Аліса в Задзеркаллі - Льюис Кэрролл 2 стр.

Аліса дивилася, як Білий Король поволі повзе решіткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:

– Божечки, та в такому темпі ви будете добиратися до стола не одну годину. З моєю допомогою буде куди швидше, хіба ні?

Проте Король не звернув на запитання жодної уваги: було цілком очевидно, що він не може ні чути, ні бачити її.

Тож Аліса підібрала його дуже обережно й перенесла значно повільніше, ніж Королеву, щоби ще і йому не забити памороки. Але, перш ніж поставити Короля на стіл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо він був геть виваляний у попелі.

Пізніше Аліса казала, що за все своє життя не бачила такої гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумів, що його тримає в повітрі невидима рука та ще й обтрушує. Він був надто вражений, щоб закричати, але його очі й рот розчахувалися дедалі ширше, ставали все круглішими та круглішими, поки Алісина рука не затрусилася від сміху так сильно, що дівчинка трохи не випустила Короля на підлогу.

– О! Будь ласочка, не робіть таких мін, дорогенький мій! – вигукнула вона, цілковито забувши, що Король не може її чути. – Ви так мене смішите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попіл залетить… ось тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стіл поруч із Королевою.

Король миттю повалився на спину і лежав зовсім нерухомо. Аліса трохи занепокоїлася тим, що вона наробила, і пішла по кімнаті, шукаючи, чи немає десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте їй не трапилося нічого, окрім каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнів і тепер розмовляє з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Аліса заледве розбирала, про що мова.

Король казав:

– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кінчиків моїх вусів!

На що Королева відповіла:

– Нема в тебе ніяких вусів.

– Жах цієї миті, – продовжував Король, – його я ніколи, НІКОЛИ не забуду!

– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собі нотатку на пам’ять.

Аліса з чималою цікавістю дивилася, як Король дістав із кишені велетенського записника і почав у ньому базграти. Несподівана витівка спала їй на думку, й вона затисла кінець олівця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, і стала писати замість нього.

Бідний Король виглядав геть спантеличеним і нещасним та якийсь час мовчки борюкався з олівцем. Проте Аліса була для нього засильною, і врешті бідолаха натужно видихнув:

– Люба! Я справді МАЮ обзавестися тоншим олівцем. З цим я зовсім неладен упоратися, він пише всілякі речі, яких я не мав на увазі…

– Які такі речі? – спитала Королева, зазираючи до записника (Аліса написала там: «БІЛИЙ ЛИЦАР[2] СПОВЗАЄ ПО КОЦЮБІ. ВІН ПОГАНО ТРИМАЄ РІВНОВАГУ»). – Але ж це не запис ТВОЇХ почуттів!

Біля Аліси на столі лежала книжка, і поки вона сиділа, поглядаючи на Білого Короля (адже вона все ще трохи хвилювалася за нього й тримала чорнило напоготові, щоб покропити бідаку, якщо той знов надумає зомліти), то перегортала сторінки, шукаючи місце, яке вона могла б прочитати: «Але тут усе якоюсь незнайомою мовою», – сказала дівчинка сама до себе.

Це було щось на такий зразок:

Якийсь час вона ламала над цим голову, та зрештою в неї зародилася блискуча ідея:

– О, та це ж Задзеркальна Книжка, ну звісно! Якщо я піднесу її до Дзеркала, слова стануть правильними.

І Аліса змогла прочитати ось такий вірш:

КАЗНАХТУН

– По-моєму, це доволі милий віршик, – сказала Аліса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозуміти! (Бачте, їй не хотілося зізнаватися, навіть самій собі, що вона зовсім нічого не може второпати.) Цей вірш ніби наповнив мою голову якимись думками… от тільки я не зовсім певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймні це очевидно…

«Ой-ой! – подумала Аліса, раптом підстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крізь Дзеркало, так і не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»

Вона миттю вискочила з кімнати і побігла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсім біг, а, як сказала Аліса сама до себе, її нововинайдений спосіб спускатися сходами швидко та просто. Вона тільки ледь торкалася перил кінчиками пальців та м’яко пливла вниз, навіть не зачіпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокій і вилетіла б у той самий спосіб геть крізь двері, якби не вхопилася за одвірок. Алісі вже почало трохи паморочитися в голові від цього плавання в повітрі, тож їй було навіть приємно відчути, що вона знову йде ногами по землі, як годиться.

Розділ II

Сад живих квітів

– Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Аліса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось і стежка, яка веде просто до нього… хоча ні, зовсім не веде… (це було сказано після того, як стежка протягом кількох ярдів декілька разів повернула під гострими кутами)… але здається, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моєму… ні, не приводить! Він приводить прямісінько назад до будинку! Що ж, спробую піти іншим шляхом.

Так вона і зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за іншим, але весь час знов опинялася біля будинку, як і раніше. Більше того, одного разу, повернувши за ріг дещо стрімкіше, ніж звичайно, вона просто налетіла на стіну, бо не встигла зупинитися.

– Навіть нічого не кажи, – сказала Аліса, дивлячись на будинок та вдаючи, що він із нею сперечається. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тоді б я знову пройшла крізь Дзеркало… до своєї старої кімнати… і кінець усім моїм пригодам!

Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирішивши рухатися просто вперед, поки не дістанеться пагорба. Кілька хвилин усе йшло добре, і Аліса вже проказала: «Цього разу я справді ЗРОБЛЮ це…», коли доріжка раптом перекрутилася і вся здригнулася (так Аліса змальовувала це пізніше), й за мить дівчинка вже заходила в двері будинку.

– О, який жах! – закричала вона. – Ще ніколи не бачила будинку, який би отак плутався під ногами! Ніколи!

Хай там як, а пагорб і досі стояв собі перед очима, тож робити було нічого, крім як почати все з початку. За цим разом вона дійшла до великої клумби з бордюром із маргариток та розлогим дубом посередині.

– О, Тигрова Лілеє, – сказала Аліса до однієї квітки, яка граційно погойдувалася од вітру, – як би мені ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!

– Ми можемо розмовляти, – відповіла Тигрова Лілея, – коли поруч є хтось, вартий розмови.

Аліса була така приголомшена, що десь із хвилину не могла говорити: в неї аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лілея просто гойдалася собі туди-сюди, Аліса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:

– І що, ВСІ квіти вміють розмовляти?

– Не гірше, ніж ТИ, – відказала Тигрова Лілея. – І значно гучніше.

– Нам не випадає озиватися першими, як бачиш, – сказала Троянда, – і мені вже було цікаво, коли ж ти нарешті заговориш! Я сказала до себе: «На її обличчі видніє ТРОХИ розуму, але не найрозумнішого!» Втім, ти правильного кольору, а це має велике значення.

– Мені плювати на колір, – пирхнула Тигрова Лілея. – От якби її пелюстки завивалися трохи більше, тоді б вона була нічого.

Алісі не подобалося, коли її критикують, тож вона почала ставити запитання:

– Вам часом не стає страшно, що вас посадили отут, де про вас нікому піклуватися?

– Он є дерево посередині, – сказала Троянда, – нащо б воно ще згодилося?

– Але що воно зможе зробити, якщо виникне якась небезпека?

– Ого, та воно може ще й як віддубасити! – заволала Маргаритка. – Тому ж воно й зветься дубом!

– А ти ЦЬОГО не знала? – закричала інша Маргаритка, і тут усі вони почали горлати водночас, аж повітря забриніло від їхніх тоненьких, вискливих голосочків.

– Ану тихо, ви всі! – гарикнула Тигрова Лілея, запально розгойдуючись із боку в бік та здригаючись від хвилювання. – Вони знають, що я не можу до них дістатися, – засапано видихнула вона, схиляючи свою тремтливу голівку до Аліси, – а то б не наважилися таке вчиняти!

– Не зважайте! – заспокоїла її Аліса, а тоді, схилившись до маргариток, які знову заходилися горлопанити, прошепотіла: – Якщо ви не припнете язики, я вас повисмикую!

На мить запала тиша, а кільа рожевих маргариток цілковито побіліли.

– Ось так їм! – сказала Тигрова Лілея. – Маргаритки – це найгірше. Щойно одна заговорить, усі інші миттю підпрягаються, і можна просто зав’янути, коли чуєш, як вони теревенять!

– Як же це можливо, що всі ви так чудово розмовляєте? – спитала Аліса, сподіваючись трохи підняти настрій Тигрової Лілеї компліментом. – Я бувала в багатьох садах, але жодна квітка в них не говорила.

– Поклади свою руку на землю й помацай, – порадила Тигрова Лілея. – Тоді ти все зрозумієш.

Аліса так і зробила.

– Вона дуже тверда, – сказала дівчинка, – але я не розумію, до чого тут це.

– В більшості садів, – пояснила Тигрова Лілея, – клумби розпушують, як перини, тож квіти весь час сплять.

Ця причина звучала переконливо, й Аліса була рада дізнатися про неї.

– Ніколи раніше над цим не думала! – сказала вона.

– На МОЮ думку, ти ніколи не думаєш ВЗАГАЛІ, – сказала Троянда доволі суворим тоном.

– В житті не бачила нікого, хто виглядав би дурнішим, – додала Фіалка, та так несподівано, що Аліса аж підскочила, бо ця квітка досі ще не вимовила ні слова.

– Притримай СВОГО язика, – закричала Тигрова Лілея. – Начебто ТИ взагалі хоч когось бачила! Засунеш свою голову під листя та хропеш і нічогісінько не знаєш, що в світі робиться, наче брунька недозріла!

– А в цьому саду є ще люди, окрім мене? – поцікавилася Аліса, вирішивши не зважати на останню репліку Троянди.

– Є ще одна квітка в цьому саду, яка може рухатися, отак, як ти, – сказала Троянда. – Цікаво, як ти це робиш… («Тобі постійно щось цікаво», – докинула Тигрова Лілея.) Але вона більш розлаписта, ніж ти.

– Вона схожа на мене? – нетерпляче запитала Аліса, бо їй сяйнула одна думка: «Десь у цьому саду є інша маленька дівчинка!»

– Ну, вона має таку ж недолугу форму, – сказала Троянда, – але вона темніша… і її пелюстки дещо коротші, мені здається.

– Її пелюстки прилягають щільно, майже як у Жоржини, – втрутилася Тигрова Лілея, – а не розкуйовджені абияк, як от у тебе.

– Але це не ТВОЯ провина, – доброзичливо додала Троянда, – просто ти, очевидно, починаєш в’янути… а в цьому випадку ніхто не може зарадити певній неохайності пелюсток.

Алісі така думка не дуже припала до вподоби, тож, аби змінити тему, дівчинка спитала:

– Вона коли-небудь сюди приходить?

– Припускаю, що ти її скоро побачиш, – сказала Троянда. – Вона така, з колючками.

– І де ж у неї колючки? – поцікавилася Аліса, трохи заінтригована.

– Де-де, довкола голови, ясна річ, – відказала Троянда. – Мені було дуже цікаво, чого це в ТЕБЕ таких немає. Я думала, це закономірність.

– Вона йде! – закричав Живокіст. – Я чув її кроки, туп-туп-туп, на жорствяній доріжці.

Аліса нетерпляче роззирнулася і побачила, що це була Чорна Королева.

– Вона добряче підросла! – зауважила дівчинка передусім.

Вона й справді виросла: коли Аліса вперше побачила її серед попелу, то Королева була всього три дюйми заввишки, а тепер ось – на півголови вища за саму Алісу!

– Це все від свіжого повітря, – сказал Троянда, – тут просто чудове повітря.

– Думаю, я піду їй назустріч, – сказала Аліса, бо хоч квіти й були доволі цікавими, та все ж було б просто розкішно поговорити зі справжньою Королевою.

– Навряд чи ти можеш це зробити, – промовила Троянда. – Я порадила б тобі піти в іншому напрямку.

Алісі це здалося нісенітницею, тож вона промовчала і попрямувала до Чорної Королеви. На її подив, Королева миттю зникла з очей, і дівчинка виявила, що знов заходить до будинку крізь двері.

Трохи сердита, вона відскочила назад, і після довгого виглядання Королеви (яку вона зрештою видивилася далеченько звідси) вирішила, що цього разу треба випробувати план із ходінням у зворотному напрямку.

Це спрацювало блискуче. Не минуло й хвилини, як вона опинилася ніс у ніс із Чорною Королевою, ще й просто біля того пагорба, до якого так довго намагалася дістатися.

– Звідки ти прийшла? – запитала Чорна Королева. – І куди прямуєш? Дивися вгору, говори ввічливо й не крути весь час пальцями.

Аліса взяла до уваги ці настанови й пояснила, наскільки змогла, що збилася зі свого шляху.

– Не знаю, що ти маєш на увазі під «СВОЇМ шляхом», – сказала Королева, – бо тут усі шляхи належать МЕНІ… Але чому ти взагалі сюди потрапила? – додала вона м’якшим тоном. – Зроби реверанс, поки думаєш, що сказати: це економить час.

Аліса трохи здивувалася, але надто благоговіла перед Королевою, щоб не повірити її словам. «Перевірю це, коли повернуся додому, – подумала вона собі, – наступного ж разу, як трохи спізнюватимуся на обід».

– Настав час відповідати, – сказала Королева, подивившись на годинника. – Відкривай рота ТРОХИ ширше, коли говориш, і завжди кажи «Ваша Величносте».

– Я просто хотіла побачити, який сад із себе, Ваша Величносте…

– Так, правильно, – похвалила Королева, потріпавши Алісу по голові, що тій геть не сподобалося, – хоча, якщо вже ти сказала «сад»… от Я бачила сади, у порівнянні з якими цей здасться дикою чащобою.

Аліса не наважилася сперечатися щодо цього, натомість продовжила:

– …і я думала піднятися на верхівку того пагорба…

– Якщо вже ти сказала «пагорб», – перервала Королева, – то Я могла би показати тобі пагорби, поглянувши на які ти б сказала, що оце – рівнина.

– Ні, я б не сказала, – промовила Аліса, звабившись нарешті на суперечку, – бо пагорб, знаєте, НІЯК НЕ МОЖЕ бути рівниною. Це був би нонсенс…

Королева похитала головою:

– Можеш називати це нонсенсом, якщо хочеш, але Я чула нонсенс, у порівнянні з яким цей був би логічним, наче словник!

Аліса знов зробила реверанс, бо з Королевиного тону їй здалося, що та ТРІШКИ образилася. Деякий час вони йшли в тиші, поки не вийшли на низенький пагорб.

Кілька хвилин Аліса стояла мовчки, озираючи краєвид – і прецікавий краєвид, треба сказати. Поперек місцини від краю до краю бігли маленькі струмочки, а земля між ними була розкреслена на квадрати низенькими зеленими живоплотами, що тяглися від струмка до струмка.

– Присягаюся, земля розділена, як величезна шахова дошка! – сказала врешті Аліса. – Тут би мали бути люди, які рухаються туди-сюди… І вони справді є! – втішено додала дівчинка, і серце її забилося швидше від захвату, коли вона продовжила: – Тут триває грандіозна гра в шахи… на цілий світ… якщо ЦЕ взагалі світ, зрештою. О, як це весело! Як би я ХОТІЛА бути однією з них! Я би погодилася навіть бути Пішаком, тільки б мені дозволили приєднатися… хоча, звісно, бути Королевою мені б СПОДОБАЛОСЯ більше.

З цими словами Аліса трохи знічено подивилася на справжню Королеву, але її співбесідниця тільки приязно посміхнулася та сказала:

– Це легко влаштувати. Ти можеш бути Пішаком Білої Королеви, якщо хочеш, бо Лілі ще занадто мала, щоб грати. Зараз ти починаєш із Другого Квадрата, а коли дійдеш до Восьмого – станеш Королевою…