– Це мені нагадало про той золотий ключ, що я підняла на березі, – сказала Дороті. – Як ти гадаєш, Біліно, підійде він до цієї дірки?
– Спробуй, то й побачиш, – відказала Курка.
Дороті пошукала в кишені на своєму платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дірку й повернула, щось різко клацнуло, а потім із суворим рипінням, від якого в дівчинки по спині пробіг мороз, кам’яна плита відхилилась уперед, ніби двері на завісах, і відкрила маленьку темну комірчину в скелі.
– Ненечко! – скрикнула Дороті, сахнувшись назад, скільки давала змогу вузька стежка. Бо в тісній кам’яній комірчині стояла людська постать – чи принаймні щось таке, що в сутіні скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Дороті, і тулуб у нього був круглий, ніби м’яч, зроблений із начищеної міді. Голова, руки й ноги теж були мідні й причеплені чи підвішені до тіла досить своєрідно: суглоби захищали металеві накривки, ніби в обладунках стародавніх рицарів. Воно стояло нерухомо і тільки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало світло.
– Не бійся, – сказала Біліна зі свого сідала, – воно неживе.
– Я бачу, – відказала дівчинка, перевівши дух.
– Воно зроблене з міді, як старий казанок у оборі в нас удома, – провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бік, щоб той предмет могли роздивитись обоє її круглих очей.
– Колись, – сказала Дороті, – я знала чоловіка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дік Рубач. Але він був живісінький, як і ми, бо народився справжньою людиною й дістав своє бляшане тіло потроху – зразу ногу, тоді палець, потім вухо – бо в нього часто траплялись прикрі випадки з сокирою і він рубав сам себе дуже необережно.
– Гм, – чмихнула Курка, ніби не вірила в те, що почула.
– Але цей мідний чоловік, – провадила Дороті, дивлячись на нього зачудовано, – взагалі неживий, і мені цікаво, нащо його зроблено і чому його замкнули в такому чудному місці.
– Це загадка, – зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пір’я на крилах.
Дороті ввійшла до комірчини, щоб обдивитися мідного чоловіка з усіх боків, і раптом побачила картку, що висіла в нього між лопатками на мідному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було видніше, й сіла на кам’яну брилу прочитати, що там написано.
– Ну, що там? – зацікавлено спитала Курка.
Дороті прочитала картку вголос, вимовляючи довгі слова не без натуги. І ось що вона вичитала:
«Коваль, Бляхар і К°
Механічна людина патентованої подвійної дії, з надшвидкою реакцією, здатна думати й бездоганно говорити.
Споряджена нашим спеціальним годинниковим механізмом.
Думає, говорить, діє, робить усе, тільки нежива.
Виготовляється виключно на наших заводах у Евні, країна Ев.
Будь-які пошкодження переслідуються законом».
– Ото диво! – сказала Руда Курка. – І ти гадаєш, що все це правда, люба моя?
– Не знаю, – відказала Дороті; вона ще не дочитала. – Слухай далі, Біліно.
«Вказівки для користування:
Для думання: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під лівою пахвою (позначено «№ 1»).
Для говоріння: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під правою пахвою (позначено «№ 2»).
Для ходіння й дій: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір посеред спини (позначено «№ 3»).
Примітка: гарантія бездоганної роботи протягом тисячі років».
– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подиві. – Якщо мідний чоловік уміє робити хоч половину цього, то він таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усі патентовані вироби.
– Можна накрутити його, – запропонувала Дороті, – та й побачимо.
– А де ж ключ від механізму? – спитала Біліна.
– Висить на гачку, де була картка.
– Ну, тоді випробуємо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.
Дороті вже зняла ключ із гачка.
– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.
– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тоді він почне думати, адже так?
– Атож, – погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.
– Щось нічого не видно, – критично зауважила Курка.
– Певне що ні: він же тільки думає, – сказала Дороті.
– Цікаво, про що ж він думає.
– Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, – сказала дівчинка і накрутила механізм номер два.
Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:
– Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, па-ні Кур-ко.
Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись химерно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.
– Доброго ранку, пане, – відповіли вони чемно.
– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, шо звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.
– Нема за що дякувати, – сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: – А чого це вас замкнули у такому місці?
– Це дов-га іс-то-рія, – відповів Мідний Чоловік. – Але я роз-по-вім її ко-рот-ко. Мене ку-пив у фір-ми «Ко-валь, Бля-хар і Ком-па-нія», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Ко-роль краї-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку за-би-вати сво-їх слуг до смер-ті. Та мене він не зміг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. То-му все йо-го бит-тя ме-ні не шко-ди-ло, а тіль-ки на-чи-щало моє мід-не ті-ло.
Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину і де-ся-тьох пре-гар-них ді-то-чок: п’я-тьох хлоп-чи-ків і п’ять дів-ча-ток, – але в на-паді люті він про-дав їх у-сіх Ко-ро-лю Но-мів, а той сво-їми ча-рами о-бер-нув їх у ін-ші по-до-би й по-ста-вив у сво-єму під-зем-но-му па-ла-ці як при-кра-су по-коїв.
По-тім Ев-ський Ко-роль по-шко-дував за цим жор-сто-ким у-чин-ком і на-ма-гав-ся вер-ну-ти дру-жи-ну й ді-тей від Ном-сько-го Ко-ро-ля, а-ле мар-но. То-ді він з роз-па-чу за-мкнув ме-не в цій ске-лі, за-ки-нув клю-ча в оке-ан, сам стриб-нув у-слід і вто-пив-ся.
– Яке страхіття! – вигукнула Дороті.
– Атож, – погодився Механічний Чоловік. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скін-чив-ся го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чи-ні, по-ки не скін-чи-лась дія; а по-тім сто-яв і ду-мав, по-ки не скін-чи-лось ду-ман-ня. Да-лі я вже не па-м’я-тав ні-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.
– Дивовижна історія, – сказала Дороті, – і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.
– Зви-чай-но, – відповів Мідний Чоловік. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рів-ній кра-ї-ні.
– У Канзасі я не бачила жодної такої, – сказала Дороті.
– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб ві-ді-мкну-ти ці две-рі? – спитав механічний голос.
– Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, – відповіла вона. – А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.
– Ме-ні бу-де ду-же при-єм-но, – відказав Механічний Чоловік.
Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам’яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:
– Від-те-пер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тіль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.
– А як тебе звати? – спитала Дороті.
– Тік-Так, – відповів він. – Так ме-не наз-вав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нізм у ме-ні весь час цо-ка-є.
– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.
– Я теж, – сказала Дороті. – Але годин ти не вибиваєш? – спитала вона трохи занепокоєно.
– Ні, – відповів Тік-Так. – І бу-диль-ни-ка в ме-ні не-має. Прав-да, я мо-жу го-ло-сом ска-за-ти, кот-ра го-ди-на, а що я ні-ко-ли не сплю, то мо-жу роз-бу-ди-ти вас у-ран-ці о будь-я-кій го-ди-ні, ко-ли тіль-ки на-ка-же-те.
– Дуже мило, – сказала дівчинка, – але я ніколи не хочу вставати вранці.
– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тоді, коли я закудкудакаю, Тік-Так знатиме, що час будити тебе.
– А ти несешся дуже рано? – спитала Дороті.
– О восьмій годині, – відповіла Біліна. – І, по-моєму, на цей час уже всім годиться вставати.
Дороті відкриває відерце з обідом
– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокійно відказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
– Я ж не знала, скільки треба накручувати, – виправдовувалась дівчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачі скрикнула Дороті.
– Чого нема? – спитала Біліна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, – здогадалася Курка. – Подивись:, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомагала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця. Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-ти-ли ме-не ду-же ма-ло, – спокійно пояснив він, – а я ще роз-по-вів вам дов-гу опо-від-ку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не ди-вно, що я зу-пи-нив-ся.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотів розказати про Колесунів.
– Та їх не-ма чо-го боя-тись, – відповів Механічний Чоловік. – Во-ни тіль-ки при-ки-да-ють-ся пе-ред людь-ми, бу-цім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Ко-ле-суни зо-всім без-печ-ні для будь-ко-го, хто на-смі-є би-ти-ся з ни-ми. Во-ни мо-жуть про-бу-ва-ти скрив-ди-ти та-ку ма-лу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ли-ву. Але як-би я мав дрю-ка, во-ни б ки-ну-лись ті-ка-ти, лед-ве по-ба-чив-ши ме-не.
– А в тебе нема дрюка? – спитала Дороті.
– Нема, – відповів Тік-Так.
– І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.
– То що ж нам робити? – спитала дівчинка.
– На-кру-тіть мо-ю ду-маль-ну пру-жи-ну ту-гі-ше, і я спро-бу-ю при-ду-ма-ти щось ін-ше, – сказав Тік-Так.
Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дорогі не довелось виколупувати зерня.
Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про «мертву їжу» й сказала, що воліє кузьок та мурашок.
– А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? – спитала дівчинка у Тік-Така, пережовуючи їжу.
– Зви-чай-но, ні, – відповів той. – Во-ни на-ле-жать ко-ро-лів-сько-му ро-до-ві Еву, тіль-ки, зви-чайно, те-пер у Еві не-ма ко-ро-лів-сько-го ро-ду, бо Ко-роль Ево-льдо стриб-нув у мо-ре, а йо-го дру-жи-ну й ді-тей Ном-ський Ко-роль пе-ре-тво-рив у якісь при-кра-си. То-му, на-скіль-ки я знаю, те-пер краї-но-ю Ев ніх-то не пра-вить. Мо-же, че-рез це Ко-ле-су-ни й твер-дять, ні-би ті де-ре-ва їх-ні, й зри-ва-ють сні-дан-ки та обі-ди, щоб пої-да-ти їх са-мим, але во-ни на-ле-жать Ко-ро-лю, і ви знай-де-те ко-ро-лів-ське «Е», ви-тис-не-не на дні кож-но-го ві-дер-ця.
Дороті перевернула відерце й одразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.
– А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? – спитала вона.
– Атож. Ко-ле-су-ни засе-ли-ли тіль-ки не-ве-ли-кий клап-тик по цей бік лі-су, – відповів Механічний Чоловік. – Але во-ни зав-жди бу-ли беш-кет-ли-ві й на-хаб-ні, і мій ко-лиш-ній ха-зя-їн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дя-чи з па-ла-цу, бра-ти з со-бою на-гая, щоб у-га-мо-ву-ва-ти їх. Ко-ли ме-не тіль-ки зро-би-ли, Ко-ле-су-ни про-бу-ва-ли на-па-да-ти на ме-не й бу-ца-ти го-ло-ва-ми, але ско-ро зро-зу-мі-ли, що я зроб-ле-ний з над-то твер-до-го ма-те-рі-алу і во-ни не мо-жуть дош-ку-ли-ти ме-ні.
– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Дороті. – А хто тебе зробив?
– Фір-ма «Ко-валь, Бля-хар і Ком-па-нія» у міс-ті Ев-ні, де сто-їть ко-ро-лів-сь-кий па-лац, – відповів Тік-Так.
– І багато таких, як ти, вони зробили?
– Ні, я єди-на ав-то-ма-тич-на ме-ха-нічна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – відказав Тік-Так. – То бу-ли диво-виж-ні ви-на-хід-ни-ки – ті, хто зро-бив ме-не, і всі їх-ні ви-тво-ри до-ско-налі.
– Не сумніваюся, – сказала Дороті. – Вони й тепер мешкають у місті Евні?
– О-бид-ва за-ги-ну-ли, – відказав Механічний Чоловік. – Пан Ко-валь був не тіль-ки ви-на-хід-ник, а й ху-дож-ник і на-ма-лю-вав на кар-ти-ні річ-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неї, щоб на-ма-лю-ва-ти якісь квіт-ки на дру-го-му бе-ре-зі, то впав у во-ду й по-то-нув.
– Ох, як шкода! – вигукнула дівчинка.
– А пан Бля-хар, – провадив Тік-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що зміг зі-пер-ти верх-ній кі-нець на Мі-сяці, а сам за-ліз на верх-ній ща-бель і по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кі зір-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти ріж-ки ко-ро-лів-ської ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мі-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що він ви-рі-шив жи-ти там весь час, під-тяг за со-бою дра-би-ну, і біль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.
– Певне, це велика втрата для країни, – сказала Дороті, що вже доїдала бабку.
– Атож, – погодився Тік-Так. – І для ме-не, бо як я по-ла-ма-юсь, то не знаю, хто міг би по-ла-го-ди-ти ме-не, та-кий я склад-ний. Ви не мо-же-те й уя-ви-ти, скіль-ки в ме-ні на-пха-но ме-ха-ніз-мів.
– Я можу уявити, – запевнила Дороті.
– А те-пер, – сказав Механічний Чоловік, – я му-шу при-пи-ни-ти го-во-ри-ти, бо по-чну знов ду-ма-ти, як нам утек-ти з ці-єї ске-лі.
І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.
– З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати лише Опудало, – сказала Дороті до Рудої Курки.
– Вигадуєш! – відрубала Біліна.
– Ні, це правда, – наполягала Дороті. – Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.
– І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? – спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.
– Яку маячню? – перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.
– Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Опудала, який уміє думати.
– Вони там є, – запевнила Дороті, – бо я сама їх бачила.