– Нічого не інакше! – вперто заявив Вітас.
– Гаразд, – Йонас махнув рукою, немов запропонував до своїх власних слів серйозно не ставитися. – Ходімо до мене, я вам «Жальгіріса» в чай накрапаю. І собі також! – запропонував він.
Коли перейшли на дідову половину будинку, Рената стала серйозною, як камінь. Немов уся веселість на її половині залишилася, разом із відкритою торбою, в якій залишився лежати незвичний різдвяний подарунок.
Сіли Вітас і старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаєм.
До чаю дід попросив сягнути з горішньої шафки старовинного креденса великі червоні в білий горошок горнятка – ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.
Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.
– Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? – прискіпувався старий до Вітаса.
– Авжеж, – відповів той.
– А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі – злі»?
– Чув, – зізнався Вітас. – Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.
– Мабуть, – дід закивав і пригубив чаю. – А чому у вас так чортів люблять?
– Чому люблять? – не втямив Вітас.
– Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? – хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.
Вітас стенув плечима.
– Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.
– Ну, ти й загнув, – Йонас усміхнувся. – Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!
– Тоді не знаю, – зізнався Вітас. – Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу… До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, – згадав він і очі його спалахнули. – Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».
– Он як! – щиро здивувався дід Йонас. – Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?
– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вітас.
А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.
– У нас також гарно, – закивав дід і знову кинув погляд на внучку. – А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?
– Не було часу, – зізналася Рената. – Він же завжди… – кинула погляд на Вітаса. – Тільки на день приїжджає!
– Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.
– Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? – запропонувала раптом Рената.
– Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!
– Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вітас.
– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!
Вітас пильно подивився на діда.
– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переїду? – випалив він на одному подиху.
Дід розгубився.
– Знаєш, – сказав після паузи, зазираючи Вітасу в очі, – ви – дорослі люди. Подобається вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переїжджай!..
Він ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.
– …А якщо не покличе, то сам розумієш, – закінчив дід. – Та якщо переїдеш, то й мені буде з ким про «чорні скриньки» і про Каунас потеревенити! Жінкам такі теми не цікаві!
– Ти що, з глузду з’їхав? – пошепки накинулася на Вітаса Рената, коли вони повернулися на її половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?
Вітас опустив голову і мовчав, як п’яниця під докорами дружини.
– Чи у вас там у Каунасі справді всі божевільні? – продовжувала збуджено шепотіти Рената. – Ти ж не до діда переїжджати зібрався?!
– Даруй, – Вітас відірвав погляд від підлоги. Глянув у вічі Ренаті. – Це все через цю бісову «чорну скриньку»! Може, і правда, що у нас не так, як скрізь… Недаремно лиш один Каунас «чорні скриньки» на весь Радянський Союз робив!
– Перестань нісенітницю торочити! – Рената важко зітхнула, зробила крок до Вітаса, обійняла його. – Поїхали, я тобі наших янголів покажу! Може, вони твою голову від дурниць почистять!
Вітас пригорнув Ренату. Притиснув до себе і, утнувшись носом в її скроню, прошепотів:
– Вибач! Я сьогодні – дурень.
– Гаразд, вибачаю! – прошепотіла у відповідь Рената. – А тепер – до янголів!
Розділ 21. Париж
Коли потяг шостої лінії метро виїхав на міст Бір-Хакейм, ліворуч наче нізвідки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагоні цієї лінії, провів її поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинків. Потяг метро, здавалося, забув, що він має бути підземним. Навпаки, він піднявся на віадук і вихилявся, як змія хвостом, повторюючи всі вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потім і його продовження – бульвару Ґарібальді.
Вийшовши на станції «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залізними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотів ще раз упевнитися, що платформи цієї станції перебувають над, а не під землею. Тільки потім роззирнувся обабіч у пошуках ринку. Але на відкритому та зайнятому тільки машинами та моторолерами майданному просторі на перетині бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерігалося. Тільки нижні поверхи будівель як на бульварі, так і на авеню, майоріли фасадами та вітринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивісок і хрестів, звичними логотипами міні-маркетів і банківських відділень.
– Ринок клоунів?! – прошепотів собі Андрюс і стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбі, – подумав він. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунів та акторів?»
На паризькому небі все ще сяяло сонце, яке вирішило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкості та сірості. Їхати назад у Бельвіль або навіть просто до площі Републік не хотілося. Та й він може з годинку, що залишалася до сутінків, покривлятися біля базарної каруселі та назбирати кілька євро, може, навіть десять, але все одно Барбора принесе більше і з гордістю буде порівнювати свій заробіток із його дріб’язком. Ні, вона, звісно, все це робить без задньої думки, без бажання показати, хто в домі господар. Вона, мабуть, просто жартівливо провокує Андрюса, підштовхуючи його до пошуку роботи серйознішої та надійнішої. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцію сходив! Тут же сотні фільмів знімають, їм, мабуть, актори потрібні, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою ні бум-бум, як і ти!» – такою була його відповідь. «А навіщо французька для мовчазної ролі?» «А щоб розуміти команду: куди дивитися, куди йти!»…
Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годі. Побалакали і замовкли. Кожен про своє замовк. Він не знав, про що задумалася Барбора. А вона так і не дізналася, що він згадав шматочок дитинства, дивний і кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзі, заповнений голими жінками. І мама його – тоді ще молода і також гола, водить його, трирічного малюка, за руку по жовтому піску пляжу від однієї підстилки до іншої. І на кожній підстилці сидить господиня, а поруч із нею на тій же підстилці або на розстеленій газетці чи цераті лежать товари: одяг, прикраси із золота, червоні шкіряні рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червоні шкіряні рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити міліціонери, щоб завадити «забороненій і незаконній» торгівлі, запам’ятався Андрюсові в деталях і особах. Ніхто туди не міг потрапити одягнений – пляжні жінки-гендлярки відразу здіймали такий ґвалт, що й перетинки могли тріснути. Ну а що може зробити голий міліціонер на такому пляжі-ринку, навіть якщо у нього в руках папір і ручка для складання протоколів?! Нічого не може! Голі жінки непереможні! Андрюс був там, на цьому пляжі, десятки разів, поки не виріс і поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мірялося та купувалося. Міряють всі на пляжі швидко і на голе тіло. То праворуч раптом на звичному тлі жовтого піску і такого ж кольору оголених жінок з’являлася фігура в червоній сукні, то ліворуч раптом насилу і зі заздрісним завзяттям натягувалися на товсті ноги джинси, забарвлюючи жінку, точніше нижню її половину, в синій колір. Це був дивний світ, до якого не підійшла б жодна музика. Тільки пісочний шепіт Балтійського моря. А ось йому мама там нічого не купила і, мабуть, купити не могла – голі жінки продавали тільки жіночий одяг і всілякі жіночі дрібнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички… Ні, здається, там продавалися і дитячі речі, але тільки для дівчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкіряних рукавичок, що лежали прямо на піску поряд із коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застібкою. Вони, ці рукавички, так сподобалися мамі! Вона їх міряла по кілька разів. Питала ціну. Відходила в інший кінець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтійську воду і знову вела його до гладкої жінки з великими цицьками і круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову і знову міряла рукавички й, одягнувши їх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своїм обличчям то тильним боком, то внутрішнім. Вона їх міряла і балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно сторонні речі, про те, що не було продано на пляжі – про смак місцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка їхнього пансіонату молода червонощока білявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путівки в пансіонати та будинки відпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона їх так і не купила, ці рукавички. Але наміряла їх на кілька років наперед!
Андрюс пройшовся кілька кварталів бульваром Ґарібальді назад у бік бульвару де Гренель, потім повернувся до спуску зі станції метро і повернув на рю Лекурб. Знову ліворуч зелена неонова вивіска аптеки і зелений хрест, в центрі якого миготів електронними крапками точний час – 15 година 40 хвилин.
Андрюс зупинився під аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» – знову згадав він слова Барбори.
Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слідів ринку. Хоча в цьому місці можна було собі уявити тимчасові ряди продавців зелені, сиру, вина. Але нічого цього не було. Навпроти авеню, що під косим кутом виходила на рю де Севр, по інший бік вулиці стояли невисокі будівлі лікарняного кварталу. Андрюс пішов далі. Промайнув табличку з номером будинку – «136».
– О, то ця вулиця не з коротких, – збагнув Андрюс і хотів уже було крокувати по ній до самого її початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкірого хлопця, котрий неспішно йшов назустріч. Зі саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовті клоунські мешти величезного розміру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дійшов до авеню і звернув на неї.
– Цікаво, – прошепотів Андрюс і подався за ним слідом.
Дійшовши до рогу авеню, засадженої високими деревами, він мало не зіткнувся з цим же хлопцем ніс до носа – той саме знову виходив на рю де Севр і йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах і джинсовій куртці з піднятим коміром, в твідовій кепці, в білих кросівках цей чорношкірий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовні вміст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледів там і зім’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм із атласної тканини веселих, ріжучих очей барв: яскраво-салатової, жовтої й яскраво-червоної.
– Цікаво, – прошепотів Андрюс і, зачекавши, поки чорношкірий хлопець пройде метрів із десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розі біля кав’ярні з червоним фасадом і завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану між двома однаковими одноповерховими будиночками старовинної споруди.
– «Госпіталь “Нектар”», – прочитав Андрюс напис угорі арки.
Ліворуч над входом висіла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопців і дівчат, мабуть, студентів. За ними слідом – літня жінка зі заплаканим обличчям і складеною парасолькою в руці. Двоє чоловіків зупинилися на вулиці біля арки, потиснули один одному руки. Один увійшов, інший подався в бік метро.
Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах і джинсовій куртці. Той балакав по мобільнику, не зводячи очей з арки-входу на територію шпиталю. Закінчивши розмову, зайшов у кав’ярню.
Спостерігаючи за аркою кілька хвилин, Андрюс також пірнув у кав’ярню. Зупинився біля барної стійки, замовив еспресо. Дочекався кави і, сівши на високу табуретку, напівобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонітор на стіні, на якому показували без звуку футбольний матч, все це ніяк не створювало відчуття затишку. Та й на телеекран ніхто з відвідувачів не дивився. «Джинсовий» чорношкірий юнак сидів із келихом пива сам-один за столиком. За іншим столиком сиділи двоє білих, але смаглявих хлопців. Біля вікна – жінка років сорока зі скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинці стільця поруч висіла її жовта куртка з білим коміром зі штучного хутра. Андрюс уявив її в куртці і мало не зареготав – така вийшла в його уяві картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, і білий пух коміра.
У двері кав’ярні зазирнув, а потім, звернувши увагу на клієнтів, зайшов високий чоловік у коричневому пальті і коричневих штанях. У руці, в напівпрозорому пластиковому пакеті – плюшевий ведмедик. Він кинув погляд і на Андрюса і, як здалося Андрюсові, огледів його з ніг до голови, після чого пройшов у залу і підсів за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголосно, але навіть якби б вони і говорили голосніше, Андрюс нічого б не втямив.
Бармен – чоловік років п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим під мішкуватим чорним светром, – підійшов до них. Але чоловік явно не збирався тут залишатися – він і присів прямо в пальті, навіть не розстебнувши його. Підняв погляд на бармена і похитав головою.
Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стійки, чоловік у коричневому плащі вже пересів до рудоволосої жінки. Він промовляв, вона кивала. Розмова тривала не більше двох хвилин. Після цього вони вдвох вийшли: в його руці плюшевий ведмедик, в її – синя, щільно набита спортивна торба-сосиска.
Дивно, але білий комір куртки все ж не зробив цю жінку надто смішною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» – той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на підлозі. З неї, як і раніше, стирчали клоунські аксесуари. Хлопець підняв її і поставив прямо на сидіння сусіднього стільця.
«Аби було краще видно!» – здогадався Андрюс.
Він розплатився за каву і вийшов на вулицю. Побачив, як чоловік у коричневому плащі з плюшевим ведмедиком у пакеті разом із рудоволосою жінкою заходять в арку лікарняного комплексу.
Андрюсові здалося, що він починає розуміти побачене. Хоча «картинка» була ще не чіткою, їй, як епізоду, вирваному з фільму, бракувало субтитрів або діалогів.
Юнак перебіг дорогу і також увійшов в арку. Не криючись і вже не боячись бути поміченим, він попрямував за дивною парою, витримуючи ввічливу дистанцію.
Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину – в інвалідному візку. Поруч із візочком – добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.
Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій – пакет із супермаркету «Франпрі».
Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара – чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]
Андрюс усміхнувся.
Музика стихла, мобілки повернулися в кишені господарів. Чоловік і жінка обмінялися ще кількома фразами, після чого в руках чоловіка з’явився гаманець. Він вийняв із нього двадцять євро і простягнув їй. Кивнув на прощання і попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жінка залишилася. Озирнулася на всі боки й Андрюс раптом відчув, як вона зупинила на ньому свій погляд. Хлопець стояв за три кроки.
Вона підійшла і спитала щось французькою.
– Pas Français, – завчено повторив Андрюс свою універсальну відповідь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.