– Не треба мені допомагати, – відповів Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене є руки й ноги і вони згинаються.
– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тіпа.
– Авжеж. Моя робота, – відповів із гордістю хлопець.
Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвір’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хліва і запхала його у вільне стійло, а вхідні двері надійно замкнула знадвору.
– З ним я розберуся пізніше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бік Тіпа.
Від її слів хлопцеві стало якось зле, бо він добре знав недобрий мстивий норов старої, здатної на будь-яке зло, і сумнівів вона при тому не мала.
Вони увійшли до господи. Уже в хатині, круглій будівлі з маківкою-дахом, як майже всі фермерські оселі в країні Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свічку, поки сама ховала кошика в шафу та чіпляла свій плащ на кілочок на вішалці.
Тіп поспішив виконати наказ, бо боявся старої. Коли в господі стало світло, Момбай веліла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сіла до вечері. Коли вогонь розгорівся і весело затріщали дрова, Тіп підійшов до старої й попросив і собі трохи хліба із сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.
– Я ж голодний! – мовив Тіп ображено.
– Незабаром своє отримаєш, – відповіла стара з кам’яним обличчям.
Її слова Тіпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та він вчасно згадав, що кишені в нього набиті горіхами, отож наколов трохи й поїв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потім вона відміряла рівні долі молока та оцту й плеснула їх у казанок. Потому дістала кілька торбинок чар-зілля та порошків і один за одним відміряла та підсипала у своє вариво. Час від часу вона брала свічку в руку й підносила її до жовтого папірця, звіряючись із рецептом зілля, яке варила.
Чим довше Тіп за нею спостерігав, тим більше непокоївся.
– І для чого ж це? – запитав він.
– Не для чого, а для кого, – сказала як відрізала Момбай.
Тіп неспокійно засовався на лавці й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далі він перевів погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як закортіло опинитися деінде, тільки не в цій напівтемній закіптявленій кухні, де навіть тіні від свічки на стінах наганяли жах. Так у гнітючій тиші, яку порушували лише булькання казанка та потріскування дров у вогні, минула майже година.
Аж ось Тіп набрався сміливості й перервав мовчанку.
– То що, ви це готуєте для мене? – запитав він, кивнувши в бік казанка.
– Атож, – коротко відповіла Момбай.
– А воно мені не зашкодить? – запідозрив Тіп неладне.
– Та як сказати… Якщо я нічого не наплутала, – відповіла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.
Тіп рукавом витер раптом спітніле чоло.
– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив він.
– А тебе ніхто не питає! – відказала стара, недобре стрельнувши оком у бік хлопця. – Головне, що цього хочу я.
– А яка тоді буде з мене користь? – заходився відмовляти Тіп. – Тоді ж нíкому буде на вас робити.
– А Гарбузова Голова навіщо? – відрубала Момбай.
Тіп знову заквилив.
– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав він занепокоєно. – Який вам зі статуї пожиток?
– А ось який, – відповіла Момбай. – Наступної весни я розіб’ю квітник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало мені на думку раніше. Як же ти мені остогид за всі ці роки!
Від її слів Тіп відчув, що обливається холодним потом, але й далі боявся поворухнутися і лише з дрижаками в колінцях стривожено поглядав на казанок.
– А може, воно не подіє, – пробубонів він ледь чутно безутішним голосом.
– Ще й як подіє! – відповіла Момбай бадьоро. – Я рідко коли помиляюся.
І знову запанувала тиша, така довга й гнітюча, що коли Момбай нарешті зняла свого казанка з вогнища, була вже майже північ.
– Вживати мій чудесний напій треба охолодженим, – оголосила стара відьма, яка, попри всі закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на світанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.
І з тими словами вона пошкандибала до своєї кімнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тіп почув, як зачиняються двері і гримить засув.
Та спати, попри наказ, хлопець не міг. Він усе сидів і дивився, як загасаючи жевріють у вогнищі вуглинки.
Втеча
Тіп надовго замислився.
«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуєю стовбичити посеред клумби все своє життя? Залишається одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своїм бридким зіллям».
Він почекав, допоки хропіння старої відьми не сповістило про те, що та міцно спить, тихенько встав і прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.
«Як же вирушати в дорогу без запасів?» – вирішив він, нишпорячи на вузьких полицях.
У буфеті він знайшов лише кілька засохлих скоринок хліба, тому заглянув до кошика Момбай і намацав там сир, що стара принесла із села. Порпаючись у кошику, він натрапив і на перечницю, де замість перцю був «Життєдайний порошок». «А прихоплю-но я і його, – зміркував він, – а то Момбай ще наробить лиха».
З цією думкою він засунув перечницю в кишеню разом із сухарями та сиром.
Тіп обережно вийшов із хати і замкнув на клямку двері. Надворі яскраво світив місяць і переливалися зорі. Після затхлої та сморідної кухні ніч здавалася напрочуд свіжою та лагідною і кликала в дорогу.
«Не гадав я, що тікати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тіп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я ніколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до її лап».
Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.
«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! – пробурмотів він сам собі. – І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».
Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.
Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.
– Ходімо! – кивнув надвір Тіп.
– Куди? – запитав Джек.
– А це ми дізнаємося разом, – відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, – бо підемо світ за очі.
– Добре, – просто відповів Джек і перевальцем почалапав із хліва під зоряне небо.
Вийшовши з двору, Тіп повернув до дороги, а Джек подибав слідом. Він шкандибав накульгуючи, більше того, час від часу то одне коліно, то інше у нього підгорталося назад, і він ледве не валився з ніг. Утім, Гарбузова Голова швидко помітив цей свій ґандж і став докладати зусиль ходити доладно і не оступатися на рівному місці. Тіп простував стежиною, не зупиняючись ані на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, і коли зайшов місяць і з-за пагорбків визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погоні вже не боявся. Більше того, про всяк випадок заплутуючи сліди, він звертав то на одну стежку, то на іншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогін.
Переводячи дух від того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарешті зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.
– Ну що ж, сідай поснідаємо, – мовив Тіп.
Джек Гарбузова Голова з цікавістю огледів Тіпа з сухариком, та приєднатися до трапези відмовився.
– Здається, у мене трохи інша будова, – мовив він.
– Звісно, інша, – відповів Тіп. – Кому, як не мені, це знати, я ж сам тебе змайстрував.
– Невже? – запитав Джек.
– Авжеж. Своїми руками зібрав. А ще зробив тобі очі, і ніс, і вуха, й рота, – сказав Тіп із гордістю. – Та ще й одягнув як міг.
Джек вимогливо оглянув себе.
– Мене просто потрясає витонченість вашої роботи, – зауважив він.
– Та так собі, – скромно відмахнувся Тіп, який і сам уже став помічати певні хиби в будові свого страхопуда, від яких того трясло всю дорогу. – Якби я тільки знав, що на нас чекають мандри, я, мабуть, ретельніше підійшов би до справи.
– Це ж що виходить? – вигукнув Гарбузова Голова. В його голосі чулося щире здивування. – Якщо ти мене створив, то ти мій творець і я мушу називати тебе батьком!
– Ну, це голосно сказано. Я б сказав – майстром! – розсміявся хлопець. – Авжеж, синку, я й справді тебе склепав.
– Тоді я мушу тебе у всьому слухатися, а ти маєш мене… підтримувати.
– Саме так, – оголосив Тіп і скочив на ноги. – Що ж, ходімо.
– А куди ми йдемо? – запитав Джек уже дорогою.
– Ну, я напевно не знаю, – мовив хлопець, – але гадаю, що на південь, і якщо так, то рано чи пізно ми прийдемо до Смарагдового міста.
– А що це за місто? – поцікавився Гарбузова Голова.
– О, це – столиця країни Оз, найбільше місто в усій країні. Сам я там ніколи не бував, але чув про нього немало. Збудував його могутній та незвичайний чародій на ім’я Оз, і геть усе там зелене, так само як у Левконії – усе лілове.
– Тут що… усе лілове? – запитав Джек.
– Звісно. Невже сам не бачиш? – відповів хлопець.
– Здається, я не розрізняю кольорів, – відповів Гарбузова Голова, коли подивився навкруги.
– Це ж очевидно: трава – лілова; лілові дерева та й паркани з будиночками – теж, – пояснив Тіп. – Навіть грязюка на дорозі – і та лілова. А от у Смарагдовому місті все зелене, так само як тут – лілове. А якщо потрапити до жвакунів, то в їхньому краї, що на сході, – кругом блакить, а в країні південців – усе яскраво-червоне, а в країні моргунів, на Заході, де править Залізний Лісоруб, усе – жовте.
– Ти ба! – здивувався Джек і, трохи подумавши, запитав: – Так кажеш, Залізний Лісоруб править моргунами?
– Саме так, він-бо був серед тих, хто з Дороті позбавив моргунів Лихої Відьми Заходу, і вдячні моргуни покликали його за свого правителя. А мешканці Смарагдового міста так само запросили до себе Опудала.
– Отакої! – вигукнув Джек. – Ох і заплутана ця історія! А Опудало – це хто?
– Ще один із друзів Дороті, – відповів Тіп.
– А хто така Дороті?
– Дороті – це дівчинка з Канзасу, далекого краю десь у великому потойбічному Світі. А занесло її до країни Оз ураганом. І доки вона була тут, Опудало та Залізний Лісоруб були поруч із нею у мандрах.
– А де вона тепер? – запитав Гарбузова Голова.
– Ґлінда Добра, яка править південцями, повернула її додому, – пояснив хлопець.
– Ага. А що сталося з Опудалом?
– Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, – відповів Тіп.
– Мені здалося, ти перед цим казав, що містом править якийсь дивовижний чарівник, – заперечив Джек, який, судячи з усього, дедалі більше плутався.
– Авжеж, казав, та не так. Слухай уважно, і я все тобі розтовкмачу, – мовив Тіп, карбуючи кожне слово і заглядаючи просто в очі Джеку, який широко усміхався, утім, як і завжди. – Дороті йшла до Смарагдового міста з надією, що Чарівник поверне її додому, до Канзасу, а Опудало й Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Але Чарівник не зумів повернути її додому, бо виявився не таким уже й чарівником, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на того Чарівника і пригрозили зірвати з нього машкару. Отож Чарівник зробив велику повітряну кулю – і тільки його й бачили. І справді відтоді його ніхто ніколи не бачив.
– Напрочуд цікава історія, – мовив Джек, широко усміхаючись. – Я зрозумів майже все, окрім пояснень.
– Ось і добре, – відповів Тіп. – Після того як Чарівника і слід загув, жителі Смарагдового міста визнали Його Величність Опудала своїм правителем. І я чув, що кращого правителя годі й шукати.
– А ми зустрінемося з цим дивним правителем? – зацікавився Джек.
– А чом би й ні, – відповів хлопець. – Якщо не буде чогось важливішого.
– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче піду за тобою, куди б ти не пішов.
Як Тіп випробовував чародійство
Невисокий і досить-таки тендітний на вигляд хлопчина, здається, дещо знічувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рідня, означало б довгі та нудотні пояснення, тому, аби змінити тему, він раптово запитав:
– Що, стомився?
– Аніскільки, – відповів Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна річ, якщо я так чимчикуватиму і далі, мої дерев’яні суглоби зітруться.
Дорогою Тіп міркував, що страхопуд таки має рацію, і пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звідки йому було знати, що це чуперадло, яке він змайстрував, аби тільки налякати стару Момбай, візьме та й оживе за допомогою чародійного порошку із старої перечниці? Тож він перестав картати себе і заходився гадати, як же усунути слабкість у колінах Джека.
Тим часом дорога вивела їх до лісу; просто на узліссі Тіп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лісоруби, і сів на неї перевести дух.
– А ти чого не сідаєш? – спитав він у Джека.
– А це моїм колінам не зашкодить? – замість відповіді спитав той.
– Звісно, ні. Це їх лише розслабить, – оголосив хлопець.
Слухняний Джек спробував було сісти, та щойно його коліна зігнулися більше, ніж до цього при ходьбі, як ноги теж зігнулися, і він просто рухнув на землю, та ще й з таким тріском, що Тіп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсім? Він одразу ж кинувся до Джека, підвів його на ноги, поставив «стовпчиком» і давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здається, нічого страшного не трапилося, та й Джек усміхався, як і завжди.
– Знаєш, а тобі все ж краще стояти, – похитав головою Тіп. – І тобі безпечніше, і мені спокійніше.
– Добре, любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.
Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:
– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?
– Та це кóзла, – безтурботно відмахнувся хлопець.
– А що таке кóзла? – не вгамовувався Джек.
– Кóзла? Ну, дивись, є кóзли і є козли́, – трохи знітився Тіп, не знаючи, що й сказати. – Козли́ – вони живі. Мають чотири ноги, голову та хвіст. А от користі від них небагато.
– Зрозумів, – усміхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козлí.
– А от і ні, – тут же заперечив Тіп.
– Як це ні? Ось дивись: чотири ноги, голова і хвіст. І користі небагато.
Тіп придивився уважніше і впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляється. Кóзлу зробили зі стовбура, залишивши з одного кінця галузину, що стирчала, наче хвіст, а з іншого – в колоді виявилися два вічка, що нагадували очі, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виїмку, що нагадувала рота. Ніжки в кóзли були з чотирьох міцних і прямих гілок, широко розставлених, щоб кóзла не завалилася, коли на неї кладуть важку колоду, як ріжуть дрова.
– Ця кóзла нагадує справжнього козлá. Більше, ніж я уявляв, – сказав Тіп, усе ще підшукуючи слова для пояснення. – Але справжній живий козел бігає, буцкається і брикається, полюбляє капусту, а ось це – просто кóзла, зроблена з дерева, а користь від неї та, що на ній пиляють дрова.
– А от якби вона була жива, вона теж бігала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.
– Може, й бігала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – відповів хлопець, давлячись від сміху від однієї думки про кóзлу і капусту. – І звідки їй бути живою, як вона – дерев’яна?
– Так і я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.
Тіп здивовано подивився на нього.
– А й справді: дерев’яний, але – живий! – вигукнув він. – А живим тебе зробив чарівний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишені!
З тими словами він витяг з кишені перечницю і задумливо покрутив її в руках.
– Цікаво, – протягнув він, – а чи зможе цей порошок оживити й кóзлу?
– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, ніщо не могло здивувати, – то я міг би їхати на ній верхи, і тоді моїм колінам нічого б не загрожувало.
– Тоді спробуємо, – підскочив Тіп. – Згадати б тільки чарівні слова, що їх казала стара Момбай, та не забути при цьому її рухи.