– Гей, люди! Хто тут господар, покажись!
Крикнув так тричі, але ніхто не озвався. «Якщо так, – розмірковував він, – сяду я за стіл. Чому бути, того не минути, а голодним залишатися – не гоже». Поїв він все, чого забажав, вже зібрався вставати з-за столу, чує: туп! туп! туп! – хтось наближається. Фет-Фрумос тільки хотів повернутися, як побачив перед собою страшне чудовисько. Як глянув на нього хлопець, зіщулився від страху.
– З чийого дозволу ти тут пируєш? – заволало чудовисько.
– А в кого ж мені було запитати дозволу, коли навколо ні душі.
– І тобі, телепню, заманулось їсти мої страви?!
– Я не думав, що це великий гріх, пообідати голодному, коли так багато їжі.
– Виходь, будемо битися!
– Як?
– Як захочеш.
Розвернувся Фет-Фрумос, замахнувся мечем, щоб знищити змія одним ударом, а удар прийшовся в порожнечу, аж хлопцеві ледве руку не вивернуло. А чудовисько тільки посміхається – меч його не зачіпає і проходить крізь нього, неначе крізь тінь. Тоді Фет-Фрумос схопив шаблю, покрутив багато разів над головою, щоб відсікти змієві голову, але дарма: і шабля проходить через тіло чудовиська, як крізь дим. Фет-Фрумос намагається знищити змія, а той посміхається і дратує його:
– Гей, безголовий, ти, мабуть, з тих, хто хоче осліпити сліпого.
Дратує його чудовисько ще й ображає «водовозом з відрами-решетами». Фет-Фрумос землю готовий гризти від образи і злості.
– Ха-ха-ха, хоробрий витязю, великі твої старання, та мала буде винагорода: б’єшся ти не з дурником, як ти, а з самим драконом цього царства.
І зрозумів Фет-Фрумос, що не перемогти йому змія і дарма він тратить сили. Відійшов він вбік, щоб відпочити, а змій – хмара-хмарою, як насупився, та як вдарив ногою по землі, стала нога відразу великою і товстою, одні тільки пальці – як пагорби.
– Охох-ох, проклятий змію, – здивувався Фет-Фрумос, – ну й гора замість ноги у тебе виросла!
– Нею тебе й розтопчу.
У Фет-Фрумоса від страху волосся піднялося.
Труснув змій правим плечем, зробив коло правою рукою – і став таким сильним, що міг стягнути всі хмари небесні в одну.
– Ох-ох-ох, змію, ну й ручища в тебе!
– Я схоплю тебе цією рукою, зімну, як мамалигу.
Хлопець злякано подивився на змія, а той затрясся, і голова виросла аж до неба.
– Гей, ну й виросла в тебе голова!..
– З’їм тебе нею. – І він підняв ногу, щоб розчавити хлопця. Фет-Фрумос витягнув кинджал і – раз! – замахнувся, але кинджал зачепив ногу змія й розлетівся на друзки, неначе об залізну гору вдарився.
– Я розчавлю тебе ногою, зімну своєю рукою і з’їм своїми гострими зубами.
Фет-Фрумос відступився, змій також зробив крок назад і каже:
– Якщо хочеш врятуватися і піти з мого царства живим, приведи мені Фрумоасу-Фрумоаселор, доньку царства садів, і тільки тоді я тебе відпущу, ще й отримаєш від мене винагороду.
І вирішив Фет-Фрумос вирушити на пошуки, щоб врятуватися від страшного чудовиська.
– А де ж її шукати?
– Йди на південь.
Пішов хлопець. Йшов він йшов на південь: за зірками на небі, по сонцю, доки одного дня не дійшов до вітряка.
У тих місцях дмухав страшний вітер, і вітряк крутився так швидко, що крил не було видно. Біля млина він побачив мірошника, який насипав борошно в мішки, зігнувшись над ними.
– Доброго дня, мірошнику!
– Вітаю, юначе!
Привітали вони один одного і присіли на призьбу відпочити.
– Кому ти борошно мелеш?
– Мелю, дорогий мій, Фрумоасі-Фрумоаселор із царства садів.
– Правду кажеш? – підскочив, неначе вжалений, Фет-Фрумос.
– Що це з тобою?
– Я туди прямую.
– У те царство?! Побійся, хлопче, слів своїх і кроків, які ти робиш: щоб дійти до тих місць, треба пройти царство глибинне, скелями всіяне, царство гір, царство морів і ще багато тридев’ятих царств, де не зустрінеш ні людини, ні птаха не побачиш. Не вистачить одного людського життя, щоб туди дійти!
– А як потрапить туди борошно, яке ти мелеш?
– Прилітають два величезні орли, хапають мішки і несуться швидше блискавки в царство садів.
Подивувався тому Фет-Фрумос і відразу подумав, що звідси він і потрапить в царство садів. Попросився допомагати старому мірошнику насипати борошно в мішки, зав’язувати їх. А старий радий такому помічникові. Тільки встиг Фет-Фрумос винести два мішки з борошном у двір, як побачив: два величезних орли, спустившись з небес, схопили по мішку в кігті і полетіли на південь. Довго проводжав їх поглядом Фет-Фрумос, затулившись рукою від сонця.
Як надійшов час прилітати орлам наступного разу, Фет-Фрумос заліз в один з мішків. Старий був присліпуватим і нічого не помітив, зав’язав мішки і виніс їх в умовне місце. Ось і орли знижуватись стали, вхопили кігтями мішки і… – шш! шш! шшш! – відірвались від землі і полетіли на південь, в царство садів.
Зі свого мішка Фет-Фрумос чув тільки, як шелестіли крила орлів і завивав вітер. Через якийсь час один з орлів, тримаючись з останніх сил, простогнав:
– Ой, брате, ось-ось не втримаю мішок.
– Тримай його міцно, ми летимо над морем-океаном.
– Немає сил моїх, ноги дрижать, кігті розтискаються.
– Що з тобою трапилось, ти ж ніколи не скаржився на свої сили.
– Не знаю, що в цьому мішку, але він важчий, ніж звичайно. От-от не втримаю.
– Якщо так, протримайся ще трохи, а потім полетимо стрілою вгору і випустимо мішки. Я підхоплю твій, а ти – мій.
Так і зробили, як домовились. Піднялись стрілою вгору, випустили мішки і кинулись їх ловити. Так робили вони кілька разів і долетіли до царства садів з великим запізненням. Борошно в царстві закінчилось, печі охололи, і настав голод. Щойно орли спустилися, одразу затопили печі, стали місити тісто, і пекарі в одному мішку знайшли Фет-Фрумоса. Треба було все робити швидко, і вони змусили його рубати дрова, носити воду. Цього разу хліб був не смачний і рум’яний, а кольору попелу. Фет-Фрумоса примусили здирати з корит залишки тіста. Замісив він тісто із залишків на кориті, поставив до печі і випікся пухкий та рум’яний коровай, що серце раділо. Понесли пекарі свій хліб у палац, але були осоромлені і вигнані, тому, що хліб був не смачним, його не можна було їсти. Тоді Фрумоасі-Фрумоаселор піднесли на рушнику хліб, випечений Фет-Фрумосом. Вона так зраділа цьому хлібові, і не тому, що була голодною, а тому, що такий хліб у них не випікався навіть на великі свята.
– Пекар хто?
– Слуга.
– Ведіть його до мене.
Покликали Фет-Фрумоса до царівни, щоб вона йому подякувала, і думаєте – казці кінець? Та ні!
Пригостивши його, побачила царська донька, як горять очі в юнака, як він світиться добротою, і її серце защеміло від любовного болю, на обличчі з’явилась посмішка, вони сподобались один одному. Старий цар побачив, як донька захопилася пекарем, що готова була віддати йому царську корону, і він непомітно подав знак своїй охороні, щоб вивели Фет-Фрумоса, і ті схопили його, повели у двір і змішали із землею. Боляче було дивитися на це Фрумоасі-Фрумоаселор, біль стискав їй серце, вона лила сльози, вбита горем. А слуги викинули пошматоване тіло Фет-Фрумоса за ворота. Вона зупинилась неподалік, а потім покрокувала стежкою до молодого лісу. Присіла там, щоб якось розрадити себе, і побачила на траві двох мурашок, які з труднощами тягли зернятко, більше за них в десятки разів. Одна мураха тягла зернятко, а інша підпихала, але тій, що тягла, не сподобалася допомога іншої, і перша накинулася на неї і перегризла її навпіл, залишивши висихати на сонці. Перша ж мураха скільки не силилася не могла навіть зрушити зернятко з місця. Сіла мураха і стала споглядати: що робити? Товариш, хоча й потягне інколи не туди, але все ж якась допомога; потиху вони тягли зернятко, але не стояли на місці. Довго мураха щось мудрувала, потім покинула зернятко і кудись поповзла, та через якийсь час повернулася з травинкою в роті. Склавши мурашині половинки докупи, провела травинкою по місцю розлому, і відразу підскочила мертва мураха, ціла і неушкоджена, неначе нічого й не було. Схопили вони зернятко і потягли далі, смикаючи його в різні боки.
Заворожено дивилась на них дівчина. Спочатку дивувалась, а потім, побачивши, як ожила мураха, зрозуміла, що їй треба робити. Але як? Де їй знайти цілющу траву? А мурахи поступово зникали з очей.
Наздогнавши і відшукавши в траві мурах, дівчина нахилилась і впіймала мураху, яку оживив товариш. Розірвала навпіл і поклала біля зернятка. Друга мураха, побачивши, яка біда знову звалилася на неї, полишила зерня і знову побігла шукати цілющу траву. Фрумоаса-Фрумоаселор не зводила з неї очей. Повзла мураха від травинки до травинки, доки не знайшла потрібну. Корінь у неї був невеликий, стебло низеньке, та й сама травинка непримітна. Відкусила мураха травинку і заспішила до свого товариша. І чудо знову відбулося – мураха ожила. Знову вони вхопилися за зернятко і покотили його.
Зраділа Фрумоаса-Фрумоаселор і вирвала з корінням цілющу траву, повернулась до тіла нещасного Фет-Фрумоса й почала водити нею по тілу. Шматки тіла юнака зросталися. Щастю дівчини не було меж. Так мудра дівчина відродила юнака до життя цілющою травою. І став він ще прекраснішим і бажанішим. Підвівся юнак, озирнувся навкруги й сказав:
– Як я довго спав!
– Спав би ти вічним сном, дорогий, якби я тебе не оживила.
І знову вони закохано дивилися один на одного, довго розмовляли, аж доки не згадали, що їх може помітити старий цар, і невідомо, що він ще вигадає, щоб знищити Фет-Фрумоса.
– Давай втечемо звідси, – сказав юнак.
– Яким чином?
– На батькових орлах.
– Але як це зробити? Вони можуть переносити будь-яку ношу, але не людей.
Почав Фет-Фрумос думати-гадати, але нічого не зміг придумати. А прекрасна царівна згадала:
– Чула я якось розмову в палаці, що орлиний шлях може пройти тільки кінь баби Жгивери з трьома кобилами. Стара відьма примушує хлопців пасти своїх кобил, котрі кожні три дні приносять трьох лошат. Вони швидко ростуть, мужніють, стають скакунами на очах. І немає на світі кращих коней, ніж ці. І їм під силу цей складний шлях.
Але важко добути такого коня: відьма дає дуже складні завдання. Скільки хоробрих юнаків ходили до неї, але не повертались. Сила і вміння коней у розпорядженні старої. Ці таємниці вона ховає у хворій і немічній шкапі, від якої можна щось дізнатися, давши їй замість сіна і вівса гарячі вуглини. Розповівши це, дівчина розпрощалася в надії зустрітися і залишилась чекати, а Фет-Фрумос вирушив у дорогу і все йшов полями квітучими, лісами дрімучими, долинами з джерельною водою.
Чи довго йшов він, чи коротко, але дійшов до великого дерева, на вершині якого виднілось гніздо. В цьому гнізді було дві пташки, і так вони кричали, неначе хотіли перевернути білий світ. Озирнувся навколо Фет-Фрумос і побачив гадюку, котра лізла до пташиного гнізда. Пташенята, примостившись на краю гнізда, вже не кричали, а жалібно пищали: пі-і… пі-і… пі-і…
– Добра людино, пожалій моїх пташенят і врятуй від проклятої гадюки, – раптом заговорила птаха людським голосом, змахнувши крилами перед самим обличчям юнака.
Фет-Фрумос не примусив себе довго вмовляти – зламав велику палицю і так вдарив гадюку, що вона відлетіла невідомо куди. Юнак наздогнав її і вбив. Зраділи пташенята і їхня мати. Сіли на його плечі з вдячністю, а потім та, що сиділа на правому плечі, сказала:
– Юначе, ти зробив велику справу, і за добро ми тобі віддячимо добром. Висмикни пір’їну з мого крила, і коли тобі буде тяжко в дорозі, візьмеш в руки пір’їну, подумаєш про мене – і я відразу буду біля тебе.
Сховав Фет-Фрумос пір’їну і знову вирушив у дорогу, щоб якомога швидше дійти до баби Жгивери. Йшов-йшов і вирішив перепочити біля джерела. Тільки нахилився, щоб напитися води, як побачив на воді бджолу, яка ось-ось потоне. «Боже, скільки горя на білому світі», – подумав юнак і обережно вийняв бджолу з води, поклав на зелений листок, зігрітий сонцем. Відпочивши й погамувавши спрагу, юнак піднявся, щоб іти далі. Бджола на той час, прийшовши до тями, звернулась до юнака зі словами вдячності, потішивши його серце. А ще попрохала відщипнути в неї від крильця шматочок, щоб вона змогла йому допомогти в тяжку хвилину.