Різдвяний сюрприз - Андрей Юрьевич Курков 2 стр.


Я почекав, поки вони доспівали колядки до кінця, і поклав у долоню кожному по бляшанці м’яса камчатських крабів.

А вони поклонилися, розвернулися, вийшли з двору і закрокували вздовж по засніженій дорозі. Розчинилися в мороці цього різдвяного вечора.

«Дивно, – думав я, – в усіх казках і фільмах колядки співають діти, і їм потім за це дають цукерки або гроші…»

– Гей, зачини двері, а то застудиш нас усіх! – долинув до мене голос Дмитра.

Я повернувся, все ще перебуваючи в задумливому настрої.

– О! Дивіться! Зроби голосніше! – Дмитро розвернув мене своїми словами та жестом до телевізора.

На екрані з’явилося рожеве обличчя президента. Президент привітав усіх із Різдвом і з екрана перехрестив нас.

– Це добре, що він усю країну перехрестив, – сказала старша бабуся. – Минулого року забув це зробити, і все відразу, з першого січня, і подорожчало. І м’ясо, і яйця, і молоко…

– Ну гаразд, гаразд! – зупинила сестру Ольга Іванівна. – Гріх скаржитись, і так добре живемо! – Потім вона повернулася до Дмитра і сказала: – Збережи тебе Бог, Дмитрику!.. Ну все, тепер спочивати! Молодята – в першу спальню, – вона показала рукою на подвійні двері, – а ти, Дмитрику, на кухні будеш, ми тобі там розкладачку поставимо. Добре? Тут-то не можна.

– А чому не можна? – здивувався я. – І для кого цей шостий стілець тут стояв?

– Для духів предків. Так має бути, – терпляче пояснила мені молодша бабуся. – Але вони можуть і вночі прийти, то вже краще, щоб тут ніхто не спав.

Спальню нам відвели з великим подвійним ліжком. На стіні в узголів’ї – ікона.

– Ну що, ти готовий? – прошепотіла мені, роздягаючись, Маринка.

Я зрозумів питання. І дійсно, було в цьому вечорі щось дивовижне, дивне, урочисте і не зовсім зрозуміле. Напевно, саме в таку ніч і треба зачинати дітей…

Під теплою пуховою ковдрою ми з Маринкою миттєво зігрілися.

– Тепер ми запам’ятаємо це Різдво назавжди! – Гарячий шепіт Маринки зігрів мені вухо, і я сильно притиснув її до себе.

Глибокої ночі мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав із зали. Маринка спала, як байбачок. У будинку і за вікном було тихо. Казкова різдвяна ніч тривала, і я завмер, прислухаючись до цього галасу, ніби перевіряв: чи справжній це шерех, чи казковий.

Але шерех тривав і ставав голоснішим. І я, трохи побоюючись, підвівся з ліжка, підійшов до зачинених дверей до зали. Відхилив одну половинку.

Місячне світло падало крізь віконце на частину круглого столу. І в цьому світлі я побачив на столі двох мишок, які доїдали нашу різдвяну вечерю.

На моєму обличчі виникла усмішка полегшення. Я зайшов до зали і тихенько причинив за собою двері.

Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тільки я ввімкнув світло – вони зістрибнули зі столу і втекли під диван. Електрика, мабуть, була тут «непостійною». Лампочка під стелею то спалахувала яскравіше, то притухала. Я озирнувся на всі боки і побачив на підвіконні якийсь чорний прилад. Підійшов, узяв його в руки.

І тут же мені стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радіаційним дозиметром.

Я тут же згадав і шлагбаум із постовою будкою, і шістьох військових, які заспівали нам різдвяні колядки та отримали за це по бляшанці консерви. Згадав я і біографію Дмитра, Маринчиного брата.

«Ах сволота! – подумав я. – Він нас затягнув у чорнобильську зону. А ми тут зачали дитину… Про що він думав! Це ж його сестра! Ось тобі й екстремальний туризм! Він що, хотів показати, що справжні традиції зберігаються тільки завдяки радіації?»

Я повернувся до спальні. Одягнувся, намагаючись не розбудити Маринку. Знову зайшов до зали.

Він спить на кухні! Мені дуже захотілося взяти щось важке, піти туди і стукнути його по голові. Але нічого важкого в залі я не знайшов. Я ще раз озирнувся і, на свій подив, побачив Дмитра. Він заглянув до зали з передпокою. Він був одягнений, а в руці стискав за горлечко пляшку шампанського.

– Не спиться? – запитав неголосно. На його обличчі з’явилася пустотлива усмішка.

– Ти куди нас привіз? – сердитим шепотом відповів я.

Посмішка не зникла з його обличчя. Він подивився повз мене на вчорашній різдвяний стіл. Я зрозумів, що він дивиться зараз на дозиметр, залишений мною на столі навпроти шостого стільця.

– Це ж чорнобильська зона! – мовив я вже голосніше, не дочекавшись від Дмитра відповіді на своє попереднє запитання.

– Ти вмієш відкривати шампанське беззвучно? – запитав він. – Ти ж умієш, я пам’ятаю! На, відкрий!

Я взяв у руки пляшку. А він кивнув мені всередину зали, в бік столу, мовляв, проходь і сідай!

Ми сіли за стіл. Я зняв із пробки фольгу, акуратно скрутив олов’яний дріт, який міцно з’єднував пробку з пляшкою. Потім акуратними рухами хірурга потягнув пробку на себе. А коли вона вже пішла сама, під силою тиску шампанського, почав притримувати.

– А тепер наливай! – прошепотів він.

– А пити за що будемо? – запитав я похмуро. – За Різдво в чорнобильській зоні?

Дмитро знову посміхнувся.

– Ні, за відкриття нового маршруту екстремального туризму. Моє ноу-хау. Називається: «Російська рулетка в українській провінції».

– Що ти хочеш цим сказати?

– Те, що у мене п’ять таких місць. Одне – в чорнобильській зоні, чотири – у звичайних селах, замаскованих під чорнобильську зону. Це для нових росіян, які вже все бачили і більше не вміють дивуватися. Купив тур, отримав номерок маршруту – і поїхали! До речі, дарма ти чорнобильської зони боїшся! Знаєш, як радіація нерви заспокоює?

– Ти мені не відповів: це чорнобильська зона чи ні?

– Не бійся, не чорнобильська.

Я з полегшенням зітхнув і ковтнув шампанського.

– Так ти що, все це спеціально для нас підстроїв? Для гострих відчуттів?!

– Це мій вам різдвяний подарунок. До речі, хочете наступне Різдво в одній шахті під Донецьком зі страйкарями-шахтарями відзначити?

– Наступного Різдва у нас буде малюк, – спокійно і з упевненістю повідомив я Дмитрові. – А йому навряд чи сподобається в шахті з шахтарями…

– Нічого, – посміхнувся Дмитро. – Ще цілий рік попереду. Я для вас що-небудь інше придумаю. Таке, щоб і малюкові сподобалося!

Моя улюблена різниця

Різдвяна розповідь

«Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».

Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.

Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?

Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.

«Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.

Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.

Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.

І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.

Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.

Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.

Той, хто запустив цей феєрверк, напевно молодший за мене років на десять. У моєму віці до феєрверків виникає стійка байдужість.

Тепер мені не хочеться спати.

Я підводжуся, підходжу до вікна.

– Де ти там, Іє? – питаю я завіконну темінь.

У ці зимові ночі мені не вистачає саме її. Про інших жінок, які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.

– Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?

Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?

– Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.

З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.

– Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».

– Впізнала.

– Як там твій тато?

– Він помер. Два місяці тому.

– Вибач.

– Нічого. Я вже звикла до того, що його немає. Його друзі ще не звикли і дзвонять час від часу. Іноді вночі. Люди похилого віку, як і щасливі, на години не зважають. Я думала, і зараз це хтось із них.

– Ти тепер сама?! – питаю я і ловлю себе на тому, що в інтонації моїй прослизає надія на її ствердну відповідь.

– Майже.

– Як це?

– У мене позавчора бойфренд загубився…

– Оголошень на стовпах не вішала? Ну, там, поверніть за винагороду…

У трубці мовчання.

– Вибач, – кажу я. – Вночі у мене трапляються невдалі жарти. Якщо хочеш, можемо піти його разом пошукати!

– Знову жартуєш?! – зітхає вона.

– Ні, я не жартую. Я можу бути у тебе через двадцять хвилин.

– Ну будь! – каже вона вже проникненим голосом.


На вулиці мінус десять—п’ятнадцять. Мій сірий «опель» ніяк не хоче заводитися. Замерз бідолаха. Якщо він так і не заведеться, то обіцянки своєї я не зможу дотримати. Пішки по снігу та крижаній кірці звідси, з Микільсько-Ботанічної, до її будинку на Липській? На це може і сорок хвилин піти, і година. Взимку не можна ходити швидко. Особливо вночі.

«Опель» нарешті завівся. Крижана кірка під колесами захрумтіла. Ліворуч – університет, праворуч – пам’ятник національному поету. Повертаю на бульвар, який спускається до Бессарабки. Знову ліворуч університет, тільки тепер жовтий його корпус, а праворуч у парку національного поета спить ресторан, названий на честь того ж національного поета. Дорога безлюдна й іскрить сніжком, який відбиває світло вуличних ліхтарів. Світлофори блимають жовтим. Навколо – ні машин, ні людей. Де ж ми шукатимемо її бойфренда?

А, втім, навіщо мені її бойфренд? Досить побачитися з жінкою, яка змусила мене відчути різницю. Ні, зовні вона просто красива і витончена. Різниця між нею та іншими красивими молодими не зовнішня. Вона в чомусь іншому. У темпераменті, в непередбачуваності, в якійсь глибоко всередині захованій бісівщині.

– Бач, устиг! – дивується вона, зустрічаючи мене на порозі.

– Намагався.

Вона вже в чобітках і джинсах, у темно-синьому светрі. Моторно просовує руки в рукава короткої коричневої дублянки.

– Я готова.

– А де ми його шукатимемо? – цікавлюся я.

– По злачних місцях. Почнемо з казино «Салют». – В її руці раптом з’явився довідник «Нічний Київ», і вона грайливо помахала перед моїм обличчям цією строкатою брошуркою.

Казино «Салют» виявилося зачиненим. Ми заїхали до трьох найближчих нічних клубів. Бойфренда там не знайшли. Поїхали далі, вбік Хрещатика.

У Пасажі життя було більше. Під палаючими вітринами кафе та ресторанів стояли високі дівчата в дивовижно коротких шубках.

– Як ти думаєш, що дорожче: така дівчина чи її шубка? – запитав я.

Вона обернулася на ходу, гмикнула.

– Шубка дорожча, – відповіла вона після паузи. – Давай туди зайдемо!

Ми спустились у вібруючий від гучної музики підвал. У повітрі плавав особливий солодкуватий димок. Чи то від дискотечних спецефектів, то чи від якогось радісного курива.

Назустріч нам вискочив пристойно одягнений міцний хлопчина.

– Роздягатися будете? – запитав він.

– Ні, – Ія відмахнулася від нього рукою. – Ми приятеля шукаємо.

Він звільнив дорогу, і ми пройшлися через три зали, зупиняючись і озираючись на всі боки. Мені, щоправда, озиратися набридло. І я запитав:

– А який він із себе?

– Чимось схожий на тебе, тільки старший.

Виходячи з Пасажу, я подивився на годинник.

– Уже третя, – зітхнув я.

– Ти що, втомився?

– Ні. Послухай, а він уже губився?

– Губився.

– І де ти його знаходила?

– У нічних місцях. У нього зараз криза.

– А може, він у себе вдома ховається? Може, йому самотності захотілося. Мені ж теж іноді самотності хочеться!

– Вдома у нього дружина і двоє дорослих дітей, так що ніякої самотності він у себе вдома не знайде. А от усі ці клуби та бари – вони створені для самотності та для одиноких, та для зрівняних із ними в почуттях.

– Красиво викладаєш.

– Заводь мотор! – кивнула вона мені на машину. – Тепер поїдемо на Поділ.


Стійка бару була закутана сигаретним туманом. Курили за кожним столиком, а столиків тут було не менше десятка. І тільки один виявився вільним. Зате він був у кутку.

Ми спершу сіли, а потім уже роззирнулись. Роззиратися тут було справою забавною. За кожним столиком, крім нашого, сиділи по одному самотні чоловіки. Перед кожним на столику стояли попільничка та келих або чарка зі спиртним. У руці кожного диміла сигарета. Іноді троє або четверо з них підносили сигарету до рота майже синхронно, і це мені страшно сподобалося. Таке сподобалося б і Фелліні. Синхронне плавання відоме всім, а от синхронне куріння ще ні. Музика раптом наповнилася зсередини ритмом, сколихнула трохи моє єство, налаштувала на фізіологічне сприйняття світу. По підлозі простелилася бас-гітара і доторкнулася своєю низькою вібрацією до моїх ніг. Я обернувся, зупинив свій погляд на невеликому майданчику з нікельованою жердиною, що впирається в дзеркальну стелю. І тут у простір, уже зайнятий димом і музикою, впурхнула танцівниця в костюмі дуже чуттєвої Снігуроньки. Я приклеївся до неї поглядом, але тут Ія спочатку поклала мені руку на плече, а через хвилину вп’ялася в мене своїми гостренькими кігтиками. Я обернувся.

На її обличчі прочитувався вираз тріумфу. Вона підхопила мій погляд своїм і відправила його на сивуватого чоловіка, що сидів, підперши кулаком підборіддя, через три столики від нас.

– Знайшовся? – прошепотів я, нахилившись, просто їй у вухо.

Вона кивнула. Потім різко підвелась і відійшла до барної стійки. Дивно, але ніхто з чоловіків не відреагував на її різкуватий, як для цієї атмосфери, прохід по бару. Всі відвідувачі дуже уважно стежили за неспішним роздяганням танцівниці.

Повернулась Ія з келихом червоного мартіні та чарочкою коньяку.

– За виявлену пропажу, – запропонував я пошепки тост.

Вона негативно похитала головою, потім раптом примружилася. Цим же примруженим поглядом просвердлила мої очі. Й кивнула.

А Снігуронька вже знімала свій сяючий сріблом «бюстик», майже зависнувши над головою нещодавно зниклого з квартири Ії сивого джентльмена, що серйозно дивився на неї знизу вгору. Груди Снігуроньки здалися мені непереконливими. Хоча тіло було цілком спортивним.

– Послухай! – У моє вухо теплим вітром улетів шепіт Ії. – Коли почнеться музика наступного «стрипу», підеш он туди, – вона вказала на арочку дверного отвору, через яку на сцену впурхнула танцівниця, – і зачиниш наступного метелика в туалеті або ще де-небудь. Тільки тихо і без скандалу.

Я спочатку кивнув, а потім подумав: що це їй збандюрилося?

Але музика почала стихати. Снігуронька допомагала сивуватому джентльменові засовувати доларову купюру під ниточку своїх трусиків. Як тільки музика стихла, Снігуронька, пославши сивуватому поцілунок рукою, граціозно пішла.

Ія знову поклала руку на моє плече, і я не захотів очікувати другої частини сигналу. Підвівся і вийшов із барної зали слідом за танцівницею. І зловив себе на тому, що моя хода чимось повторила її грайливі рухи.

Вона зникла за дверима в короткому коридорі. Тут настирливо пахло вареними креветками. Я спробував пригадати, чи стояв перед ким-небудь на столі келих пива. Ні, пива точно не було.

Назад Дальше