Всю ніч Лінгард розмовляв із Гассімом. Зорі над їхніми головами сунули зі сходу на захід, немовби величезна річка діамантів. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаївши дух. Один раз вона навіть заплескала в долоні: вже розвиднялося.
– Тебе зустрінуть наче батька в цій країні, – сказав Гассім.
Важка роса вкрила приладдя, й мокрі вітрила чорніли на блакиті неба.
– Ти будеш батьком, що дає нам добру раду…
– Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само – і не більше, – сказав Лінгард. – Візьми свій перстень.
– Чого ти зневажаєш мій дарунок? – спитав Гассім, сумно всміхаючись.
– Візьми його, – сказав Лінгард. – Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Він глянув на блідий світанок. – Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.
Гассім узяв перстень і схилив голову.
– Нам час рушати, – мовив Лінгард.
Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.
– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.
Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».
Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.
Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев’яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!
– Ось і прохід, – сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце. – Він такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, і є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.
Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.
Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.
V
Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, відпочивали після скаженої гри, хтось спитав:
– Що трапилось останнім часом із нашим королем Томом?
– Том навчився тримати язик за зубами або замислює щось дуже хитре, – одмовив другий.
Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловік, німець за походженням, що був агентом голландської посудної фірми «Сфінкс».
– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, він бошевільний, як заєць напрофесні. Дри місяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А він: «Гет свідси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хіба ж гофорять так за спраф? А я хотів продайг йому найкращі посуд…»
– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив німця перекупник перлів, що приїхав у протоку за припасами. – Адже по всій Новій Гвінеї не зосталося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.
Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.
– Бо ви голландський шпигун, – сказав він раптом суворим тоном.
Агент фірми «Сфінкс» люто зірвався з місця.
– Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх. – Снаєте мене, – запинаючись, лопотів він вогкими губами. – П’ять років… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!
Двері грюкнули.
– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навішаєте йому риби?[43]
– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один із картярів. – Вам здавати, Тренч.
– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю… – Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивіться… ви набиваєте і – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрізь, як решето… Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові… як ви там його звете? Де б мені його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Однак я його, сер, колись таки знайду.
Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».
Коли Лінгард повернувся з Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найнеможливіші проєкти з пів десятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть із найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.
Два роки бриг був у мандрах. Йому, як і Лінгардові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку – самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як ішов він то на захід, то на схід, як мчав із нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.
– Ось він. Прибув цієї ночі, – шепотіли навкруги.
Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на нього; він кивав головою і дибав далі.
– Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? – гукав хтось.
Лінгард хитав головою і зникав.
Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з’являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий і зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.
Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів, – цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.
Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:
– Так, сер! Мексиканські воєнні гвинтівки… гарні, як нові… по шість у ящику… Мої люди в Балтиморі… Сто двадцять патронів на кожну… бачте, саме відповідає вашим вимогам. Працюють, як музичні інструменти… Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт… Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять відсотків… І то з моєї власної кишені…
Так ішов час, і нічого не траплялося, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлися, мовляв, то «його справи». Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.
Лінгард ніде не почувався так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до «Берега Притулку». Там він почувався зовсім інакше, бо керувався тільки своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав від них.
Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже зрідка звертались один до одного. Якогось вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилося, хіба що тіні хмар у височині. Лінгард скинув бриль і вдихнув тепле повітря.
Раптом Йоргенсон обережно промовив:
– Новий раджа Тулла курить опіум і часом із ним небезпечно й говорити. Дехто зі значних людей у Ваджо незадоволені.
– Чудово! Добре! – захоплено прошепотів Лінгард. – Як же ви довідались про це? – поцікавився він.
Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів[44], що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.
– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.
Він трохи помовчав.
– Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?
– До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.
Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.
– Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.
– Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.
– Киньте!
– Ніколи нічого не кидав за все своє життя.
– Киньте!
– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.
Помовчали.
– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.
Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.
– Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.
– Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?
– Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?
– Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.
– Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…
– Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…
– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі, хай їй чорт, тій справі – киньте її!
– Слухайте-но, – мовив Лінгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей від смерті – сам береш участь у їхньому житті. Я такої думки.
Йоргенсон похитав головою.
– Дурниці! – вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: – А де ви їх зоставили?
– У Белараба, – шепнув Лінгард. – Ви, здається, знали його колись.
– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту «Дикої Троянди», ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав… – він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув. – Беларабів батько втік зі мною, – знову почав він спокійніше, – і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри…
Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.
– Усе залежить від Белараба, – спокійно мовив Лінгард. – Він раджа на «Березі Притулку». Але нам треба людей.
– Отже, спущено всіх чортів, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережіться…
– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лінгард. – Всі вони знають, що треба робити. Я тримаю їх у руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?
– Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.
– Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.
– Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову[45]. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.