Треба сказати, що в перший час після весілля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мій чоловік вільний приводити додому друзів, коли забажає. Я завжди буду готова прийняти їх: не буде ні суєти, ні невдоволення, ні сорому, лише прибраний будинок, весела дружина і хороший обід. Джон, дорогий, ніколи навіть не питай моєї згоди, запрошуй, кого хочеш і будь упевнений в люб’язному прийомі з мого боку». Як це було чарівно! Джон просто сяяв від гордості, слухаючи її, й усвідомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гості у них час від часу бували, їх прихід ніколи не був несподіванкою, і Мег досі не мала нагоди якось відзначитися.
Таке часто трапляється: є якась невідворотність в такого роду подіях, і ми можемо лише дивуватися їй, сумувати і мужньо зносити випробування…
Якби Джон зовсім не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усіх інших у році для того, щоб несподівано призвести до обіду гостя. Внутрішньо вітаючи себе з тим, що значний запас провізії був замовлений і відправлений додому в той ранок, відчуваючи повну впевненість у тому, що страви будуть готові до потрібної години, і дозволяючи собі мати приємне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде їм назустріч, Джон вів друга до свого житла з неприхованою гордістю юного господаря й чоловіка.
Цей світ сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли підійшов до «голуб’ятні». Зазвичай парадні двері були гостинно відчинені – тепер же вони виявилася замкнені, і до того ж на замок, а вчорашній бруд все ще прикрашав східці ганку. Вікна вітальні були зачинені й завішені, не було видно красивої дружини, яка п’є чай на веранді в білій сукні, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссі, або гостинної господині, що вітає гостя із сяючими очима і приязною усмішкою. Власне, не було видно ні душі, крім хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав під кущем смородини.
– Боюся, щось трапилося. Зайдіть в сад, Скотт, а я поки піднімуся і пошукаю пані Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою і безлюдністю.
Він квапливо обійшов будинок, шлях йому вказував різкий запах паленого цукру. Пан Скотт із дивним виразом на обличчі крокував слідом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гість скромно затримався в саду, знаючи, що і так зможе все побачити й почути, і, будучи холостяком, безмірно радів такій перспективі.
У кухні панували безлад і зневіра. Частина джему тонкою цівкою перетікала із горщика в горщик, інша – розтіклася по підлозі, а третя весело горіла на плиті. Лотті, з істинно тевтонським[20] спокоєм, стоїчно їла хліб, запиваючи його чимось на зразок смородинової настоянки, бо джем, як і раніше залишався в безнадійно рідкому стані. Пані Брук сиділа посеред кухні, закривши обличчя фартухом і відчайдушно схлипувала.
– Дівчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрішнім поглядом стояли страшні бачення ошпарених рук, він боявся почути несподівану звістка про важку втрату і відчував таємний жах при думці про гостя в саду.
– О Джон, я так втомилася, мені так жарко, і я така сердита і засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи мені, або я помру! – і змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловіку солодкий, у прямому сенсі слова, прийом, оскільки її фартух був окроплений варенням так само, як і підлога.
– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, ніжно цілуючи верхівку маленького чепчика, що сидів зовсім криво на цій чарівній голівці.
– Так! – і Мег відчайдушно заридала.
– То що ж сталося? Скажи мені швидше. Не плач, я винесу все, тільки не твоє мовчання. Говори ж, любов моя.
– Дж… джем не густішає, і я не знаю, що робити!
Джон Брук тоді засміявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронічний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволі усміхнувся, почувши реакцію Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитій горем Мег.
– І це все? Викинь його у вікно і забудь. Я куплю кілька кварт готового джему, якщо хочеш, тільки, Бога ради, не влаштовуй істерику. Я привів до обіду Джека Скотта і…
Джон не договорив, бо Мег відштовхнула його й, трагічно заломивши руки, впала на стілець, вигукнувши так, що в голосі її змішалися роздратування, докір і жах:
– Гість до обіду, а все догори дригом! Джон, як ти міг це зробити?
– Тихіше, він в саду! Я зовсім забув про проклятий джем, але тепер вже нічого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслідки цієї ситуації.
– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати мені сьогодні вранці. І мав згадати, як я буду зайнята сьогодні, – продовжила Мег, бо навіть голубка може клюнути, якщо почати наїжачувати їй пір’ячко.
– Вранці я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрілися після роботи. А хіба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала мені приводити друзів, коли хочу. Я ніколи не робив цього раніше, і будь я проклятий, коли зроблю що-небудь подібне ще раз! – заявив Джон із ображеним виглядом.
– Сподіваюся, що не зробиш! Зараз же відведи його геть, я не можу вийти до нього в такому вигляді, а в будинку немає ніякого обіду.
– Мені це подобається! А де яловичина і овочі, які я послав додому, і пудинг, який ти обіцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонної комори.
– У мене не було часу готувати. Тож сподівалася, що ми пообідаємо у мами. Мені дуже шкода, але я була дуже зайнята, – і з очей Мег знову полилися сльози.
Джон мав напрочуд м’яку вдачу, але водночас був всього лише людиною, а прийти додому після довгого трудового дня втомленим, голодним, повним надій і знайти будинок у безладді, стіл – порожнім, а дружину – сердитою, таке не надто сприяє безтурботності духу і спокою манер. Він, однак, стримався, і маленький шквал, ймовірно, пронісся б швидко, якби не одне фатальне слово.
– Ситуація неприємна, я згоден, але, якщо ти допоможеш, ми впораємося і, незважаючи ні на що, добре проведемо час. Не плач, люба, зроби маленьке зусилля і приготуй нам що-небудь поїсти. Ми обидва голодні, як вовки, тож нам все одно, що буде на столі. Дай нам солонини, хліба й сиру, ми не станемо просити джему.
Джон сказав це добродушно й жартома, але одним цим словом підписав собі вирок. На переконання Мег, це було занадто жорстоко – натякати на її сумну невдачу, тож остання крапля її терпіння одразу випарувалася.
– Виплутуйся з цієї ситуації, як знаєш. Я занадто змучена, щоб «робити зусилля» заради кого б то не було. Як це по-чоловічому – пропонувати гостю кістку й вульгарний хліб із сиром! Я не бажаю, щоб подібне відбувалося в моєму домі. Відведи цього Скотта до мами і скажи йому, що я поїхала, захворіла, померла – що хочеш. Я не вийду до нього, і ви з ним можете скільки завгодно сміятися над моїм джемом. Більше ви тут нічого не отримаєте, – і, промовивши це на одному диханні, Мег скинула фартух і стрімко покинула поле битви, щоб оплакати себе у кімнаті.
Що двоє чоловіків робили в її відсутність, вона так ніколи й не дізналася, але пана Скотта, звісно, ніхто не повів «до мами», а коли Мег спустилася до їдальні, після того, як вони обидва пішли, то знайшла сліди приготованої нашвидкуруч трапези, що викликала в неї жах. Лотті повідомила, що вони з’їли дуже багато, й голосно сміялися, а господар велів їй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».
Мег дуже хотілося піти і розповісти про все матері, але сором за власну поведінку та вірність Джону, «який, можливо, і був дуже жорстокий, але ніхто не мав знати про це», утримали її, й після квапливого прибирання кухні та їдальні вона причепурилася і сіла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.
На жаль, Джон бачив справу зовсім в іншому світлі. Він постарався вийти з неприємного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як міг, за дружину і так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення від імпровізованого обіду й обіцяв прийти ще.
Але насправді Джон був сердитий, хоч і намагався не показати це гостю. Він відчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потім кинула в біді. «Це нечесно – пропонувати людині приводити друзів у будь-який час, а коли вона тобі повірить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищі, щоб над ним сміялися або жаліли його. Ні, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».
Протягом усього обіду він внутрішньо кипів від злості, але, коли всі тривоги й хвилювання опинилися позаду, і провівши Скотта, він попрямував додому, більш умиротворений настрій заволодів його душею. «Бідолаха! Я несправедливо строгий до неї, адже вона всією душею прагнула догодити мені, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти їй, навчити її».
Він сподівався, що вона не пішла до батьків, адже терпіти не міг пліток і втручання інших у його особисті справи. Від самої думки про це на хвилину його знову охопив гнів. Потім страх, що Мег захворіє від сліз і горя, пом’якшив його серце і змусив прискорити крок. Він вирішив бути спокійним і добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати їй, у чому вона ухилилася від свого обов’язку перед чоловіком.
Мег так само вирішила бути «спокійною й доброю, але твердою» і показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотілося вибігти йому назустріч і попросити вибачення і щоб він поцілував її та втішив, що – вона була впевнена – неодмінно сталося б. Але, зрозуміло, не зробила нічого подібного і, побачивши, що Джон наближається, почала муркотіти пісеньку, розгойдуючись у гойдалці з шиттям у руках, як світська дама в години дозвілля у своїй кращій вітальні.
Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов ніжної Ніоби[21], але, відчуваючи, що його гідність вимагає, щоб перші вибачення прозвучали з вуст дружини, нічого не сказав, увійшов, не поспішаючи, і ліг на диван із вельми доречним зауваженням:
– Скоро буде молодий Місяць, люба.
– Нічого не маю проти, – пролунала надзвичайно заспокійлива відповідь Мег.
Кілька інших тем, що становлять спільний інтерес, також були порушені паном Бруком і супроводжені відповідями пані Брук, потім розмова вичерпалася. Джон сів біля вікна, розгорнув газету й, фігурально висловлюючись, занурився в неї з головою. Мег сіла біля іншого вікна й шила із такою ретельністю, немов бантики для її домашніх туфель належали до числа предметів найпершої необхідності. Обоє мовчали, обоє мали вигляд абсолютно «спокійних і твердих», і обоє відчували себе жахливо ніяково.
«Боже мій, – думала Мег, – подружнє життя таке важке й вимагає поряд із любов’ю нескінченного терпіння, як каже мама».
Зі словом «мама» на пам’ять дівчині прийшли й інші її поради, дані давно й вислухані тоді зі скептичними запереченнями.
«Джон – хороша людина, але й у нього є недоліки, і ти повинна навчитися бачити їх і миритися з ними, пам’ятаючи про свої власні. Він дуже рішучий, але ніколи не пручатиметься, якщо ти ласкаво надаси йому свої доводи, замість того, щоб нетерпляче заперечувати. Він дуже суворий до себе та вимогливий до інших у тому, що стосується правди, – хороша риса, хоч ти й називаєш його “занудою”. Ніколи не обманюй його ні поглядом, ні словом, Мег, і він ставитиметься до тебе з довірою, яку ти заслуговуєш, надаватиме підтримку, якої ти потребуєш. Характер у нього не такий, як у нас (ми спалахнемо – і все пройшло), його гнів – гнів чесний і незмінний, який рідко розпалюється, але якщо розпалюється, погасити його нелегко. Будь обережна, дуже обережна, не викликай у нього гнів і роздратування проти тебе, адже світ і щастя у вашій родині залежатимуть від збереження взаємної поваги. Стеж за собою, а якщо ви обоє вчините неправильно, не бійся вибачитися першою. Стережися дрібних сварок, взаємного непорозуміння, поспішних різких слів, які часто призводять до великої біди».
Мег згадала ці слова саме зараз, коли сиділа з шиттям біля вікна у променях втомленого за день сонця. Це була їхня перша серйозна сварка. Її власні квапливі слова здалися тепер і дурними й жорстокими, а власний гнів представлявся тепер дитячим. Думки про бідного Джона, який прийшов додому, де на нього чекала така сцена, пом’якшили її серце. Вона глянула на нього зі сльозами на очах, але він не дивився на неї. Вона відклала рукоділля і встала, думаючи: «Я перша скажу: “Прости мене!”». Але він, здавалося, не чув її кроків.
Вона йшла повільно, бо важко переступити через гордість, пройшла через кімнату і зупинилася поруч з ним, але він не повернув голови. На мить їй здалося, що вона не зможе зробити це, але тут же виникла думка: «Це початок. Я пройду свою половину шляху, і мені буде ні в чому дорікнути собі», і, схилившись, вона ніжно поцілувала чоловіка в лоб. Сварка була залагоджена – поцілунок каяття був краще за океан слів. І через хвилину Джон вже тримав її на колінах і ніжно казав:
– Так, це було дуже недобре – сміятися над бідними маленькими горщиками для джему. Прости мене, моя люба! Я ніколи більше так не вчиню.
Але він сміявся – о так! – і багато разів, як і сама Мег, і обоє стверджували, що це був найсолодший джем у їхньому житті, бо їм вдалося і в цій сварці[22] зберегти солодкість сімейного життя.
Після цього сама Мег запросила пана Скотта до них у будинок і пригостила першокласним обідом, без розлюченої дружини як першої страви. З цієї нагоди вона була така весела й мила і все було так чарівно, що пан Скотт назвав Джона «щасливчиком» і всю дорогу додому хитав головою, розмірковуючи про тяготи холостяцького положення.
Восени Мег очікували нові випробування і переживання. Саллі Моффат відновила свою дружбу з нею і часто заходила в маленький будиночок поговорити й випити чашечку чаю або запрошувала «милу бідолаху» зайти і провести день у великому будинку Моффатів. Це було приємно, бо в похмуру погоду Мег зазвичай відчувала себе самотньо: всі домашні були зайняті, Джон працював до пізнього вечора, робити було нічого, окрім як тільки шити, читати або тинятися по будинку.
Цілком природно, що в Мег стало звичкою ходити в гості й базікати із подругою. Красиві речі Саллі викликали у неї бажання мати такі ж і жалість до себе самої, від того, що вона їх позбавлена. Саллі була дуже добра і часто пропонувала взяти ту чи ту вподобану річ, але Мег не приймала таких подарунків, знаючи, що Джону це не сподобається. А згодом ця дурна маленька жінка раптом взяла й зробила те, що не сподобалося Джону нескінченно більше.
Вона знала про всі доходи чоловіка до останнього цента, тож з приємністю усвідомлювала, що він довіряє їй не тільки своє щастя, а й те, що деякі чоловіки цінують більше, – свої гроші. Вона знала, де вони лежать, і могла взяти скільки хоче. Він тільки просив, щоб вона вела записи про кожен витрачений долар, платила за рахунками щомісяця і не забувала про те, що вона дружина бідного чоловіка.
Спочатку вона добре проявила себе у закупах, була обачною й економною, акуратно вела домашні витратні записи і без страху показувала їх чоловікові. Але в ту осінь у рай Мег заповз змій і спокусив її, як не одну сучасну Єву, проте не яблуками, а сукнею.
Мег обурювалася, коли її жаліли, або, хай і не навмисне, але вказували на бідність. Однак вона соромилася визнати, що сердиться, й іноді намагалася втішитися придбанням якоїсь гарненької дрібнички, щоб Саллі не думала, начебто їй доводиться економити. Щоправда, після таких покупок вона завжди відчувала, що вчинила недобре, бо без цих красивих речей цілком можна було обійтися, але вони коштували так мало, що не було підстав хвилюватися. Тож під час поїздок по магазинах разом із Саллі Мег вже не була лише пасивною глядачкою, а кількість витрат на дрібниці поступово збільшувалася.