Уже пізніше Томас Лейл відкрив для себе усі кримські війни, депортацію татар, яку вчинив Сталін, хід Хрущова, повернення татар і перші проросійські заворушення на початку 90-х років. Двічі за усе життя його нога вже ступала на землю півострова. Двічі він милувався неповторними краєвидами, плавав у теплих водах Чорного моря, фліртував із засмаглими стрункими жінками українського півдня, слухав розповіді старих татар про життя у депортації. Двічі він видавав себе за англійця, який торгує зброєю, проникав на територію військово-морської бази РФ у Севастополі і добував інформацію, на пошуки якої посилав його Майкл С’юті.
Загалом Крим подобався Томасу. Звісно, він не був схожим на Маямі, Кі-Вест чи сонячну Каліфорнію. Але там, де було море, там була і душа Томаса Лейла. Таким уже народився той чоловік, котрий, як нам відомо, за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.
Перебування на півострові дало йому чітке розуміння, що Крим так і не став частиною України. Томас Лейл не відчував української ідентичності, не чув української мови, не розумів, чому Крим і досі український.
«Найслабкіше місце. Я б звідси і починав», – казав собі Томас Лейл, і до нього приходило чітке усвідомлення, що саме так і станеться у разі чергової перемоги Америки над Росією. Звісно ж, бій буде йти, як завжди, на чужій території.
Того вечора, коли Томас Лейл поставив останню крапку у своєму аналітичному документі, йому стало легше. Тепер він зрозумів, чому шеф відправив його до України. Тепер він знав, що попереду велика бійня і така ж велика брехня. Росія зробить усе, аби покарати Америку в Україні. За роки, що минули з першого Майдану, Кремль став сильнішим, впевнено просуваючи власні інтереси на пострадянському просторі. Москва купувала, залякувала, вбивала та чавила своїм брудним чоботом усі паростки свідомості, незалежності, бажання самостійницької політики, потреби власного самовираження. Москва не пробачала зрад. І саме на таку «зраду» зголосився український президент, котрого хитрі «радники» підбурювали до європейського майбутнього. Ті радники хотіли, аби колишній злочинець увійшов в історію. Москва ж бажала, аби він у неї вляпався, залишаючись проклятим і жадібним правителем олігархічної плутократії, яка розквітала на теренах вільної України.
Аналітична довідка агента ЦРУ Томаса Лейла,
надіслана ним заступнику директора ЦРУ Майклу С’юті
13 жовтня на телеканалі «Росія 1» у телепрограмі «Вести недели» вийшов сюжет журналіста Дмитра Кисельова щодо стану речей в Україні (другий за рахунком сюжет Кисельова антиукраїнської спрямованості з початку торгово-інформаційного тиску РФ на Україну[5]). Сюжет виконано на високому професійному рівні та має потужний емоційний підтекст.
За переглядом даного сюжету глядач повинен зробити наступні висновки:
– Президент Янукович розриває єдиний народ «україно-росіян»;
– Президент Янукович робить це, щоб і далі грабувати країну;
– Президенту Януковичу віддають накази в Європі;
– Президента Януковича не поважають в Європі. «В Європі Віктора Федоровича не ідеалізують: він потрібний тільки до моменту, поки не поставить підпис під Угодою про асоціацію»;
– Президент Янукович дуже боїться Юлію Тимошенко;
– Президент Янукович не тільки рве «єдиний народ», а сприяє ворогам цього народу – ісламським терористам;
– Президент Путін, незважаючи ні на що, дбає про Україну та українців, і тому сприяв наданню кредиту та здешевленню газу для України.
Аналіз змісту даного та попередніх сюжетів, а також заяв російських політиків дозволяє зробити наступний висновок:
Інформаційна політика РФ по відношенню до України трансформувалася від популяризації матеріальних, економічних переваг Єдиного економічного простору до акцентування культурної, історичної, релігійної єдності. Тобто можна говорити про зсув з економічного прагматизму у символічно-смислову сферу.
Ризик, який випливає зі зміни інформаційної політики РФ по відношенню до України:
– Існує висока ймовірність того, що в короткостроковій та довгостроковій перспективі можуть з’явитись чисельні заклики до Президента РФ В. Путіна зброєю захистити «єдиний народ» на територіях східних областей України та Криму. В цьому контексті зовсім по-іншому сприймається інформація про переоснащення Чорноморського флоту РФ та ймовірність повторення абхазько-осетинського сценарію.
Політичні ризики:
призначення Владислава Суркова (ідеолога партії «Єдина Росія») радником президента Російської Федерації з питань взаємовідносин з країнами СНД дозволяє зробити висновок, що його діяльність буде спрямована на дестабілізацію ситуації в Україні (зокрема, в АР Крим, східних і південних регіонах України, на Закарпатті та Буковині), на розхитування територіальної цілісності України:
а) шляхом розгортання потужної інформаційної війни проти України (у російських ЗМІ, при підтримці західних проросійських експертів /«міжнародних спекулянтів»/, за допомогою підконтрольних українських інформаційних корпорацій шляхом дезінформації, залякування, фальсифікації фактів і даних, нав’язування обговорення провокативних тем і апокаліптичних прогнозів – неминучого краху України, дефолту, перетворення у «периферію Європи» тощо; приїзду в Україну різного роду «експертів», журналістів, «радників» та ін.; індивідуальної «роботи» з українськими чиновниками, що передбачає шантаж, залякування, хабарі, погрози, але й пропозиції – спочатку Україні варто приєднатися до Митного союзу, а потім, координуючи зусилля, разом з Росією на «кращих умовах» рушити до Європейського союзу);
б) можливою підготовкою на території України провокацій (від мітингів сепаратистів, демонстрацій-протестів за участю політичних партій і «російських», «слов’янських» громадських організацій, «листів трудящих» на адресу керівництва держави, протестних акцій «православних» до терористичних актів, провокативних дій російського Чорноморського флоту та ін.), що вимагатиме від найвищих представників української влади у наступні два місяці постійної присутності на екранах телебачення, у ЗМІ з викладенням чіткої позиції України з того чи іншого питання і для спростування російських заяв, для своєчасного відгуку на виклики Кремля.
У разі непідписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС:
а) ситуація в Україні буде дестабілізована, і її утримання під контролем, можливо, вимагатиме від влади силових дій. У свою чергу застосування сили проти громадян може впливати на зростання ймовірності виникнення революційних заворушень;
б) у країні відбуватимуться деструктивні зміни, що віддалятимуть її від здобутків європейської цивілізації;
в) зросте антирейтинг президента, а його шанси на «мирне» переобрання у 2015 р. будуть мінімізовані (за результатами соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 30 вересня – 8 жовтня 2013 р., 65,4 % українців ставляться до В. Януковича «в основному негативно» чи «повністю негативно»);
г) дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні буде використано на власну користь як Росією, так і США.
Майкл С’юті прочитав цей документ, зробив одну лишень правку, роздрукував його і пішов до директора ЦРУ, аби отримати від керівництва те, чого він так бажав.
Коли документ ліг на стіл директора ЦРУ, останній пункт аналітики Лейла під редакцією С’юті звучав так:
г) «дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні неодмінно буде використано на власну користь Росією».
1995 рік
У двадцять п’ять років Томас Лейл стає вбивцею.
Це відбувається в Сараєві – місті, де завжди починалися війни.
У той день Лейл стоїть на горі Требевич. Він дивиться у бінокль і бачить людей, будинки, вулиці, машини. Він бачить усе те, що згодом буде знищене потужною авіацією його країни.
Поряд з Лейлом стоять троє. Один з них Майкл С’юті, який відповідає за підготовку операції «Обдумана сила»[6]. С’юті давно вже займається Югославією. Ще з часів Рейґана. Він знає, яке значення мають Балкани для його батьківщини. Він розуміє, що саме тут і розгортається нова геополітична війна. І ця війна має бути переможною. Після краху СРСР світ зобов’язаний жити згідно з канонами Pax Americana[7]. Все інше не має жодного значення ані для С’юті, ні для організації, яку він представляє.
Томас відводить бінокля і пригадує ту дивну зустріч два роки тому, яка назавжди змінила його життя.
Нью-Йорк.
Мангеттен.
Бродвей.
Бар при готелі.
Травень.
Ніч.
Його чавить духота й алкоголь. Він давиться сльозами і заливає в себе чергову порцію віскі. Йому зле, і він занадто слабкий, аби зачавити в собі почуття, зламати власну немічність, узяти себе в залізний кулак й розпочати шлях чоловіка. Томас все це прекрасно усвідомлює і лютує. Але не на себе. Лють його поширюється на увесь світ. Він опускає голову на стіл і заплющує очі. Він не помічає, як навпроти нього сідає чоловік і робить знак офіціанту, аби той підійшов.
За декілька хвилин перед чоловіком стоїть кава і лежить рахунок Лейла. Чоловік сплачує рахунок і дає зрозуміти офіціанту, що решту із сотні доларів той може залишити собі. Тим часом Томас Лейл перебуває у стані дивної абстракції. Здається, що він назавжди відірвався від реальності. Його свідомість знаходиться далеко від Нью-Йорку, там, де нема цинічних людей, а є тільки він – ніким не зрозумілий молодий геній.
– Годі! Вставай, хлопче! Будемо їхати звідси, – несподівано гарчить на нього незнайомець і дає йому добрячого стусана.
Сараєво ще не знає, що за добу відбудеться жахливий теракт, а ще через дві доби сили НАТО почнуть авіаційні удари й артилерійські обстріли. Про це знають Майкл С’юті і Томас Лейл. Вони знають, хто стрілятиме з міномета, куди стрілятиме і коли це станеться. Вони стоять на горі і дивляться на місто. Вони розуміють, що у війні не існує моралі. Там є лишень одна перемога.
Томас приходить до тями і не розуміє, що трапилось.
– Руки геть від мене! – кричить він і отримує ще одного стусана. Потому Майкл С’юті бере його під руки і тягне на вихід. Так відбувається їхнє знайомство. Їхня перша зустріч.
Лейл думає про сербів. В чому їх провина? Лише в тому, що вони були найбільшою етнічною групою, на якій і трималася Югославія.
– Нічого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертається до нього Майкл С’юті і наказує повертатися назад до міста.
С’юті йде першим. Томас за ним.
На виході з бару їх чекає авто. Бродвей сипле у темну ніч яскравими кольорами реклам. Томас намагається чинити опір, але успіх зраджує його. С’юті вправно робить свою справу і впевнено тримає п’яне тіло свого нового учня. Правда, той учень ще не знає, до якої школи його узяли.
– Журналісти готові? – питає Майкл С’юті, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараєва.
– Усі як один. І журналісти, і політики, і громадські балакуни, – відповідає Томас Лейл.
– До речі, завтра своєрідна річниця. Вісімдесят один рік і два місяці, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послідовники, – каже С’юті і починає сміятися.
Томасу байдуже на той сміх. Він цілком нормально ставиться до того, що його шеф трішки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стільки війн та державних переворотів, організатором і учасником яких був Майкл С’юті.
В авто Томас намагається розгледіти обличчя незнайомця. Воно розмите, і Лейл напружується, аби зрозуміти, що відбувається. Голова трішки ясніє і перше, що він бачить перед собою, це прямий ніс та прищурені темні очі. Лоб незнайомця ріжуть глибокі зморшки. У нього коротке сиве волосся і широкі плечі. На вигляд незнайомцю десь під п’ятдесят років.
– Це викрадення? – питає його Томас Лейл і розуміє, що йому дуже кортить пити.
Вони в’їжджають у Сараєво, яке тримають в облозі серби на чолі з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8]. Пройдуть роки, і ці двоє постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноциді та злочинах проти людяності. Але того дня про це ще ніхто не знає.
Уже позаду злочини в Сребреніце, захоплення заручників, які працювали в ООН, блокада Сараєва, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шістдесяти восьми осіб. Понад двісті людей тоді отримали поранення.
– На жаль, Томасе, ціна перемоги у кожній війні – це якомога більше смертей. Тільки так ми перемагаємо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше і не думаю про наслідки. Перед Богом будемо стояти усі як один, і щось мені підказує, що він нас навіть не прийме, а одразу відправить до Люцифера, – говорить С’юті, коли їхнє авто зупиняється біля старого будинку в самому центрі Сараєва.
– Ти не вартуєш навіть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуєш. Але я виправлю це. І якщо ти відповідально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великі гроші. Дуже великі гроші, – каже С’юті Лейлу.
– Хто ви, містере? – питає Томас, і його розум стає ще яснішим.
– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти ніколи не знав, – відповідає Майкл С’юті, і Томас Лейл хапає його за горло.
– Чому знову Маркале? – питає Лейл.
– Чому б і ні? Місце людяне. Ідеальне місце. Одного боюся, Томасе, – каже Майкл С’юті, і Лейл чує невластиві його шефу нотки людяності.
– Що саме?
С’юті сідає за стіл, перед ним карта Сараєва і кілька газет, він щось довго вишукує на карті або ж просто імітує пошуки, мовчання затягується на декілька хвилин, а потім він каже:
– Щоб ці придурки не зіпсували операцію. Хто ж їх знає, мусульман.
Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’юті б’є Лейла по вухах, і мільйони зірок затьмарюють його п’яну свідомість.
– Ніколи більше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зігріти, а може і спалити, – каже Майкл С’юті.
– Хто ви в біса такий? – питає Томас Лейл, і страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого організму.
Сараєво живе в блокаді сербської армії. Щодня працює артилерія та снайпери. Щодня гинуть старі, жінки, діти. С’юті та Лейл користуються прикриттям місії ООН. Під носом сербів вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбіцій.
– Мусульмани чи християни, не має значення, – відповідає Томас. – Усі вони покидьки. Нам своє робити.
«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думає С’юті, і десь поруч з їхнім будинком лунає вибух чергового снаряда.
Вони їдуть вулицями нічного Нью-Йорку. Томас ніяк не може зрозуміти, в яку халепу він вляпався цього разу. У незнайомці живе впевненість. У кожному його слові, кожному русі та клята впевненість! Він розглядає Лейла і не квапиться продовжувати діалог. Майкл С’юті вичікує. Чергове питання має задати Томас. І, врешті-решт, він це робить.
– Що вам потрібно від мене? – приречено питає Лейл, і на вустах С’юті народжується задоволена по-смішка.
– Твій розум і твоє бажання служити своїй країні, – відповідає агент ЦРУ новому підопічному.
– На них точно не вийдуть? – питає С’юті, коли за вікном лунає чергова серія пострілів.
– На мертвих можна вийти, але ось запитати їх нема про що. Мертві завжди вперто демонструють схильність мовчати.
– Коли це ти став таким циніком, Томасе?
– Того ранку, як протверезів остаточно і зрозумів, що ви не випадково трапилися у моєму молодому житті.