Ява друга. Тим часом, коли стало зрозумілим, що дружина не повернеться, у покинутого чоловіка зав’язуються стосунки із письменницею Катрею Гриневичівною, яка була зачарована його музичними виступами. Та вона була заміжньою, мала трьох дітей, тому вони жили у цивільному шлюбі. З нею Хоткевич повертається до Харкова, де у них народжується син Володимир. Але й цього разу життя не склалося: цивільну дружину, як австрійську піддану, відіслали назад, до Львова, і в майбутньому вона стала відомою письменницею. Стосунки між ними перервалися, і вони, схоже, не робили спроб поновити їх. Синнемовля залишився з батьком, виховувала його бабуся по батькові, а мати так ніколи і не побачилася з ним…
Перші дві дружини кидали Хоткевича, лишивши на нього дітей – це про щось говорить… В усякому разі на питання «хто винен?» так просто не відповісти…
Нарешті, ява третя – остання. Повернувшись в Україну 1917 року, Хоткевич зустрічається з Платонідою Скрипко, студенткою з Полтави. Платоніді було 20, Гнатові 45 років. І вже вкотре вони довели, що вік – не перешкода для кохання. Та вони й не прагнули комусь це довести. Вони любили одне одного. Вік? Тобі стільки років, на скільки ти себе відчуваєш. Нестача грошей? Виходить, треба працювати більше. Та й яка ж це робота, коли займаєшся справами, які любиш, у яких знаєшся, а тобі ще й за це гроші платять? Чоловік зайнятий мистецтвом, мало буває вдома? Отже, дружині треба все взяти на себе – виховання дітей, господарство, впорядкування архіву чоловіка, прийом гостей і таке інше. Вони були щасливі навіть тоді, коли не мали притулку. У 1922 році у них народилася донька Настя, яка померла, коли їй ледь виповнилося два роки… У 1925-му купили недобудовану будівлю у селищі Високому, що у п’ятнадцяти кілометрах від Харкова, впорядкували її. Тут у них народилися у 1925 році Богдан і у 1929-му – Галина. У самовідданій любові, взаєморозумінні та злагоді прожили все життя, відпущене їм долею. Платоніда Володимирівна не зреклася чоловіка, коли він був заарештований, і, не втрачаючи віру в його звільнення, лишалася вірною йому до кінця життя, хоч й сама відбула «десятирічку» у радянському концтаборі. А наприкінці свого багатостраждального життя сприяла увічненню його пам’яті. До цього ми ще повернемось у кінці розповіді…
Я пишу цю книжку і нібито заново проживаю життя Гната Хоткевича, радію його перемогам, засмучуюсь його поразками, перебуваю у розпачі від фіналу його життя. І він постає переді мною не як пам’ятник на постаменті, але як жива людина, якій судилося стати історичною особою. Хотілося б, щоб таким він постав і перед вами.
Отже…
Хоткевич: від кобзи до бандури, або Українська народна музика
бандурист-виконавецьудосконалювач інструментаорганізатор і керівник капел бандуристівпедагог по класу бандуримузикознавецькомпозиторетнограф
Я дав цілу нову галузь мистецтва – кобзарське мистецтво. Я підвів під нього науковий фундамент.
Гнат Хоткевич
Кобза, бандура…
Гнат Хоткевич увійшов в українську художню культуру насамперед як бандурист, і мистецтво бандуризму, назвемо його так, пройшло крізь усе його життя. Він осягнув своє призначення інтуїтивно, як це завжди траплятиметься з ним, і далі усвідомлено творив на ниві української народної музичності.
Як усе це починалося?
Переді мною – «Автобіографія» Гната Хоткевича, складена ним у 1928 році. Написана жартівливим тоном, жвавою народною мовою, вона нагадує гуморески Остапа Вишні, з яким, до речі, Хоткевич підтримував дружні стосунки. Або приповідки свого героя – оповідача дитячих казок Дідька. Дідько сидить на призьбі та палить люльку, всміхається і баламутить. «Автобіографія» Хоткевича має характерні риси художнього твору: в наявності яскравий художній вимисел, проте – без порушення ходу основних подій життя.