Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.
– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.
– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.
– Так, – відповів торговець.
– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.
– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?
– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.
– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.
– Можливо, – відказав студент.
– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.
– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.
– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.
– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.
– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.
– І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.
– Тоді бажаю вам доброї ночі, – сказав Меснер, ступив до кімнати, замкнув за собою двері на ключ, увімкнув електричний нічник, налив біля настінної шафки, де стояло кілька пляшок з лікерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно він сперся на високі подушки й хотів був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у двері. Меснер відклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справді, хтось таки стукав, і то зовсім тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усміхнувся Меснер. Коли стук стих, він знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучніше, просто-таки загупали в двері. Як ото діти, граючись, стукають у двері то тут, то там, так і тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні пантофлі на ваті. «Ну ось, – подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, – сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.
– Там хто-небудь іще є? – запитав він крізь замкнені двері.
– Так, – почулася відповідь. – Прошу вас, відчиніть.
– Відчиняю, – сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.
– Не бийте мене, – застережливо промовив студент і ступив крок назад.
– Тоді забирайтеся геть! – сказав Меснер і показав пальцем на сходи.
– Але я не маю права, – відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера… (Запис уривається.)
27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним і чужим. Але твердість, якої мені надає бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все під час прогулянки!
Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, застигле й опухле личко. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.
Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього – частина будинку і його звуків.
Картина: хрещення юнги, коли судно перетинає екватор. Довкола вештаються матроси. На судні, що його сходжено вже вздовж і впоперек, унизу й угорі, повсюду можна знайти місце, щоб посидіти. Здоровенні матроси висять на суднових трапах, упираючись могутніми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, і спостерігають виставу внизу.
4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навіть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хіба можна, навіть усвідомлюючи себе як Ніщо, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності.
Чоловіче товариство, господарі й слуги. Огрубілі риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сідає, а слуга подає йому на таці їжу. Різниця між обома не велика, не більша, ніж, наприклад, між одним чоловіком, що внаслідок взаємодії численних обставин став англійцем і живе в Лондоні, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морі. Певна річ, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього відповідай, тут не має значення, адже йдеться про нинішню оцінку нинішніх стосунків.
Єдність людства, яку кожна людина, навіть найприступніша й найтовариськіша, час від часу, хай тільки й інтуїтивно, ставить під сумнів, своєю чергою виявляє себе – чи то тільки здається, що вона себе виявляє, – також перед кожною людиною в цілковитій спільності загального й одиничного людського розвитку, яка дає про себе знати знов і знов. Навіть у найпотаємніших почуттях одинака.
Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почутті, що пнеться вперед і примушує забути про все на світі. Тоді що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність – це, певно, коли маленькі дурні аж зі шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?
Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нібито людина, що помирає, скажімо, о третій ночі, відразу ж по тому, десь на світанку, вступає у вище життя. Яка несумісність між видимо людським і всім іншим! Як же неминуче одна таємниця щоразу породжує іншу, ще більшу! Першої миті, як починаєш думати, аж дух перехоплює. Власне, треба боятися виходити з дому.
5 грудня. Який лютий я на матір! Досить мені лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись і мало не зриваюся на крик.
О. все ж таки страждає, а я не вірю, що вона страждає, що вона здатна страждати, не вірю всупереч найкращим своїм почуттям, не вірю, щоб не стати вимушено на її бік, чого я б не зміг зробити, бо й вона мене дратує.
З боку я бачу в Ф., принаймні іноді, лише численні дрібні деталі. Через це її образ такий ясний, чистий, самобутній, окреслений і прозорий воднораз.
8 грудня. Конструкції в романі Вайса. Сила для того, щоб їх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвід я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бігу, але не виважених стрибків сарани.
9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли історія наближається до кінця, враження притуплюється. Світ зазнав поразки, і ми спостерігали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокійно відвернутись і жити далі.
Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий, і це через те й через те, а сьогодні я – вже такий, і це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий і такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.
Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамір. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я відкинув її й підхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина із селами та озерами й однаковими, схожими на очеретяні, високими чагарниками між ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.
10 грудня. Відкриття набилися людині самі.
Усміхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого інспектора, якого я в нього ще ніколи не бачив, а завважив аж сьогодні – тієї хвилини, коли читав йому один директорський папір і випадково підвів очі. Він ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишені штанів, ставши ніби зовсім іншою людиною.
Ніколи не можна врахувати й оцінити всі обставини, які тієї чи іншої хвилини впливають на настрій чи навіть визначають і сам настрій, і його оцінку, тим-то неправильно було б сказати, нібито вчора я почувався впевнено, а сьогодні я у відчаї. Провадити таку різницю означає тільки, що людина має бажання піддатися самонавіянню й жити життям, по змозі відокремленим від самої себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, буває, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горілки, розважає сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазіями й мріями.
Близько півночі один молодик у тісному, світло-сірому картатому, трохи притрушеному снігом пальті спустився сходами до невеликого вестибюля комічної опери. Біля касового столика, з-за якого злякано підхопилася з дрімоти дівчина і втупилася в нього великими чорними очима, він купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома східцями нижче.
Майже щовечора я приходжу на міський вокзал, а сьогодні, позаяк пустився дощ, півгодини тинявся туди-сюди в залі. Хлопчина, який без угаву їсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишені, дістане пригірщ дрібняків, недбало вкине їх до отвору й заходжується жувати, вичитуючи тим часом усілякі написи; іноді цукерки випадають на брудну підлогу, він підхоплює їх і відразу запихає просто до рота. – Чоловік біля вікна спокійно щось жує, запанібрата розмовляючи з жінкою, своєю родичкою.
11 грудня. У Тойнбігаллє читав початок «Міхаеля Кольгааса». Цілковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в тексті. Зразкові слухачі. У першому ряду зовсім маленькі хлопчики. Один із них від нудьги, в якій він не винен, обережно впускає на підлогу кашкета, потім обережно підіймає його, і так раз по раз. Позаяк він надто малий і, сидячи, ногами до підлоги не дістає, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крісла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбірливо. А пополудні я весь аж тремтів від бажання читати, ледве стримував рота стуленим.
І справді, навіть поштовху не треба, досить лише стримати останні призначені для себе сили, і мене вже поймає, просто-таки роздирає відчай. Коли я сьогодні гадав собі, що, читаючи зі сцени, неодмінно буду спокійний, то питав себе, що це буде за спокій, на чому він ґрунтуватиметься, і міг тільки відповісти, що це буде просто спокій задля самого спокою, незбагненна ласка, тільки й того.
12 грудня. А вранці я підвівся досить-таки свіжий.
Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сіре хлопченя біжить збоку від гурту хлопчиків, однією рукою плескає себе по стегну, другою хапає одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2].
Який свіжий я, трохи змінивши свій денний розклад, вийшов сьогодні годині о шостій на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?
Щойно уважно розглядав себе в дзеркалі, і моє обличчя – щоправда, лише при вечірньому освітленні, до того ж лампочка була позад мене, тож освітленим виявився, власне, тільки пушок на краях вух, – навіть як придивитися ближче, здалось мені кращим, ніж воно є, наскільки я знаю, насправді. Ясне, відкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брів і очних ямок проступає, мов життя, на тлі решти застиглої в очікуванні маси. Погляд анітрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергійний; та, може, він був просто спостережливий, адже я спостерігав себе й хотів нагнати на себе страху.
12 грудня. Учора довго не міг заснути. Ф. Нарешті в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, і заснув. Попросити Вайса віднести їй до контори листа, і в ньому написати тільки, що мені потрібна звістка від неї чи про неї, тож я посилаю Вайса, щоб він написав мені про неї. Тим часом Вайс, поки вона дочитує листа, сидить край її столу, потім уклоняється й, позаяк іншого доручення не має й навряд чи розраховує дістати відповідь, іде.
Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.
14 грудня. Доповідь Беермана. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:
Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».
У конторі написав листа до Ф.
Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.
Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».
15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.
Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок.
«Ти вже написав дядькові?» – звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.
16 грудня. «Громове волання захвату в серафимів».
Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він – усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я – навіть без надії, втупившись у свої пальці, відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, виняткової, а проте навіть не надто великої.