– Говори! – кричить він Хасану і виливає йому на голову пляшку води.
Терорист та член Аль-Каїди, а саме таким і є Хасан Гул, приходить до тями. Він готовий говорити, а там будь що буде. Він розуміє, що смерті йому не оминути. Як не від рук цього клятого американця, так від рук його братів мусульман.
«З тобою покінчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо іншого виходу в тебе наразі не існує. Ти просто не витримаєш тортур», – подумки звертається до самого себе Хасан Гул і починає говорити.
– Він з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед є довіреною особою Халіда Шейха Мохаммеда і Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де він. А потім він знову з’явився, наче нікуди і не зникав. Ніхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усі ми зрозуміли, що він зникав не просто так.
«Абу Ахмед був з цим покидьком. Він знає, де бен Ладен. Відслідковуючи кур’єра, ми вийдемо і на ворога», – каже собі Томас Лейл і йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинці з його фізичним та духовним болем.
Потім починається скандал з секретними в’язницями ЦРУ і Лейл ледве не втрапляє в халепу, коли у Вашингтоні лунають заклики покарати агентів розвідки, які були причетні до тортур. Той скандал вдається зам’яти і Лейл повністю концентрується на особі Абу Ахмеда аль-Кувейті.
Згодом американець дізнається справжнє ім’я терориста. Під цим псевдо ховається Ібрагім Саїд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долині Сват у Пакистані. Після народження двох синів батьки Ахмеда їдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слідувати прикладу своїх батьків, цікавляться ісламським фундаменталізмом, стають частиною Талібану, повертаються до долини Сват і починають працювати на бен Ладена. Ібрагім Саїд Ахмед користується довірою керівників Аль-Каїди і йому доручають доволі відповідальні та таємні завдання. Вперше його помічають у 2001 році в Тора-Бора.
Томас Лейл йде слідом за ним довгих шість років. Обмаль інформації, полювання в умовах суцільної невизначеності, нерви та емоції керівництва, відсутність дороговказів – так він і живе, вишукуючи по світу ворога номер один своєї батьківщини.
І ось у 2010 році йому усміхається фортуна. ЦРУ перехоплює розмову іншого члена Аль-Каїди і виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейті. Томас Лейл очолює групу, яка розпочинає пошуки терориста і у серпні того ж року виходить на нього. Тепер американці слідкують за аль-Кувейті і вдень, і вночі.
За декілька місяців ЦРУ розуміє, що бен Ладен переховується у Пакистані, в місті під назвою Абботтабад, що знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів від Ісламабаду.
Абу Ахмед виводить американців на будинок, де переховується бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усі під’їзди до будинки під наглядом охорони, тераса на верхньому поверсі ховається за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вілла, за своїми масштабами дуже вирізнявся на фоні сусідніх будинків.
ЦРУ починає спостереження за будинком і доходить висновку, що окрім самого аль-Кувейті та його брата там живе ще третя сім’я. Вартість будинку складає приблизно один мільйон доларів, проте аналіз фінансової історії братів, які мешкають там, не дає жодної підстави говорити про наявність відповідних коштів для будівництва такої вілли.
Окрім цього, декілька факторів насторожують американців. У будинку немає ані телефонного зв’язку, ані інтернету, а сміття спалюється на подвір’ї.
– Він там, – говорить Томас Лейл Майклу С’юті після чергового відрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейті. Жодних сумнівів. Ми мусимо взяти його саме там або ніде.
– Кому він потрібний живим? – риторичним питанням відповідає С’юті. – Ми ліквідуємо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’є ворога номер один нашої держави.
1 травня 2011 року за півгодини до півночі з авіабази, що в афганському Джелалабаді, у напрямку кордону з Пакистаном у небо піднімаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бійці спецназу групи «Team 6», серед яких і агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилітають слідом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордоні, на території Афганістану, інші два приземляються у безлюдній долині у Пакистані, очікуючи на команду. Спеціальний літак Prowler з авіаносця Carl Vinson проектує хибні мішені і глушить пакистанські радари.
За операцією спостерігає уся верхівка влади США. Барак Обама, Гілларі Клінтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять і не можуть повірити, що ось прямо на їхніх очах має закінчитися багаторічна історія пошуку Усами бен Ладена.
Операція триває недовго. Все йде не так, як про те повідомляє офіційна влада. Один з гвинтокрилів падає, і бійцям спецназу доводиться імітувати та діяти максимально швидко.
Бен Ладена вбивають двома пострілами. Одна куля пробиває груди, інша потрапляє у голову. Смерть терориста номер один наступає через півтори хвилини, що промайнуть від висадки американців на території будинку, коли він робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своєю третьою дружиною. Від американських куль гине також син бен Ладена Халід, аль-Кувейті, його брат і дружина, яку терористи використовують як живий щит.
Далі ліквідатори бен Ладена підірвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усі папери та носії даних, які знайдуть у будинку, заберуть з собою тіло ворога США номер один і на одному гвинтокрилі відлетять у напрямку Джелалабаду.
Операція з ліквідації Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.
Ніхто не дізнається прізвищ учасників операції, яких Барак Обама назве «героями без імен».
Тіло бен Ладена поховають у Аравійському морі, аби уникнути масового паломництва ісламських фундаменталістів і фанатиків до могили керівника Аль-Каїди.
– Сьогодні я можу повідомити народу Америки і всьому світу: США провели операцію, в ході якої був убитий Усама бен Ладен, лідер Аль-Каїди, терорист, відповідальний за загибель тисяч невинних чоловіків, жінок і дітей… правосуддя здійснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американської нації.
– Правосуддя здійснилося, – скаже і собі Томас Лейл, повертаючись до Вашинґтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’юті, висока державна нагорода, фінансовий гонорар, декілька днів перепочинку та нові завдання у тих куточках світу, від яких завжди тхне смородом безчинства і ні з чим незрівнянним запахом смерті.
2014 рік
О восьмій годині ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будівлі Головпоштамту. Все, що йому було потрібно знати, він вже знав. На той день влада в Україні об’явила перемир’я. Але Майдан втомився від тієї влади. Майдан вирішив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумів, що права на програш він вже просто не має.
Минуть роки, і так ніхто й не скаже напевне, хто ж тоді прийняв таке рішення. Проте були люди, які знали правду. Але кому потрібна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих ідеалістів та романтиків, цих бідолашних правдолюбців, стелилася дорога до влади зовсім інших персонажів трагічної історії нової України?
Був похмурий холодний ранок. Чорний дим підіймався над українським Майданом Незалежності. У будівлі Консерваторії засіли стрільці. Були вони і на барикадах. Але у наступ ішли ті, на чиїх головах були каски будівельників, а в руках – дерев’яні щити.
«Стріляй по “Беркуту”. Потрібна провокація. Потім можеш вистрілити у декількох майданівців. Але так, щоби куля летіли їм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутської, стріляй», – казав йому телефоном Майкл С’юті, і Томас Лейл розумів, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рішення ухвалено на найвищому рівні, і не йому, сірому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.
Він лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтівка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якої долала відстань у 1500 метрів і досягала своєї цілі. Це була російська гвинтівка нового покоління, яку почали виробляти у Москві на базі державної компанії «Промтехнології».
У приціл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих українців, розуміючи, що комусь із них вже ніколи не побачити завтрашнього дня.
Ось він узяв на приціл русяву дівчину. На вигляд їй не більше двадцяти років. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний ніс, червоні від диму та, ймовірно, безсонної ночі очі, вона ще не знає, що очікує її попереду, яким буде кінець усієї її революції, її першої революції, адже під час подій 2004 року вона ходила у четвертий клас провінційної, занедбаної школи в одному із забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточків Заходу України.
Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловіка, що стояв на перетині Хрещатику та Інститутської і дивився вгору, саме туди, де біля Жовтневого палацу зачаївся його ворог.
Чоловік той мав гарні чорні вуса, його лоб прорізали зморшки, а у погляді виднілася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловік ще не знав, як воно буде далі. Він дуже втомився за ті три місяці, що жив на Майдані. Вдома він покинув усе – сім’ю, роботу, звичний спокій монотонного, безпросвітного життя. На Майдані ж він наче народився вдруге. Чоловік зрозумів, що він здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, аніж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рік поспіль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвітів. Чоловік готовий битися, битися за своє майбутнє, за життя і справедливість для своїх дітей, за гідну роботу і чесні суди. Так само він був готовий і померти. І він помре близько одинадцятої години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бігтиме разом зі своїми побратимами.
Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиї долі навіки вкарбуються в нову українську трагедію, стануть фундаментом нової історичної пам’яті, на основі якої народжуватиметься нова українська нація.
Він лежав і не думав про це. Він концентрувався лише на своїй цілі, на виконанні поставленого перед ним завдання, на реалізації плану, що йшов до нього крізь закритий канал зв’язку з його батьківщиною.
І Томас зробив перший постріл. Потім ще один, і ще, і ще. На землю впало два правоохоронці. Після він стрельнув в українця, що ховався за деревом на Інститутській, далі – поцілив ще одного беркутівця і тут зрозумів, що стріляє не він один. Томас Лейл відчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свій оптичний приціл на дах готелю «Україна», побачив снайпера, який розглядав його у приціл. І тут Томас зрозумів, що їхні очі зустрілися. І ні він, ні той інший снайпер не вистрілили одне в одного. Вони дивилися у свої приціли, незнайомець посміхнувся, розвернувся і продовжив стріляти. Як по правоохоронцях, так і по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за півгодини їхав до аеропорту, аби по обіді приземлитися у Лондоні, звідки інший літак доставить його до серця всесвіту – Нью-Йорка.
Завдання було виконане.
Україна вступала у хаос боротьби політиків Майдану один з одним.
Україна ще не знала, чого вартуватиме їй втеча Януковича та підтримка Заходу. Але про це знали у Москві та Вашинґтоні.
Що ж, врешті-решт, ті два міста завжди вирішували свої питання на чужих територіях, бо шакали керували ними. Злі, цинічні й амбітні шакали, у яких не вистачало сміливості битися з ворогом на своїй власній землі, які не знали жалю до слабших, не вірили у справедливість, зневажали національні держави, що були меншими за них, гнали на забій сотні і тисячі людей, аби досягти своєї мети.
Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грізну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все інше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох імперій, двох протилежних ідеологій, двох несумісних укладів життя, двох антагоністичних філософій, які усвідомлювали, що для них обох цей світ занадто тісний. І кожна з тих двох держав хотіла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи іншим західну демократію і східну автократію, православну релігію і протестантську свідомість вільного світу. І якщо у Росії була виключна сила ядерної зброї й бездушної армії, то Америка могла запропонувати дещо інше. Америка могла виграти ту битву кока-колою і айфоном, своєю одвічною американською мрією, згідно з якою будь-хто має право на щастя, багатство та свободу.
Свободу, яку в усі часи перекреслювала міщанська Москва.
Росіянин
2014 рік
Олег Шевцов дивився у приціл своєї гвинтівки і ніяк не міг зрозуміти, хто ж той снайпер, що засів на даху Головпоштамту.
Пізніше, коли все вже сталося і ні в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю між очі тому незнайомцю.
«Біс із ним. Потім розберемося», – сказав собі Шевцов і продовжив свою справу.
В ту холодну українську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рік. Майже дев’ять з них він належав до організації, якої боялася уся Росія. Шевцов був класичним продуктом путінської епохи, що зневажав лібералів, забивав до смерті кийками представників сексуальних меншин, палив машини нахабних журналістів і з лю- тою ненавистю бив їх, прикутих кайданками до столів і стільців, під час допитів, а одного разу, перебуваючи у стані тяжкого алкогольного сп’яніння, вночі прийшов на Новодівиче кладовище та обісцяв могилу Бориса Єльцина.
Шевцов не вірив у демократію. Зо три року тому він почав читати книжки і зрозумів, що демократія – політика слабких, нездатна сформувати ані сильну націю, ані могутню державу.
Олег Шевцов був тим, хто поважав тільки силу, хто розумів, що Росія зобов’язана бути сильною, адже сила російська – основа з основ її національної безпеки та величі, майбутнє усіх її перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тієї сили, бо керувався він тільки одним – переможців не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умів.
Чистокровний росіянин, неодружений, сирота, що провів усе своє дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку він знав, що таке життя. Змалку його теорія будувалася на тому, що життя – це суцільний біль, суцільна мряка випадковостей та несправедливих вчинків, брехня й жорстокість. А ще Олег розумів, що в житті усе дається тільки тому, хто заявляє своє право на щось більше, аніж зарплатню та путівку на море, хто знає, чого хоче і підкріплює власні бажання конкретними діями. Так він і жив. Так і робив, аби врешті-решт стати частиною структури, яку увесь світ знав за абревіатурою ФСБ.
У двадцять дев’ять років він отримав звання майора і приналежність до секретного підрозділу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбільш інтимного характеру, про які не можна розповідати навіть на смертному одрі.
Проте, дивна річ, маючи змогу отримати матеріальні блага, Олег Шевцов сповідував доволі аскетичний спосіб життя. Двокімнатна квартира, правда, у новому будинку, ні дружини, ні коханок, ні подруг. Друзів він теж не мав. Замість авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декількох випадків за багато років), не палив, займався бігом та східними єдиноборствами. І виконував завдання, які йому давали на Луб’янській площі.
У той день, перебуваючи на даху готелю «Україна», Олег Шевцов убив чотирьох співробітників підрозділу «Беркут» та шістьох учасників української Революції гідності. Останнього з них, молодого і талановитого хлопця з Львівщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому він заховав свою гвинтівку у футляр, викликав помічника, і разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.