробуваннями на лицарський обов’язок і честь, приведе згодом Карлоса в той далекий, невідомий край, куди колись помандрував Енріко, один із членів роду Ляцердів, – до «далекої Скитії», де «тече велика ріка Бористен», щоб прищепити там і зберегти «віру», нищену в Романії вогнем і мечем.
Дорадник його величності королеви Іспанії, домініканський патер Інніго, прагне відкрити лицарю Карлосу, який втратив надію на особисте щастя і вирішив шукати забуття дорогами найшляхетніших шукачів келиха Святого Грааля. Він радить опечаленому і зневіреному Карлосу шукати Святий Грааль не в овіяних легендами горах іспанських Піренеїв, а в самому собі, в своїй душі, в своєму серці: «Зрозумійте, це ж – наше власне серце, налите світлом Божої любові. І треба нести його світом, йти з ним шляхами життя так, щоб не розлити й не розплескати ані краплини. А обов’язок лицарськості – обов’язок загалом кожної людини, завжди вщерть наповнений той келих любові подавати спрагненим в ім’я Боже!»27.
Наталена Королева послідовно проводить із твору в твір ідею духовного самовозвеличення людини заради високого її покликання – підтримати ближнього у важкій внутрішній боротьбі за утвердження добра у світі зла, вселяти надію і нести святе світло віри. Їй болить оте повсякчасне релігійне протистояння, яке не просто розмежовує людей, але й приводить до трагічних конфліктів. Не випадково письменниця акцентує у повісті «Предок» на ворожнечі кревних родичів. Василь Борковський – православний козацький лицар – не може змиритися з тим, що його молодший брат Адам сповідує католицизм, є апологетом унії. Ця ненависть, «вирощена» на фанатичній вірі та несприйнятті іншої віри, неминуче кривавить людські долі. Опечалений Карлос, переживаючи, що між ним і Василем – між братами – пролилася кров їхнього роду, в уяві «бачив безконечне руно волинських лісів, а в серці стояв образ іспанських голих червоних скель. Що ж подібне між Еспанією і Волинню? Аякже! – Той самий вічний бій з невірними. Тут – хижаки-номади, а там – хижі африканські і берберійські орди. Ті там “ідуть по хліб”, а ці тут – “по людей”. Як еспанські, так і ці країни, боронять християнство й долю Європи від наїзників. Таж голосу й обличчя цього народу, як і еспанського, Європа собі не уявляє…»28.
Наталена Королева добре уявляла Європу, особливо середньовічну, на порозі доби Відродження, про що свідчить повість «1313», яка принесла їй широке визнання. Це був перший великий твір, у якому письменниця розгорнула широку панораму боротьби добра й зла, особи і суспільства, істини та фанатичної віри. «Твір цей можна віднести до розряду української фаустіани, – зауважує Ярослав Поліщук, – оскільки в основі його образ героя-експериментатора, відважної і безоглядної людини, яка ламає канони та діє на грані дозволеного, здобуваючи унікальний досвід першопрохідця»29.
Головний герой твору Константин Анклітцен, згодом чернець Бертольд Шварц, усамітнюється в одному з францисканських монастирів у горах Шварцвальду заради благородної місії – робити людям добро. Не у вірі в Господа він вбачає безсмертя своєї душі, а в праці – «вирішив, що буде хвалити Господа своєю працею». За середньовічними уявленнями чернець-самітник цим одержимим підкоренням себе службі Розуму відчужується від суспільства, від підпорядкування правилам монастирського життя, від дотримання релігійних догм і приписів, а це означає, що він починає служити дияволу. Віра поступається Розуму, отже, верх у людині бере не добро, а зло. І хоча винахідник, експериментатор, талановитий учений не шкодує ні свого часу, ні сил і працює з неймовірною одержимістю, проте середовище, суспільство не розуміє, не сприймає такого служіння науці, такого самозречення від усіх благ і спокус світу. Здавалося б, Бертольд досяг найдостойніших визнань за винахід вітражного кольорового скла. Його шанували люди з околиць монастиря, ченці-францисканці за те, що знайшов спосіб розминання шкіри, зробив розчини для підживлення рослин, вигадав цілу систему скляних рам для вирощування в теплі овочів… Отож, він має почесті, славу, але водночас його душа потрапляє в пастку гордині та марнославства.
У боротьбі з дияволом, із його спокусами людина з втраченою або ослабленою вірою обов’язково програє. Вихід є – укласти угоду з дияволом, що і робить алхімік Бертольд Шварц, коли вступає у спілку з ченцем Бертрамом. Цей брат Бертрам, який стає його помічником, насправді є дияволом. Тож закономірно, що той, хто «продав душу чортові», неминуче буде покараний. Тому повість «1313» завершується загибеллю творців пороху. У пивницю, в якій винахідники зберігали порох, потрапляє блискавка, і монастир від вибуху висаджується у повітря.
Вражає жага пізнання Наталеною Королевою інших культурних світів, історичних епох, пошуки нею архівних джерел та археологічних свідчень про минулі часи, події, постаті… З особливою ретельністю визбирувала вона історичні «зерна», з яких проростали нові художні світи, світи єдності, взаємодії та взаємовпливи різних культур і народів. Але із особливою сумлінністю вела Наталена Королева дослідження давньої Русі-України. Вона уважно вивчала не лише літописи, перекази, легенди, скандинавські саги, візантійські хроніки, старогрецькі та римські джерела, але й староіспанські епоси, родинні хроніки, монастирські архіви, давньоруські літописи, повчання, агіографічні, ораторсько-проповідницькі твори, вишукуючи оті, часто незримі, нитки, які єднали Давню Русь із європейським світом історії та культури. І Наталена Королева змогла художньо зримо довести, що європейські народи і культури мають широко розгалужену кореневу систему взаємовпливів, взаємозв’язків. Треба тільки заглибитися в історію творення цього родоводу європейської культури та його розпросторення.
У драматичний, матеріально скрутний період часів Другої світової війни письменниця пише цикл оповідань, об’єднаних назвою «Легенди старокиївські» (1942–1943). Звертається вона до історичних і духовних витоків дорогої для неї України – батьківщини душі, «вирощуючи» уявою і фантазією дивовижні квіти-легенди.
Письменниця використала казково-фантазійний прийом художнього виповідання давньовікових казок, які вона начебто чула вечорами від сивобородого Фавна в сонному кримському містечку з найменням Німфи. Подарував їй добродушний Фавн суху маківку і заповів садити по зернятку в чужу землю, яка буде тереном її блукань світом. Кожне маленьке макове зернятко, заповідав Фавн, «може навчити тебе розумінню дощових пісень, візерункам, що їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись, над рідною драговиною»30. Бо Матір-Земля дає людям не тільки свої плоди, але й казки, перекази, легенди, в яких заховані зернятка правди. Із тих зерняток, що їх садила авторка «Легенд старокиївських» у бездомних мандрівках, виростали квітки-легенди. «Не треба в них шукати “строгої” науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані невтомними садівничками. Мрія – наймення одної, друга ж зветься – Любов»31, – застерігала письменниця читача на початку своїх «Легенд старокиївських».
Наталена Королева давньоруські легенди творить на культурно-історичному полі, щедро засіяному літописцями, хроністами, історіографами, народними переказами, притчами, повчаннями, посланнями, житіями святих, майстерно вплітаючи в творчо опрацьовані усні оповіді, почерпнуті з літописів та історичних хронік, власні доуявлення, здогади, гіпотези, версії… Але кожна її версія чи гіпотеза має під собою конкретну першопричину, яка криється або в старокиївському епосі, або в зарубіжних хронікальних джерелах – старогрецьких, римських, візантійських чи скандинавських. Долучає авторка цих двадцяти п’ятьох легенд і староіспанські джерела, сміливо засвідчуючи взаємозв’язки і взаємовпливи слов’янської культури Давньої Русі та культур багатьох європейських народів.
Наталена Королева органічно, завдяки художній фантазії, зрощує сюжети зі скіфсько-сарматської давньоруської і давньоукраїнської історії з діяннями і подвигами героїв біблійної і античної міфології, скандинавських саг, візантійських хронік. Через те легенди часів Київської Русі – про засновників Києва (трьох варягів-братів і сестру – Кия, Щека, Хорива і Свангільд-Либедь), про Микиту Кожум’яку чи про князя Олега і княгиню Ольгу, про Михайлика і Золоті ворота, про Аскольдову могилу і про навернення князя русичів Володимира до правої віри Христової, про Феодосія Печерського і художника Аліпія – долають у вільному леті уяви письменниці межі Скіфії-Сарматії-Русі-України й поріднюються з міфологічними героями легенд і переказів інших народів і культур. Ця своєрідна художня трансформація давньоруського сюжетно-образного матеріалу, яку здійснює Наталена Королева в «Легендах старокиївських», свідчить про ідейно-естетичну ефективність духовних зустрічей різних культурно-історичних епох.
Так, в оповіданні «Володимирове срібло» відтворені легендарно-апокрифічні епізоди життя князя київського Володимира, які письменниця надзвичайно пишно уяскравлює мовно-образним «декором».
Вирушає князь русичів у Царгород по чужу віру й по Анну Царгородську, сестру базилевсів візантійських Констянтина і Василія, дорогою зупиняється в Херсонесі. Дружинники знаходять великий скарб із золотими і срібними монетами, старовинною цінною зброєю, кованого щита із ясного золота і срібний тризуб. Прислухається київський князь до порад свого волфа-кудесника та срібноголового пастушого патріарха – аркадійського Пана – і вирішує не давати цей дар посвятний в офіру Перунові, а виготовити з віднайденого срібла нові гривні та вибити на них напис «Володимир, а се його сребро» і княжий знак – тризуб. Еллінський бог Пан, який явився Володимирові у вигляді таврійського сивочолого пастуха, намагається відвернути князя від намірів зруйнувати Царгород, знищити братів-базилевсів, які завдяки шлюбу з Анною прагнуть заручитися з Руссю союзом і тривалим миром, а також не проливати крові добрих херсонесців. Пастирський бог дарує могутньому володареві Київської Русі захований ним колись срібний тризуб і пояснює його символічне значення: «Боги промовляють до людей символами… Троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов»32.
А того, хто «мирного тризуба не за берло, ознаку влади, а за зброю смертоносну» вжив, хто дарований Богом символ тризуба зрозумів як три пекельні сестри – Насильство, Жорстокість і Помста, той приречений на погибель.
Наталена Королева не лише переосмислює, поглиблює і доповнює легенди і міфи старослов’янського, давньоруського циклу, «традиційні» сюжети і міфологічних героїв, але й створює авторські символіко-архетипні моделі з метою актуалізації історичного і культурного досвіду українського народу в проекції на інші історико-культурні світи.
Письменниця багато років накопичувала знання і матеріали, перш ніж зосередитися на образному вивершенні легендарно-міфологічних сюжетів і героїв в естетично суверенні образи і відповідні художні форми. Її мета – активізувати уяву і мислення читача до співпереживання закодованих у системі художніх образів ідей і смислів. Із особливою натхненністю Наталена Королева поринає у глибини української історії, культури, писемності, залучаючи до цих образно-символічних мандрів свій багатий інтелектуальний потенціал та емоційно чутливе сприйняття нового, ще не пізнаного, образно не оприявленого. У листі до Олександри Копач від 6 січня 1958 року вона признавалася: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчитися – що ці люди – нащадки давньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дуніних-Борковських»33.
У повісті «Без коріння» Наталена Королева наголошує на принциповій позиції свого батька, який заповідав доньці шанувати мову і культуру українського народу, вважати своїм «лицарським обов’язком» слугувати поневоленим мешканцям української землі – «боронити всякого скривдженого й воювати за слабого». Не випадково Адріан-Юрій Дунін-Борковський запросив до свого дому молоду українку Марусю, щоб ця завжди одягнена у вишиваний народний одяг дівчина вчила його доньку української мови, «вишивати, мережити, гаптувати», представляти «фольклор і романтику тутешнього краю».
Згодом Наталена Королева продовжить виповідати розпочату в повісті «Без коріння» автобіографію в розлогому описові своєї романтичної і драматичної долі під назвою «Шляхами і стежками життя», якому передувала автобіографічна повість «Хрест».
Не забувала авторка циклу «Легенд старокиївських» і про другу свою родову гілку. Легенда про Самсонову криницю в Києві «оживає» під її пером уже в проекції на романтичну долю її родича Карлоса де Ляцерда, який прибув на українські землі з турецької неволі разом зі своїм побратимом Адамом Дуніним-Борковським. Знала Наталена Королева, що на початку двадцятого століття на Подолі в Києві була і Самсонова криниця на вулиці Лакерди – кияни перехрестили внука Карлоса де Ляцерди, Єроніма Ляцерду, на Єроніма Лакерду. Це і спонукало письменницю створити легенду «Явлена вода (З легенд роду де Ляцерда)», в якій поява Самсонової криниці завдячується хлопчикові Самусю – внукові садівника діда Семена. Вода з цієї криниці виявилася цілющою – напився «явленої води» хворий Єронім Лакерда і став видужувати: «На місці ж “явленої води” звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові»34.
Наталена Королева залишила по собі низку автобіографічних оповідань, спогадів, уривків із задуманих повістей, новел: «Золоте серце», «Відгуки», «Ґонта», «Сарацинка», «Шовкова пані», «Східна казка (З пам’ятної книжки)», «La Monacella (З пам’ятної книжки)», «Учениця (З київських згадок)», «Наш не наш (Пам’яті Іллі Рєпіна)», «Київська Мотря (Типи старого Києва)», «Турецька неволя (Типи старого Києва)», «Невмируща вдача (Постаті старого Києва)», «Матія Батістіні», «Силует (Із записної книжки)», «Лік», «Подорожній», «Civis Romanus», «Анастатика», «У нічому не прогрішився!», «Самотність», «На Делосі», «З казок життя (Роксоляна)»…