Юлішка не очікувала запитання. Її очі миттю набухли вологою, як земляний грунт по весняному паводку. Опустила погляд додолу – засоромилася.
– Мій син у аварію потрапив на електровишці… Струмом його вдарило. Три роки там працював – з того часу, як школу закінчив, і нічого… А тут ось взяло і… вдарило… Лінію електропередач лагодив. Вісімдесят відсотків шкіри згоріло… – Юлішка не могла далі говорити – судома напнула горло і забрала мову.
Марцелі стало ніяково за нетактовність.
– Вибачте, Юлинко… Я не хотіла… Але я впевнена – у вас все буде добре. Ось побачите. Я це відчуваю – маю певні телепатичні здібності… Все. Бувайте… Ага. Ледь не забула… Не соромтеся попросити у пана Словачека завдаток і обов’язково купіть собі чеську телефонну карточку. Бо мені здається, своїми телефонними дзвінками пані Яндову ми вже замучили…
Глава 8
ПІЛЬГИ АВТОРИТЕТІВ
Чорний «мерседес» із затонованими непрозирними вікнами заїхав на територію державної митниці. Скло повільно опустилося, і виструнчений прикордонник на рампі відрапортував: «Маю честь!» Іван поблажливо всміхнувся – служивий родом із його села, і поштивіше вітав хіба що начальника митниці.
– Вільно, брате. – Підсміюючись дав команду і, висунувшись із вікна, поплескав його по плечі. – Ти вдома коли востаннє був?
– Та вже й не пам’ятаю, брате. – Ця служба зовсім замучила…
– Кидай ти оцю службу. У лісі цієї осені стільки грибів, що німці за кордон вагонами вивозять… Люди зносять до заготконтори, отримують від закупівельників двадцять п’ять рублів за кіло білих, і знову до лісу. Обдиралівка, звісно, але хоч зиму впроголодь не проживатимуть… А ти тут без толку бовванієш…
Клаповухий довірливий прикордонник, не збагнувши, що над ним кепкують, виправдовувався.
– Та я би залюбки… Але сезон закінчиться, а далі що? Палець смоктати?
– А далі до мене на роботу… вільнонайомним… Або… Зброєносцем, правда, Жорику? – Іван повернувся углиб салону, де, вольгітно розвалившись на прохолодній шкірі, ловили гав Жорик зі Славчиком.
– А я тоді що буду робити? – Ліниво потягнувся друзяка. – Ти хочеш крісло з-попід мене вибити?
Хлопці розреготалися.
– А ти на підвищення підеш, моїм замом будеш… Уяви собі, як це круто – замісник головного бандита району! – Іван аж причмокнув від задоволення – так відверто, хоч і жартома, оголошувати власний статус дозволяв собі мало хто. Позаду «мерседеса» почувся шурхіт коліс – підкотила ще одна автівка. Прикордонник блискавично змінив посмішку на регламентовану суворість і голосно перепитав:
– Отож, хлопці, запитую: «Щось заборонене везете? Гроші, зброя, наркотики? Як ні, то проїжджайте, не затримуйте чергу».
– Не соромно тобі таке запитувати? Хіба по нас не видно, що ми – люди інтелігентні? Зброю і наркотики бачили виключно по телевізору…
І знову регіт… Об’їхавши чергу додатковою смугою для VIP-осіб, Іван пригальмував машину біля непозірної пластикової будки і простягнув паспорти у роззявлене віконечко для митного контролю. За кілька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, і «вікно до Європи» люб’язно розчахнулося.
У кінці нейтральної зони також бовваніла рампа. Невидимий порух чарівної палички змусив її плавно піднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тільки двоюрідний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабінеті дантиста, шкіряному сидінні, здивовано коментував: «Ти і справді крутий, брате…»
На словацькому боці картина майже нічим не відрізнялася.
– Агой, камарате! – пухкенький, коротенький, але твердий і збитий, мов по дощі грибочок, словацький митник приязно тиснув Іванові руку. Їхні села знаходились зовсім поруч, тільки по різні боки кордону, тож почувалися також земляками.
– Агой, Мілоше, як ся маєш? – Іван полюбляв потрапляти на його зміну, бо ж від кругленького з дитячим обличчям словака віяло домашнім теплом. Колись їхні бабці й дідусі сусідували – село у село, і на свята ходили одне до одного в гості. По війні добра половина Мілошових тіток і вуйків раптово опинилася у різних світах.
– Добре, Йончі, дік…
– Коли заглянеш до нас у гості?
– Та вже хіба на В’яноце… – Митник «для годиться» перегорнув українські паспорти і відніс на комп’ютерну реєстрацію.
– Такого добрячиська рідко серед друтарів зустрінеш, – Іван тим часом вийняв з гаманця купюру і склав у декілька раз до мікроскопічного розміру.
Повернувшись до машини з паспортами, Мілош і не зчувся, як папірець опинився у його руці. Не встиг щось сказати, як Іван перебив:
– Бувай, Мілоше… До В’яноце не так вже й далеко… Не забудь купити своїм спиногризам дарчеків на свято…
Розгублений «пончик», забувши про чергу, затиснув у кулаку зім’ятий папірець у той час, як чорний, натертий до лиску «мерседес» покидав митний простір.
Від’їхавши на безпечну відстань, Іван пригальмував на узбіччі. Розщібнув пас безпеки і вийшов з машини. Кишеня його штанів ледь помітно відстовбурчувалась і, запхавши туди руку, напорпав небезпечну забавку. На превеликий братовий подив повертів її у руці і, не роздумовуючи, закинув у «бардачок». Німе запитання у переляканих Славчикових очах вимагало пояснення.
– А що, якби знайшли?!
– Не будь наївним, брате. Таких, як ми, не обшуковують… Обшуковують тих, що попід спідницю кілька пачок «Мальборо» ховають. Оце для них – справжня контрабанда… А це хіба контрабанда? Це так… Дитяча забавка.
Та Славчик не заспокоювався і очікував детальнішого пояснення.
– Це, припустимо, зрозуміло… Але навіщо нам ота забавка? Невже не можна інакше?
– Не дрейф, це нам – ні до чого… Один приятель у Празі просив роздобути. А я ось забув переховати… Сиджу в машині і думаю – що мені так поміж ногами тисне? Начебто й митники – не жіночої статі… А то, виявляється, звичайнісіньке залізо!!!