– Ти не встигнеш.
Це і є їхнє головне завдання – встигати. Попереджати неминуче і невідворотне, відтягувати останній час. Кажуть, спочатку встигати зовсім просто. Київ мовчки спостерігав за нею, ніби насміхався. Таким холодним він не був, коли вона вперше оглядала його вулиці з високого сидіння фаетону. Тоді їй нікуди було поспішати. Колись у розмові з нею пан професор Микола Зеров назве Київ 1917 року витонченим містом, навіть елегантним містом.
Того року вона вперше побачить Київ.
Упившись квітневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився біля будинку з примхливо-візерунковою вивіскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манірна панна у приголомшливій сукні і капелюшку вінчала вивіску. Соля ступила на тротуар, помахом руки відпустила візника, ковзнула долонею по металу дверної ручки.
– Я на твоєму місці туди не заходила б.
Медові інтонації, голос жіночий, незнайомий.
– Це ж чому?
– У власниці зовсім немає смаку.
– Смак – це дуже суб’єктивно, хіба ні? – скопіювала інтонацію своєї співрозмовниці Соля.
Вона не озиралась, не хотіла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.
– Я думала, тебе хоч вивіска налякає.
– Вона мені подобається.
– Отже, усе ще гірше, ніж я собі уявляла. Стара Геста зовсім втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.
Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона відпустила, стовбичив на вулиці просто перед нею. Скептично глянула на візника, той у відповідь лише мовчки знизав плечима, ледь помітно ковзнув поглядом у бік жінки, що стояла поряд.
Невисока, тендітна. Соля не могла дозволити собі витріщатись на неї кілька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лінію вуст і химерні обриси капелюшка.
– На Перехресті зустрілись ми… – почала вона звичний обмін обрядовими фразами, зрозумівши, хто перед нею. Наставниця.
– Ага, ага, у нас і так мало часу, – неввічливо обірвала її жінка, – лізь уже в бричку, спробуємо врятувати твоє відчуття прекрасного чи що там від нього лишилось.
Соля слухняно повернулась на м’яке сидіння, жінка сіла поруч, фаетон рушив.
– З цим містом спочатку треба привітатися, а вже потім відчиняти двері, куди б вони не вели, – моралізаторським тоном мовила тонкогуба.
Соля вигнула брову. Промовчала. Вирішила почекати, що буде далі.
Коні несли їх вулицями, Київ дихав мудрістю і весною водночас. Зеленіли дерева, синів Дніпро. Прості кольори, без йорзання напівтонів. Блакитне небо цілувало золоті куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнівалась, що стара відьма спромоглася видобути з дірявого мозку справжню метафору, певно, почула від когось.
– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.
Соля лишила вираз обличчя незмінним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким має справу, дозволила собі думати надто голосно. Побачила, як тонкі вуста затремтіли, приховавши посмішку. Змусила себе мовчати. Хай це рафіноване міське стерво починає розмову.
– Як забажаєш, – мовила жінка, – мене звуть Вікторія Ленартович. Однак цілком задовольнить «пані Вікторія».
Соля ніколи не розуміла, нащо взагалі ті Наставниці. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на біса здалися?
«Дурні питання не потребують відповідей» – говорила їй Геста, слідкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекція про Наставниць запам’яталась дівчині тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.
Перша ж зустріч із Києвом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, і трояндово-насиченим неймовірно інтимним ароматом парфумів пані Вікторії. Останній аромат постійно змінювався, був то ледь відчутним, свіжим і грайливим, то сповнював собою все довкола, відвойовував територію аж до в’язкої блакиті неба, змушував Солю тонути в собі, але й прагнути повного занурення.
Коні несли їх далі, вглиб міста, минаючи церкви в коронах сліпучих куполів і сади, якими розкошував Київ.
– Подобається? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень і відчуттів.
Зрозуміла, що обличчя палає захватом, відповіла:
– Троянда – не надто, а місто гарне. Стара Геста називала його святим.
– Стара Геста непогано іронізує, як має настрій. Кажуть, у Києві є будинки, цегла яких почервоніла від сорому. Місто розпусти.
Помовчала і додала:
– А щодо троянди – це квітка королів.
Соля знизала плечима.
– Я чула, російські офіцери дарують троянди повіям. Оберемками.
– Дарують, – погодилась пані Вікторія, – але ж ніхто не називає королів чи їхні квіти святими.
Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усі боки, збайдужівши до того, яке враження справить на пані Вікторію. Жінка їй відверто не подобалась, було незатишно від самої думки, що ця трояндова королева буде її Наставницею.
Місто ж лукаво всміхалось вивісками магазинчиків і кав’ярень, посилало повітряні поцілунки сонячних зайців від скелець окулярів і моноклів перехожих, блимало вітринами і прикрасами, квітами і широкими усмішками військових, рум’янцем на щоках гімназистів і червоним носами двірників та службовців. Обіцяло Солі розваги. Дихало життям і красою, молодістю і легкістю, іронічно поєднуючи на вулицях в полі її зору квіткарок і черниць, поважних професорів і волоцюг, метких журналістів і роз- важливих сивочубих селян. До різномаїття запахів додався стійкий аромат спецій, а коли пані Вікторія відточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд із фаетоном, газету, Соля на повні груди вдихнула аромат паперу і друкарської фарби.
Фаетон зупинився біля будинку в затінку дерев, краєм ока відзначила адресу – Паньківська, 7. Слухняно узяла газету з рук пані, поки та, граційно спираючись на руку візника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на ніжному букетику квітів, що прикрашав капелюшок Наставниці.
– Вони не справжні, – почула саркастичне зауваження і здивувалась – ніжні пелюстки вигравали на сонці, наче живі.
– Дуже гарні, – врешті спромоглась на комплімент і побачила щиру усмішку пані, що була їй відповіддю.
Скромна вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».
Ніяких малюнків.
– Здивована? – запитала Наставниця.
– Я думала на всіх вивісках такого типу має бути жінка в сукні.
– Жінок у модних сукнях для вивісок магазинів у Києві раніше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так мені розповідали.
Соля пропустила повз вуха незнайомі прізвища.
– Інший учень художника малював турків з люльками для тютюнових магазинів.
– І це погано?
– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.
А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.
Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.
Шурхіт газети змусив її повернутись до господині дому. Поставила чашку, звівши очі на свіже обличчя Наставниці.
– Тут не так уже й тоскно, як ти собі навигадувала, – констатувала пані, – хоча колір шпалер можна було б і змінити, в цьому сезоні від нього віє нафталіном.
Пройшлась кімнатою, кинувши зім’яту газету на канапу.
– Гарні новини? – запитала Соля.
– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотіла спершу почути твою історію, – поглядом примусила вона Солю сісти рівно. – Твій Перехресник у Києві?
– Не зовсім.
– Тобто?
Дівчина витримала паузу, глибоко вдихнула.
– Я ще не зустріла його.
Морально Соля була готова до такої заяви ще коли сідала у фаетон поруч з цією холодною, по-осінньому красивою жінкою. Уявляла, як зміниться вираз її обличчя, розширяться у здивуванні зіниці. Можливо, вона навіть розсердиться. Урешті, має повне право на такі емоції. Наставницю не можна було зустріти до зустрічі з Перехресником.
А Соля зустріла. Мала нахабство заговорити до неї, приїхати в її дім, пити каву з такої витонченої філіжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слід гущі на дні. Темні залишки вкривали майже все денце і тонкою смужкою тягнулись до вінець. Білі плями у чашці дивились на Солю очима знайомих і незнайомих людей та чудовиськ. Чорні контури малювали числа і знаки, які їй не хотілось упізнавати. Вона давно кинула читати свою долю по каві у чашках. Повільно-уривчастий румбовий ритм відстукотіли каблучки пані Вікторії – вона підпливла до Солі. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч із кріслом.
– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазі чи то їх зустріч, чи то щось побачене в чашці.
– Я не вірю в погані знаки, – холодно відказала Соля.
Пані Вікторія усміхнулась:
– Знакам байдуже, віриш ти в них чи ні.
Після паузи додала:
– Отже, Соля. А повне ім’я?
– Соломія.
Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.
– Спатимеш у кімнаті нагорі. І не створюй шуму до дванадцятої ранку.
Кивнула. Пожалкувала, що кава скінчилась. Прослідкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Пані Вікторія на хвилину зупинилась біля шафи, узяла книгу і вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у кріслі, насолоджуватись післясмаком кави у роті.
Хлопчина з газетами зупинився на розі вулиць, зсунув картуз набік, підморгнув юній панянці в капелюшку, що порожевіла і сховалась за плечем поважної пані, певно матері. Пані взяла газету, кивнула візнику, той хвицьнув коня, що поніс вулицею бричку з пані та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогодні обрав це, відмітивши його зранку крапкою на карті міста. Далеченько від центра, але хто сказав, що Перехресник має тинятися центральними вулицями. Зітхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чітко, створити сяку-таку систему. Наглядач тільки розсміявся з Маркової ідеї систематизувати пошуки, відмічаючи пройдені Перехрестя на картах. Відсміявшись, пояснив:
– Немає ніякої гарантії, що Перехресник, якого ти не зустрів на вчорашньому Перехресті, не прийде на нього сьогодні.
Однак блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.
Ввечері сумно констатував, що воно себе не виправдало, як і сімдесят два попередніх. Позіхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течією чи проти. Проти течії – поганий знак, хоч він і не надто вірив у погані знаки.
ІІІ. Соловей імператора
Софія Київська сяяла банями, простір вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних і романтичних, по-філософськи спокійних і метушливих водночас. Пірнати в повітряні ванни київських просторих вулиць любив і двадцятисемирічний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом від Золотих воріт до Сінного базару, ковзав поглядом по куполу караїмської кенаси, іноді пив каву на першому поверсі «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вітала відвідувачів скульптурами фантастичних крилатих звірів.
– Грифони? – запитав якось один з його учнів.
– Я ознайомлюю вас із давньоримською літературою, юначе, ще й для того, аби привівши яснооку панну до кав’ярні, ви могли б упевнено пояснити їй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звіра.
Роздивлявся залізні граційні балкони під вантажем квітів, що хилили яскраві голови униз, ніби хотіли зірватися і впасти йому до ніг. З вересня почав викладати у другій гімназії, а потім – ще й в Архітектурному училищі, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак відмовити собі в цьому задоволенні не міг, особливо в теплі осінні вечори, як от сьогодні. Бадьоро крокував вулицею, збайдужівши до майже крилатих полів сірого плаща, що розлітались навсебіч, бо ж не надав собі клопоту застебнути його. Київ – не Златопілля, тут можна ходити в розстебнутому плащі, і вітри не залізуть тобі під шкіру. Златопілля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поїхати як провінційний учитель після закінчення університету – на кафедрі не залишився. Хіба міг уявити, що провінційне повітря виявиться настільки отруйним для того, хто так любив Київ. Скнів там три роки, перечитуючи Шевченкові «Три літа», розважався катанням на ковзанах взимку і весняними напівроманами з місцевими поціновувачками поезії. Перебувши літо, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Києві вмирати не доводилось, у Києві він жив кожним подихом вітру, кожним зблиском сонця у хвилях Дніпра.
Київське сонце цілувало скельця окулярів, коли він звернув на Стрілецьку і рушив далі, туди, де її перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв гроші у високого чоловіка в капелюсі, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубів і звів на Миколу пронизливо-блакитні очі. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потім втупився в силует за плечем хлопця і завмер. Проста темна сукня, дві довгі коси, блідий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсім не краса привернула його увагу. На обличчі дівчини, у широко розкритих очах застиг жах.
– Пане, прошу вибачити…
– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.
– Радий вас зустріти, – здивував реплікою хлопець.
– Я… мені, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрібноти.
– Не варто, – зупинив його хлопець, приєднавши до слів упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усілякі дурниці.
Микола здивовано поглянув на нього, потім роззирнувся в пошуках дівчини, з холодом між лопатками, згадавши вираз її обличчя. Дівчини не було.
– Радий вас зустріти, – повторив хлопець, – сподіваюсь, ми ще побачимось.
Микола зняв і знову повільно одяг окуляри.
– Я нічого не розумію. Однак… напевно, теж радий, – відповів він.
Хлопець широко усміхнувся, відступив на крок, кивнув Миколі, підхопив свій газетний оберемок міцніш і пішов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повітрі. Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся від самої згадки, рушив геть, забувши про намір прогулятися біля брами Заборовського.