І вона стала пригадувати всіх знайомих дітлахів свого віку, щоби пересвідчитися, чи не стала вона кимось із них.
– Я напевно не Ада, – міркувала Аліса, – бо в Ади волосся завивається такими довгими кучерями, а в мене взагалі ніяких кучерів нема. І ще я точно не Мабель, бо я ж знаю силу-силенну речей, а вона! О! Та вона нічогісінько не знає! І крім того ВОНА – це вона, а я – це я, і… О Господи, як же це все заплутано! Треба перевірити, чи знаю я все те, що знала раніше. Так-так, подивимося: чотири на п’ять буде дванадцять, чотири на шість буде тринадцять, чотири на сім буде… о Боже! Я так ніколи до двадцяти не дійду! Гаразд, таблиця множення – це дрібнички: треба спробувати географію. Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Ні, певна, ЦЕ неправильно! Мабуть, я таки перетворилася на Мабель! Зараз зосереджуся та прочитаю «Старанно крихітка бджола…»
І Аліса склала руки на колінках, наче збиралася відповідати урок, та почала декламувати вірша, проте голос її звучав якось хрипко й химерно, а слова були не зовсім такими, як зазвичай:
Старанно крихта-крокодилПлекає довгий хвіст:Вертіти ним на цілий НілНайкращий має хист.Як ревно кігті він гострить,Як вправно ікла тре,І кожна рибка радо вмитьДо нього в пащу пре.– Певна, що це зовсім не ті слова, – промовила нещасна Аліса, й очі її наповнилися слізьми, коли вона повела далі. – Мабуть, я все ж таки Мабель, і мені доведеться піти й жити в тій жалюгідній тісній халупі, а ще в мене зовсім не буде іграшок, і… Ох, доведеться вчити купу уроків! Ну ні, я вирішила: якщо вже я Мабель, то залишуся тут! І даремно всі вони будуть звішуватися сюди головою вниз та гукати: «Підіймайся знову до нас, дорогенька!» Я тільки погляну вгору та промовлю: «То хто я тепер? Спершу скажіть мені, і якщо я вподобаю бути цією людиною, то підіймуся, а як ні, то залишуся тут, поки не перетворюся на когось іще»… Але ж! – скрикнула Аліса й знову залилася слізьми. – Нехай би вони тільки звісилися сюди донизу головами! Я ТАК утомилася бути тут сама!
Сказавши це, Аліса глипнула на свої руки й здивовано відзначила, що, побиваючись уголос над своєю долею, натягнула на долоню крихітну кроликову рукавичку. «Як мені це вдалося? – подумала Аліса. – Напевно, я знову меншаю». Дівчинка підвелася й попростувала до столика, щоби порівняти з ним свій зріст, і виявила, що тепер, наскільки вона може прикинути, в ній приблизно два фути й вона стрімко продовжує стискатися. Невдовзі Аліса зрозуміла, що все це через віяло в її руці; вона похапцем кинула його, і саме вчасно, бо ще трохи – й щезла б узагалі.
– Ледве встигла! – сказала Аліса, неабияк нажахана такою раптовою зміною, а проте щаслива самим фактом, що вона й досі існує. – А тепер до саду!
І вона побігла до хвірточки – та марно! Маленькі дверцята були так само замкнені, а золотий ключик так само лежав на скляному столику. «І все жахливо, як ніколи, – подумало бідне дитя, – бо ж я ще ніколи в житті не була такою крихітною, ніколи в житті! І я вам скажу, це просто жахливо, отак!»
Щойно вона це промовила, як посковзнулась і за мить уже – хлюп! – опинилась аж по шию в солоній воді. Спершу на думку їй спало, що вона якимсь дивом шубовснула в море. «А значить, додому зможу повернутися залізницею», – сказала Аліса сама до себе. (Аліса одного разу побувала на морі й дійшла висновку, що, куди не подайся на англійському узбережжі, всюди побачиш кілька купальних кабінок, що їх на колесах возять пляжем[10], якихось малюків, що порпаються в піску дерев’яними лопатками, тоді рядочок котеджів, а за ними – залізничну станцію.) Та невдовзі вона виявила, що просто плюхнулася в озеро сліз, яке сама й наплакала, поки була дев’ять футів заввишки.
– Якби ж я рюмсала менше! – сказала Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках дороги на сухе. – Тепер мене покарано – я втоплюся у власних сльозах! Це буде дуже химерно, якщо чесно! А втім, сьогодні все химерно.
Одразу по цих словах Аліса почула, як щось плюскоче в озері неподалік, і попливла ближче, аби дізнатися, що там таке. Спершу вона подумала, що це морж або гіпопотам, але потім згадала, якою стала крихіткою, і невдовзі додивилася, що то всього лише мишка, яка послизнулася й упала в воду, достоту як вона сама.
«Так, чи не варто мені, – подумала Аліса, – заговорити до цієї мишки? Тут усе таке чудернацьке, що, думаю, вона може запросто вміти розмовляти; та хай воно як, спробувати не зашкодить». Отож Аліса заговорила:
– О люба Мише, чи не знаєте ви, як вибратися з цього озера? Я так утомилася плавати туди-сюди, о Мише! (Алісі здавалося, що саме так і треба говорити з мишею; ясна річ, вона ніколи не робила цього раніше, зате колись бачила в братовому підручнику з латини таке: є миша – немає миші – давати миші – бачити мишу – о мише!)
Миша подивилася на дівчатко начеб із цікавістю. Алісі навіть здалося, що тваринка підморгнула одним зі своїх крихітних оченят, проте нічого не сказала.
«Може, вона не розуміє англійської, – подумала Аліса. – Голову на відсіч даю, це французька миша, що прибула до нас разом з Вільгельмом Завойовником[11]». (Бо ж, при всіх своїх чудових знаннях з історії, Аліса не надто чітко уявляла, як давно відбувалися ті чи інші речі.) Отож вона озвалася знову:
– Où est ma chatte?[12] (Це була перша фраза з її підручника французької.)
Миша аж підскочила у воді й, здавалося, вся затрусилася від жаху.
– Ох, даруйте мені, – квапливо закричала Аліса, побоюючись, що образила почуття бідної тваринки. – Я зовсім забула, що ви не любите котів.
– Не люблю котів?!! – пронизливо й люто верескнула Миша. – А хіба ТИ любила б котів, якби опинилася на моєму місці?
– Ну, напевно, ні, – примирливо відказала Аліса. – Не треба так сердитися. Проте хотіла б я показати вам нашу кішку Діну: думаю, ви негайно захопилися б кішками, щойно її побачивши. Вона така гарнюня, така манюня, – неквапно плаваючи озерцем, продовжувала Аліса частково вже до самої себе. – А як вона премило муркоче біля вогню, вилизуючи лапки та вмиваючи мордочку… І пестити її – саме задоволення, така вона в нас м’якенька… А як вона вправно полює на мишей!.. Ох, вибачте мені, будь ласочка! – знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилася, й дівчинка ясно відчула, що та тепер уже справді образилася. – Ми не будемо про неї більше говорити, якщо вам це не до вподоби.
– Ми?!! – вискнула Миша, тремтячи аж до кінчика хвоста. – Ніби я стала б говорити на таку тему! Наш рід завжди НЕНАВИДІВ котів – цих бридких, ницих, похабних звірюг! Не хочу більше й чути про них!
– Я не буду, чесно! – сказала Аліса, поспішаючи змінити тему розмови. – Може, вам… може, ви… полюбляєте… е… полюбляєте собак?
Миша не відповіла, тож Аліса бадьоро повела далі:
– Поблизу нашого дому живе пречудовий собачка, якого я дуже хотіла б вам показати! Маленький жвавий тер’єр, такий, знаєте, з довжелезною, кучерявою брунатною шерсткою. І він приносить вам різні речі, які ви йому кидаєте, і ще сідає на задні лапки й просить їсти, і всякі інші штуки виробляє… я й половини згадати не можу… І знаєте, це собака фермера, й хазяїн каже, що від нього дуже багато користі, що він сотню фунтів[13] коштує! Він каже, песик усіх пацюків передушує і… О Господи! – розпачливо скрикнула Аліса. – Боюся, я знову її образила.
Адже Миша чимдуж гребла від неї подалі, шалено збурюючи воду в озері.
Тож Аліса сумирно гукнула їй услід:
– Мишко, дорогенька! Повертайтеся назад, і ми не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо ви їх так не любите!
Зачувши це, Миша розвернулася й потихеньку підпливла до Аліси; її мордочка була геть бліда (від гніву, подумалося Алісі). Тремким голосом вона промовила:
– Давай виберемося на берег, і я розкажу тобі свою історію; тоді ти зрозумієш, чого я ненавиджу котів та собак.
Вибиратися вже давно був час, бо озеро вщерть загромадилося птахами й тваринами, які в нього впали: тут були Качур і Додо[14], Лорі[15] та Орленя, й іще кілька кумедних тваринок. Аліса попливла попереду, й усе товариство попрямувало до берега.
Розділ третій
Партійні Перегони та правдива історія
На березі скупчилося воістину чудернацьке товариство: птахи із випацяним пір’ячком, тварини з прилиплим до боків хутром, і геть усі мокрі мов хлющ, злі та зніяковілі.
Найбільше всіх, ясна річ, турбувало, як би їм висохнути: щодо цього вчинили цілу нараду, й незабаром Аліса вже запросто теревенила з усіма, начеб знала їх усе своє життя. Вона встряла в доволі тривалу суперечку з Лорі, який під кінець зовсім спохмурнів і тільки й міг казати: «Мені видніше, бо я за тебе старший». Аліса з цим не погоджувалася, бо не знала, скільки ж Лорі років, а позаяк папуга навідруб відмовився оголосити свій вік, то на тому розмова й урвалася.
Зрештою Миша, яка, схоже, була тут не останньою особою, гукнула:
– Ану, сядьте всі долі й послухайте мене! Я вас швиденько зараз висушу.
Усі хутко посідали великим колом, у центрі якого опинилася Миша. Аліса уважно вп’ялася в неї поглядом, адже безпомильно відчувала, що підхопить тяжку застуду, якщо зараз швиденько не висохне.
– Гм, – гмикнула Миша з поважним виглядом, – то що, всі готові? Ось найсухіша річ, яку я знаю. Тиша, прошу тиші! «Вільям Завойовник, планам якого протегував папа, невдовзі підкорив англійців, що потребували лідерів і в останні часи чимало звикли до узурпацій та загарбників. Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський…»
– Кхе-кхе, – кашлянув Лорі, не в змозі приборкати лихоманкове тремтіння.
– Перепрошую? – суворо, але ґречно спитала насуплена Миша. – Ви щось сказали?
– Я не казав, – спішно відповів папуга.
– А мені здалося, що так, – промовила Миша. – Тож я продовжу… «Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський, висловили Вільяму свою підтримку, і навіть патріотично налаштований Стіганд, архієпископ Кентерберійський, схилився до того…»
– Схилився до ЧОГО? – спитав Качур.
– До ТОГО, – відказала Миша доволі роздратовано. – Сподіваюся, ви знаєте, що таке «те»?
– Я знаю, що таке «те», доволі добре, коли до нього схилюся, – сказав Качур. – Переважно я хилюся до черв’ячків і ще до жабенят. От і питання: а до чого схилився архієпископ?
Миша на запитання не зреагувала ніяк, натомість поквапом повела далі:
– «…схилився до того, щоб виїхати разом із Едгаром Ателінґом назустріч Вільямові та запропонувати йому корону. Правління Вільяма спершу було доволі поміркованим. Але зухвалість його воїнів-нормандців…» Ну, то як тобі тепер, дорогенька? – несподівано продовжила Миша, повернувшись до Аліси.
– Так само вогко, як і раніше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я від вашої оповідки хоч трохи підсохла.
– У світлі цього, – урочисто проголосив Додо підводячись, – пропоную оголосити засідання закритим для негайного застосування більш ефективних заходів…
– Говори англійською! – перервало його Орленя. – Я не розумію й половини тих довжелезних слів і до того ж не надто вірю, що ти й сам щось тямиш!
І Орленя запхало голову під крило, ховаючи посмішку, а дехто з птахів захихотів уголос.
– Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партійні Перегони.
– А що це – Партійні Перегони? – спитала Аліса (не те щоб їй справді так уже кортіло дізнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиїхось слів, але ніхто інший, здається, не збирався розтуляти рота).
– Ну, – сказав Додо, – це простіше показати, ніж пояснити.
(А якщо ви захочете якось і самі спробувати цю штуку зимової днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)
Спершу він намітив маршрут – таке собі коло («Насправді форма не має значення», – запевнив Додо), а тоді розташував усе товариство тут і там уздовж дистанції. Не було ніяких «На старт! Увага! Руш!», натомість кожен починав бігти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанції, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закінчиться. Проте після півгодинки біганини, коли всі вже майже повністю висохли, Додо несподівано вигукнув:
– Перегони закінчено!
Усі скупчилися довкола нього, відсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж переміг?» Щоб відповісти на це запитання, Додо був змушений поринути в тяжкі роздуми й довгенько стояв, притиснувши пальця до чола (в такій позі можна часто побачити Шекспіра на портретах), поки інші чекали, затамувавши подих. Перегодом Додо сказав:
– УСІ перемогли, й усі мають отримати призи.
– Але ж хто має нам ті призи вручити? – поцікавився цілий хор голосів.
– Ну, ясна річ, що ВОНА, – відповів Додо, тицяючи пальцем в Алісу.
Усі одразу ж з’юрмилися довкола неї, навперебій вигукуючи: «Призи! Призи!» Аліса зовсім розгубилася, розпачливо засунула руку в кишеню й витягла звідти коробку з цукатами (на щастя, солона вода не потрапила досередини), якими й почала нагороджувати бігунів. Цукатів виявилося рівно по одному на кожного.
– Але ж чекайте, вона сама теж має отримати нагороду, – зауважила Миша.
– Само собою, – розважливо погодився Додо й повернувся до Аліси. – Що ще завалялося в твоїх кишенях?
– Тільки наперсток, – невесело відповіла та.
– Давай-но його сюди, – скомандував Додо.
Усі знову скупчилися довкола Аліси, тоді як Додо урочисто вручив їй наперсток зі словами:
– Чи не зволите ви прийняти в дарунок цей елегантний наперсток?
На завершення цієї коротенької промови всі загукали Алісі привітання.
Дівчинці все це здалося зовсім безглуздим, але всі вони мали такий поважний вигляд, що засміятися Аліса не наважилася, а оскільки не знала, що сказати, то просто кивнула головою і взяла наперсток з усією врочистістю, на яку лишень спромоглася.
Наступною проблемою стало поїдання цукатів, позаяк великі птахи жалілися, що навіть не розкуштували свої, зате менші пташечки похлиналися, і їх доводилося ляскати по спинах. Та хоч би як там було, врешті все закінчилося й товариство знову розсілося колом і стало вмовляти Мишу розповісти їм щось іще.
– О, ви ж обіцяли мені розповісти свою надзвичайну історію, – згадала Аліса, – і пояснити, як так сталося, що ви ненавидите… К та С, – завершила вона майже пошепки, трохи побоюючись, чи не образилася Миша знову.
– У цій історії все ясно й правдиво, – бундючно відказала Миша. – Тут уже ніхто мене не впіймає, навіть софіст[16].
– Чого ж вас хтось тут ловитиме, – розгубившись, сказала Аліса і здивовано поглянула на Мишу, – тим більше за хвіст?
І поки Миша оповідала, Аліса не припиняла дивуватися її незрозумілим словам, тож уявлення про мишчину історію в неї склалося таке:
Злапав мишку Зуба —тий, що заскочив дохати, каже: «Ну жбо, негайно щоб булана суді! Я відмов неприймаю і тебе по —зиваю, бо ж сьо —годні не маю ярозваги собі».Каже миша двор —нязі: «Що ж за судце наразі: ні суд —ді, ні присяжних,все порожні сло —ва?» Злодійзнову до неї:«Буду сам ясуддею, ітакийтобі при —суд, що небудешжи —ва!»– Ти не слухаєш! – холодно проказала Миша до Аліси. – Про що це ти замислилася?
– О, я перепрошую, – присоромлено відповіла Аліса. – По-моєму, ви щойно дійшли до п’ятого закруту, чи не так?
– Не зли мене тут! – верескнула Миша, пронизливо й доволі розлючено.
– Вузли у вас тут? – стривожилася Аліса, щомиті готова допомогти. – О, дозвольте, я розплутаю!
– І не подумаю, – буркнула Миша, що встала й подріботіла геть. – Ти мене ображаєш цими своїми нісенітницями!
– Я не хотіла! – благально вигукнула нещасна Аліса. – Але ж ви така вразлива!
У відповідь Миша тільки фиркнула.
– Будь ласочка, поверніться й закінчіть вашу історію! – гукнула Аліса їй услід, і всі інші також загукали хором: «Будь ласка, поверніться! Закінчіть!», але Миша тільки роздратовано струснула головою і закрокувала швидше.
– Як шкода, що вона не захотіла лишитися, – зітхнув Лорі, коли Миша зникла з очей, а стара Рачиха скористалася нагодою сказати своїй доні:
– Ось, дорогенька, тобі добрий урок, як погано виходити з СЕБЕ!
– Прикуси язика, ма! – не надто ґречно відповіло Раченя. – На тебе навіть в устриці терпцю не стане!